Я з подивом дивлюсь на небо – жодної хмаринки... Звідки ж та тінь?
"Та невже ж то риба була? Невже це її тут стільки, що собою вона і дно затуляє? – осяяла мене здогадка. – Це ж вона відійшла від берега, побачивши нас. Оце так! ". Такого я не те, що ніколи не бачив, навіть собі уявити не міг.
– Це вони, – з величезним задоволенням від такого ефекту проказує дід, – бобирі! Зараз навтішаємося, відведу нарешті душу! – і сівши на травичку біля самої води, він починає лаштувати свої вудки. За кілька метрів правіше мощусь і я, з цікавістю спостерігаючи за дідом: що ж він робитиме?
Розмотавши першу свою довжелезну вудку, дід кладе її на берег; не поспішаючи розмотує другу, чіпляє на її гачок черв'яка, закидає і щойно він береться чіпляти другого черв'яка, як продовгуватий, із соснової кори зроблений поплавець закинутої вудки йде під воду.
– Клює! – показую я рукою.
Дід без особливого поспіху відкладає вбік гачка із уже почепленою наживкою, підсікає, і за мить зеленкувато-сірий бобир з розчепіреними зябрами, настовбурченими у всі боки колючими плавцями та загнутим на бік хвостом вилітає з води і приземлюється біля діда. Не звертаючи на нього ніякої уваги, дід спочатку закидає другу вудку, а потім вже швиденько знімає з гачка бобиря, кладе до своєї шкіряної сумки і навіть не дивлячись вперед, на свій поплавець на воді, підсікає. Другий бобир тут же застрибав біля діда на травичці. За якусь хвилину картина повторюється і ще два йоржі потрапляють до дідової сумки.
Здивований таким , небаченим мною раніше, успіхом, я й собі закидаю вудки, кладучи їх прямо на воду. Оскільки вони набагато коротші від дідових, то й поплавці мої лягають чи не вдвічі ближче до берега, ніж дідові. Проте, бобирі і в мене беруть так само надійно, як і в діда. Інколи навіть мені доводиться тягнути дві вудки одразу, але часом трапляється й перепочинок.
Зате дід працює мов заведений.
– Хе-хе-хе, от ще один! Ага, і ще один... І ще!
Цікаво мені спостерігати за дідовою втіхою, коли на те видається час.
– Ач, який леванець! Іди-но сюди! – дідовому задоволенню немає меж.
– Бач, трохи прогавив, – он як глибоко гачка проковтнув... А ти, який спритний, ану, давай в торбу!
Йоржі клюють невгаваючи вже добру годину. Одному Богові відомо скільки їх там є, якщо за ними он навіть дна не було видно. Вони клюють і з дна, і в півводи, і в мене вже й рука болить тягати й тягати вудки. Вже й черв'яки наші от-от мають закінчитись, а дід все ніяк не може "відвести свою душу".
Мені вже й обридла така риболовля і вийнявши обидві вудки, я лише спостерігаю за дідом. Нарешті я відважуюсь:
– Діду, може годі вже? Набридло мені цих бобирів тягати... Що ми з ними робитимемо? Знову баба клястиме їх. Давайте краще на Десну підемо.
Та дід немов і не чує мене, знай втішається. Та врешті-решт, як і годиться гостинному господареві, а він, певно, саме ним себе й почуває, дід зжалюється наді мною:
– Добре, ось ми спробуємо ще окунів на бабку половити. Ондечки-о, – показує дід рукою вліво, – добряча яма! Я там хіба ж таких окунів ловив...
Вочевидь ціною немалих зусиль він нарешті відривається від своїх бобирів, зітхає, намагаючись робити це непомітно для мене, витягує обидві свої вудки і ми переходимо на нове місце. Воно зовсім поряд, якихось п'ятнадцять чи двадцять метрів лівіше. Дід, пройшовши ще далі по берегу, щось шукає у траві біля самої води і нарешті піднімає на довгому лозовому держаку стару іржаву залізну кішку, що нею зазвичай виловлюють з колодязя відра, коли вони обриваються.
Зачепивши кішкою кілька кущиків різаку, котрі плавали у воді за вузенькою, при самому березі, смужкою латаття, дід обережно підтягує їх до берега, та, вийнявши з води на траву, починає уважно оглядати, відхиляючи вбік колючі, немов у столітника, стебла. Знаючи вже, що й до чого, берусь допомагати і я. За якийсь час, перетягавши чимало різаку, ми таки знаходимо з десяток личинок бабки-коромисла.
Ну, де ви тут, окуні? Почепивши особливим чином бабок – за спинки, щоб у воді вони виглядали природньо, ми закидаємо вудки за латаття. Глибина тут ого-го! – неначе на Десні: поплавець доводиться піднімати мало не до гінчика.
Першим пірнає поплавець у діда. Але чи то дід забарився з підсічкою, чи бабка не так, як треба була почеплена, але тільки на мить кінчик дідової вудки зігнувся і тут же розпрямився.
– А нехай тобі!.. – дід спересердя аж сплюнув. Витягнувши вудку, чи не вперше за ранок з поспіхом чіпляє нову бабку.
Свиснула в повітрі волосінь, стиха булькнуло об поверхню води грузило, поплив від латаття на глибину слідом за грузилом поплавець дідової вудки, а мій – улюблений, з гусячого пера, раптом почав занурюватися у воду все глибше і глибше, а коли над поверхнею залишився лише один його кінчик, – помандрував вбік, уздовж латаття, а тоді і зовсім щез під водою.
Стрепенулося в грудях моє серце, рука сама собою рвучко смикнула вудку – ого! – немов вперся в щось під водою гачок і добряче, як ніколи ще в моєму житті, зігнулась вудка. Хтось там, при самому дні, впирається і ходить із сторони в сторону і я, як не тягну, а підняти вище не можу! Волосінь ріже воду справа наліво, а потім – зліва направо і все ж таки потроху вище й вище піднімається моя вудка, а з нею волею-неволею піднімається і мій супротивник.
– Дивися ж, не смикай, тягни його поволеньки... – голос діда раптом обривається і краєм ока я помічаю, що дідове тоненьке ліщинове вудлище гнеться немов дуга. "Оце так! – промайнула в моїй голові думка: – Мабуть лящ!" Проте мені ніколи вже про щось думати та роздивлятись – біля поверхні ого яка рибина ходить із сторони в сторону! Що ж мені робити? Підсаки немає, переді мною смуга латаття, тільки й дивись, що в ньому заплутається здобич, ми це вже проходили і не раз... І недовго думаючи, я обома руками смикаю вудлище догори.
Здоровенний окунь вилітає із води, зблискують на сонці краплини, що спадають з його загнутого набік хвоста, яскраво-червоні грудні плавці сяють мов жар, темна горбата спина і майже білий живіт мелькають переді мною і рибина важко падає в траву прямо біля моїх ніг та вмить, підстрибнувши кілька разів, опиняється на межі води. Забувши про все на світі, я випускаю з рук вудку і мов той яструб кидаюсь на здобич. Окунь вже тьопається у воді і лише густа лепеха не дає йому змоги чкурнути в озерну рідну глибочінь. Я встигаю схопити його обома руками, ойкаю, бо добряче колю свої долоні об спинного плавця, проте не випускаю, а підкинувши нагору, на берег, немов воротар у футболі, падаю за ним на траву.
Попався! Мій! Оце окунь! Не доводилось мені ще ловити таку велику рибу. Що то значить на бабку ловити!
Виявляється, гачок так і стримить у риб'ячій губі, нікуди б він і не втік від мене, але ж вудка моя... Тільки тепер помічаю я, що у вудці під вагою окуня зламався гінчик. Моя улюблена вудка з кореневої порослі берези, легенька та струнка, зламана сантиметрів за сорок від кінчика і годі й думати, аби її тут, на лузі, можна було якось полагодити.
Я у відчаї зиркаю до діда, але той і досі захоплений боротьбою зі своєю рибиною. Проте, на відміну від мене, дід не поспішає щосили тягнути свого окуня. Ясна річ, і в нього також окунь, бо хіба ж лящі на озері та ще й на бабку беруть? Стомлений окунь майже і не пручається, коли дід, піднявши йому голову над водою, потихеньку починає підтягувати рибу до берега. Ось окунь і зовсім завмирає, віддавши боротьбі останні сили та примирившись із долею. Дід поволі протягує здобич через смугу латаття і, присівши до води та дочекавшись, коли окунь опиниться біля самого берега, одним порухом руки, піддівши рибину знизу, викидає її на берег, а потім перекидає ще далі від води.
– Бачиш, яке в Острові окуняччя водиться! – переможно глянувши на мене, каже дід. І ще раз подивившись на окунів, додає:
– По три чверті фунта будуть, не менше!
– Діду, я вудку зламав!
Швиденько оглянувши поламане вудлище, дід заспокоює мене:
– Не біда. Вдома полагодимо – буде міцнішою, ніж досі була. Зараз треба окунів ловити, доки ще тут стоять. Бери другу вудку.
Але моя друга вудка коротша і аби закинути наживку за латаття на те місце, де лежав поплавець зламаної вудки, мені доводиться зменшити глибину. Мабуть через це мій поплавець нерухомо стримить із води і лише маленька блискучо-синя бабка-коромисло намагається всидіти на його верхівці, неначе знає, що там, на іншому кінці волосіні, перебуває у полоні личинка її родички.
Зате в діда справи йдуть чудово. За якихось півгодини він витягає ще трьох окунів, хай і не таких великих, як наші перші, та все ж спіймати таких на Панському чи на Коноплянці мені годі й думати.
Найважче випробування для будь-якого рибалки – це спостерігати за чужими успіхами. Коли дід підсік та витягнув першого, а потім і другого окунів, я за нього радів, але після третього засумував, бо мій поплавець не подає жодних ознак життя. А вже після четвертого я починаю дратуватись, раз по раз виймаючи вудку з води, аби пересвідчитись, що наживка ще залишається на гачку, та перезакидаючи снасть в інше місце. Нарешті я доперезакидаюсь до того, що чіпляю гачок за латаття і, намагаючись звільнитись від зачепу, рву волосінь взагалі.
Рибальська гордість не дозволяє мені попросити у діда дозволу покористуватись його другою вудкою, дідові ж за кльовом, очевидно, просто ніколи думати про мої проблеми і я, залишившись з голими руками, починаю проситись додому, посилаючись то на спеку, то на спрагу. Дід, людина від природи м'яка та поступлива, врешті-решт піддається на мої вмовляння і погоджується на повернення додому.
Ми йдемо додому майже мовчки: дід, певно, вже й пошкодував, що запросив мене з собою і через це довелось покинути такий кльов, а про мене годі й казати – настрій препаскудний: сам, зі своєї вини, зламав улюблену вудку, а ще на одній обірвав жилку, полишивши себе тим самим можливості наловити таких великих окунів, яких зроду ще не доводилось ловити, ще й діда позбавив улюбленого відпочинку – я ж добре знаю, чого коштувало йому полишити свої повсякденні турботи по саду.
Нарешті я не витримую:
– Не сердьтесь на мене діду... Якби я Вас від тих бобирів не відірвав, то тягали б їх, мабуть і досі.
– Та я не серджусь...