Михайло, не знаючи, що й помислити йому, і далі їхав поряд. Вже й Лугові ворота минули; перед Плавучим мостом Любодар таки не стерпів:
– А куди це ти зібрався?
– З тобою.
– На біса?
– Вони перед татарами упокоритись хотять!
Сотник знову промовчав, хльоснувши нагаєм, погнав коня розмашистою риссю – не поговориш. Тільки ж юний Жирославич не відставав і на Лисій горі Любодар усе ж спинився.
– Ти ще тут? – удав здивування сотник.
Михайло мовчав, усим виглядом своїм показуючи, що не відступиться. Він все-таки непогано знав мужа своєї сестри.
– Тобі шістнадцять літ, боярський сину. Поживи іще.
– Хочу, як усі! Чим я перед Богом ліпший?
– Юністю.
– У городі повно ровесників. Не хочу коритись!
– Ти ж не вой. Толку з тебе...
– Хоч одного, а вб'ю. Усе ж легше сотні буде.
– Поживи. Жону візьмеш – хоч узнаєш, як вони на ложе пахнуть. Сина тобі родить. Тоді вже.
Михайло ніяк не міг зрозуміти, насміхається сотник над ним, чи говорить щиро, а тому в душі сама собою зродилась злість – аж груди розривала.
– Не візьмеш?!
Любодар і вухом не повів. Дивився на Михайла з таким виразом, як ото на роздратоване мале цуценя дивляться: поблажливо і з цікавістю – ти ба, мовляв, яке затяте!
– І чорт з вами з усіма! – скипів уноша і вже гарячив свого мерина: – Сам-один на татар піду! Битиму з лука, доки стріл стане, а згину, так зі славою, не в соромі...
Він шмагонув нагаєм коня, але Любодарова міцна рука вхопила повід:
– Стій.
– Пусти!
– Та добре, – примирливо погодився сотник, – беру тебе з собою.
Втім на думці в Любодара було інше: "До вечора охолоне, а там отець нехай вирішує, що з ним діяти." Сам він їхав за Десну, бо вранці примчав звідти дозорець зі звісткою, що бачили вже татар, котрі нишпорять по волості, не інакше, як вивідують шляхи та підступи до поселень. Хотів на місці поглянути що й до чого.
Дозорці його облаштувались на верхівках двох дубів: один стояв за чверть версти від старого гостинця неподалік волосної межі, другий – майже на узліссі, що виходило на деснянську заплаву. До Коснятиної весі, котра крайньою сиділа на сосницькій землі, лишалось версти півтори, а до Неятина[218] хіба що шість – навіть тамтешні дими добре було видно. Дерева в пущі скидали останнє листя, тільки на дубах воно трималось міцно, а тому й дозорцям зручно було ховатись в гущавині високих верхівок. Любодар, хоч і їхав з Михайлом від Оболоні не битим гостинцем, а пущею, досить швидко знайшов своїх, бо хто-хто, а він межі волості добре витоптав: знав їх не гірше, ніж закутки свого дитинця.
Дозорці пильнували татар в парах: один нагорі, інший внизу біля коней.
– Ну що тут? – поцікавився в Озимая, того, що вранці приніс в Хоробор тривожну звістку та й погнав назад, набагато випередивши свого сотника.
– Никають, – була йому коротка відповідь. Такий самий неговіркий, як і його сотник, дозорець усе ж спромігся пояснити:
– Десяток їх. Коснятину весь обігнули, все лугом намагаються. Лісу, видно по всьому не люблять, в гущавину не лізуть. Луг весь обнишпорили – на пари розбились, як і ми: до Берестового проскочили були й до Валуя[219], і до Десни – мов ті хорти.
– Тепер де?
– На схід гуртом подались, до Оболоні.
– А що весь?
– Нема там нікого. Вчора ще зі скотом у пущу сховались, – Озимай махнув рукою на північ.
Любодар перейшов до другої пари, неподалік гостинця, розпитав і там, потім забажав сам роззирнутися з висоти. Вправно видершись на дуба, змінив там дозорця і почав пильнувати. Світла година поволі спливала, вже й до вечора йшлося, а татар поки що ніде не було видно. Щось надто далеко зайти насмілились. От що безкарність робить – всякий страх чужинці забули. Невже той нещасний десяток так упевнений у власних силах, що заночує поблизу Оболоні? І вже ж точно не в чужому лісі полягають спати степовики! Тоді де?
Сотник губився в здогадках, аж доки не почув знизу, від своїх, умовний погук – гугнявий крик пугача: попереджали його; певно, хтось із дозорців почув тупіт кінських копит. Дійсно, скоро вже й замелькало щось поміж дерев, що обступили гостинець і нарешті ось вони! Десяток татар в незмінних рудих лисячих шапках вертались на рисях назад. Вихопились на луговий простір, де ще панувало сонячне світло і одразу ж звернули ошую – по ниві, мимо весі, подались на полудень: межи двох озер до Десни? Любодар просидів на дубі до сутінок, але татари більше на очі не показувались.
Він спустився на землю, велів дозорцям відпочивати. Ще в перший день ті знайшли неподалік в пущі старе покинуте житло – чи ловецький зимівник був, чи якийсь оболонський бортник звів його для своїх потреб. Підлагодили його нашвидкоруч і там ночували. Вперше за півдня озвався до Михайла:
– Підеш зі мною. Подивимось зблизька на тих татар.
Рушили узліссям. Луг тут наступав на ліс і їм довелося йти спочатку на схід, а тоді вже повернули на полудень, доки не вперлись у Берестове. Що Берестове, що Валуй були колись одним деснянським рукавом, а потім середина його з якоїсь причини обміліла, далі пересохла, перетворившись на сирий луговий видолинок, що набирався водою лише під час повені чи великих дощів, через що з розривом у півверсти й утворились з того рукава два озера. Вершина Берестового ховалась в осичнику, а низ мав голі береги.
Любодар довго стояв над озером, на краю осичника, вслухаючись в непроглядну темінь. Вдень дув рвучкий, холодний вітер з півночі та тепер він поволі стихав. Михайло, не розумів, чому вони спинились і так довго стоять, але спитати в неговіркого, суворого вдачею сотника не наважувавсь. Кілька разів йому здалося що чує на захід від них якесь глухе "Бух! Бух!", але значення тому не надав.
– Чуєш? – зашепотів до нього Любодар. – Там татарські стриножені коні пасуться. Вони їх поміж двох озер пустили пастись. Вітер з полуночі дув, тож якби пішли ми навпростець, коні нас одразу почули б. Не дурні татари...
"Бережуться, – міркував уже про себе, – і лісу нашого, і нас, іще й не бачивши. Степовики; на відкритому люблять, до простору звикли. У них тепер з трьох боків вода, з четвертого коні. В безпеці себе почувають." І саме останнє наштовхнуло Любодара не те, щоб на думку, а так... одним словом, на місці не стояти.
– Пішли, – шепнув до Михайла і знову повернув на схід.
Вони йшли вздовж Берестового у майже повній темряві. Під непевним світлом зірок поверхня озера часом зблискувала і те допомагало триматись берега. Озеро було досить довгим, аби дістатись вершини, вони пройшли осичником версти півтори, як не більше. Певно, Любодар у темряві бачив, наче кіт, бо Михайло, що йшов, здавалось, слід у слід за ним, двічі провалювався в боброві нори, мало не ламаючи собі в коліні ногу. Півтори версти поночі в один бік, потім стільки ж, огинаючи вузьке та довге Берестове, в протилежний – боярчукові здавалось, що вони йтимуть всю ніч, та все ж нарешті знову дістались узлісся, тільки вже на полуденному березі озера.
Сотник і тут, не виходячи з темряви лісу, якийсь час стояв, прислухаючись, потім обернувся до свого супутника.
– Чекатимеш мене тут, – шепнув боярчуку.
– Я з тобою!
– Ч-ш-ш! –Любодар зашипів на нього так люто, що Михайло аж похолов. – Над водою гомін за півверсти чути. Ні кроку звідси, втямив?! Якщо до світання не вернусь, тоді сам шукай дозорців і мчіть у Хоробор. І пильнуй мені, бо не на гульбищі єси!
Не сказавши по тому більше ні слова, подався в луг. Темінь поглинула його так швидко, що уноша не встиг навіть отямитись, як лишився сам-один у нічному лісі.
"В безпеці себе почувають..." – ось що штовхало Любодара вперед. Там були татари, до зустрічі з котрими він вже кілька днів готував Хоробор і готувався сам. Десь попереду, в темряві ночі, лаштувалися до сну чи вже й спали чужинці, люті вороги. Чужі на цій землі, вони тим не менше гадали, що знаходяться в безпеці, та тільки й близько не здогадувались, що за ними стежать. Це давало сотникові таку перевагу над ворогом, що він до самої своєї смерті не пробачив би собі, якби не скористався нею.
А тим часом вітер змінив свій напрямок, дув тепер із заходу, все більше набираючи сили. Любодара це порадувало: "Завтра-післязавтра дощу треба чекати. Нам тепер і се на поміч буде." Ворожий стан, котрий був десь попереду, в темряві ночі, вабив до себе: підійти якомога ближче, роздивитись що й до чого – проти вітру це неважко зробити. А потім? Потім видно буде; сотник не любив загадувати наперед.
Тільки де ж він? Любодар пройшов уздовж озера досить далеко, вже й тупіт стриножених коней чувся, тільки чомусь ближче до Десни, аніж він собі намислив ще на тому березі озера. Як не вдивлявся у ніч, та не лише коней, а й хоч якогось вогника татарського стану не побачив. Відтак повернув на полудень, до Десни; зумисно роблячи ще один гак, щоб підійти до ворога з полудня, звідки татари взагалі нікого не чекали б. Обігнувши якесь маленьке озерце з верболозом по берегах, він обережно рушив на кінський тупіт, що знову чувся одесну, але татари мов крізь землю провалились. Так можна і до світання протинятись, щоб потім при світлі дня згинути ні за цапову душу – почав злитись на себе сотник, коли ж це раптом попереду щось наче зблиснуло.
Любодар одразу ж присів, піхви з шаблею відчепив від свого широкого череса, із його ж пазухи видобув довгий ремінець, хитромудрим способом обв'язавши ним піхви, почепив шаблю за спину – то була давня, ще з Посулля, ратна наука, що ставала в нагоді, коли треба було в степу скрадатися до ворога, і поповз на той зблиск. Хоч через досить теплу і вітряну ніч роси на траві майже не було, та все одно, проплазувавши добру сотню сажнів, сотник був мокрий, наче у воді полежав.
Втім до того було йому байдуже, бо він таки помітив серед лугу слабенький вогник. Все тепер стало на його боці: і темрява, і західний вітер, що дув у лівий бік, а не з-за спини, і скупе світло Хорса, що за Десною виплив на чорне небо десь над Сохачевим[220], навіть рештки одинокої напівживої верби, що стрілась Любодарові на шляху – якраз між ним та сплячими татарами. Чужинські спутані коні гупали копитами й темніли проти неба вже сажнів за тридцять від нього; підповзши до розбитого громом, обгорілого крислатого дерева, сотник, ховаючись за чорним, вигорілим зсередини стовбуром, поволі підвівся й уже з висоти свого зросту почав роздивлятись, що там діється попереду нього.
Сажнів за дванадцять від верби блимав вогник ватри.