Козацькі вожді. Частина 1

Богдан Сушинський

Сторінка 19 з 108

Козаки заволоділи спочатку Синопом, а потім і Трапезундом. Поповнивши свої лави визволеними з неволі — а їх набралося кілька сотень — Нечай і його бойове товариство щасливо повернулися в Україну.

А слава про Нечая досягла Варшави. І була не меншою за славу Богдана Ружинського. Тож якщо раніше польський король Стефан Баторій намагався стримувати козаків від походів проти мусульман, побоюючись, щоб це не спровокувало великої війни між Польщею та Портою, то тепер сам наказав гетьманові Богданку рушити походом на Кавказ, щоб відтягти сили турків од Дунаю і полегшити долю поневоленим християнським народам Подунав'я, що мали союз із Польщею, та допомогти й самій Польщі в боротьбі з Портою.

Розробляючи цю операцію, гетьман удався до тактики, якої дотримувався і в поході на Крим. Перш ніж вирушити з Січі суходолом, він посадив близько 3 тисяч козаків на чайки і наказав не підпускати ворогів з моря. Хто ж повів українських моряків цього разу? Звичайно ж, військовий осавул, наказний отаман Нечай (імені його, на жаль, не знаємо). Він рейдував поблизу гирла Кубані і, нападаючи з моря на прибережні села й фортеці турків, відвертав ворожі сили на себе. Це неабияк сприяло кінноті гетьмана. Але найдивовижнішим було те, що флотилія Нечая зуміла таким способом перейти вздовж усього узбережжя Туреччини — аж до Константинополя, стаючи при цьому до боїв з турецькими кораблями та раз у раз висаджуючи десанти. Відомо, що й цього разу нечаївцям пощастило взяти штурмом Синоп і Трапезунд, а згодом — висадити великий десант на околицях турецької столиці.

Флотилія Нечая діяла так успішно, що незабаром усе козацьке військо пересіло на захоплені в турків кораблі, на яких і переправилось до Болгарії. Останнім містом, що його козаки Нечая здобували під час свого незвичайного рейду вздовж берегів Чорного моря, була Кілія. А військо гетьмана Ружинського громило тим часом турецькі поселення на суші. Все це настільки вразило польського короля, сейм і всю Варшаву, що козаків почали сприймати трохи чи не як національних героїв Речі Посполитої. Майже всі козацькі офіцери і чимало рядових козаків, які брали участь у поході, дістали винагороду — чинами, подарунками, всілякими привілеями.

На жаль, ніхто не здобувся на хроніку життя Нечая, славетного українського лицаря. Відомо лише, що певний час він був кошовим отаманом на Січі.

1583 року кримські татари напали на Україну, і на Полтавщині, в районі Опішні й Котельви, захопили в полон кілька сотень українців. Козаки рушили навздогін за ордою, але не встигли: вона втекла в кримські степи. Та це не змусило козаків припинити гонитву.

Визволення бранців з татарського полону кожен з них мав за святий обов'язок і не зважав ані на ризик, ані на втрати. Бранці ж, знемагаючи в турецько-татарському полоні, твердо вірили, що не сьогодні-завтра надбіжать козаки і визволять. І козаки справді надбігали. І визволяли.

Відомо, що гетьман реєстровиків — мабуть, пригадавши тактику гетьмана Богданка — "дав секретний наказ запорозькому кошовому Нечаєві примножити свої човни до можливого числа І наготувати їх та військо своє в потайну експедицію*. Кошовий виконав наказ гетьмана, і той, прибувши на Січ, посадив на човни три полки реєстрових козаків, звелівши їм іти до Кафи. Тільки цього разу флотилією командував уже не талановитий козацький адмірал Нечай, а полковник Карпо Перебийніс та ще — писар Іван Богуславець. І в цьому була помилка гетьмана. Поблизу Керченської протоки флотилія зазнала поразки. Богуславець опинився в турецькому полоні. Чи то потрапив у полон разом з багатьма своїми козаками, чи, може, й загинув у бою також полковник Перебийніс.

Важко сказати, як склалася доля кошового "адмірала" Нечая, але, безперечно, в його особі Україна мала талановитого флотоводця. Та й чому, власне, "мала"? Має! І було б цілком справедливо, якби один з кораблів українських військово-морських сил носив ім'я кошового отамана Нечая.

П'ЯТИЙ

"Жодна ідея людства не здатна породити такої вулканічної лави масової самопожертви, як ідея національного відродження. В цьому з нею може зрівнятися хіба що релігійний фанатизм. Який у більшості випадків теж є завуальованою релігійними догматами формою боротьби тієї чи іншої нації або національно свідомої частини народу за своє національне самовизначення".

Богдан Сушинський

Іван Підкова. Гетьман українського козацтва, Великий князь (господар) Молдови.

За всіх часів на Запорізькій Січі з'являлися лицарі, що походили з чужинських земель, належали до інших народів і вір, але прагнули здобути бойовий гарт у лавах козацького війська, прославити своє ім'я під час козацьких походів. Саме до таких лицарів належав Іван Підкова.

Коли він прибув на Січ, історія не знає. Але відомо, що за часів гетьманування Богдана Ружинського він уже мав репутацію хороброго й тямущого у військових справах, і козаки наставили його полковником. Тож коли по смерті Ружинського постало питання про обрання нового гетьмана, козацьке коло гукнуло: "Підкову!". Національність і походження на Січі особливого значення не мали. Проте козаки знали, що Іван Підкова — з великокняжого (господарського) роду і, за деякими джерелами, двоюрідний брат тогочасного правителя Молдови.

А щодо прізвиська "Підкова", то дістав його через те, що, розважаючись, полюбляв розгинати і згинати підкови. Ну, міг, міг чоловік дозволити собі таку розвагу на Січі, де фізичну силу подеколи цінували вище за розум.

На час, коли пана Івана гукнули гетьманом, він уже мав досвід кількох походів проти кримських татар. Командував, зокрема, одним із загонів у війську гетьмана Ружинського, штурмуючи турецьку фортецю Іслам-Кермен (її іще називали Аслам-городом). Бував він і в морських походах до кримських берегів та визволяв з полону побратимів-січовиків. Поголос про нього як про одного з найтямовитіших командирів досяг Молдови, і частина боярів та простого люду покладала на нього надію, як на рятівника від турецької неволі.

Але турки живили інші наміри. Після загибелі Іона, що сталася за часів гетьмана Свирговського, султан посадив на молдавський трон господаря Петрила, що заприсягся дотримуватись про-турецької політики. Й ось тоді опозиційне настроєні бояри надіслали на Січ гінців, запрошуючи Івана Підкову повернутись до рідного краю та відвоювати собі трон господаря, який належав йому за династичними канонами.

З дипломатичних міркувань гетьман Підкова не міг втручатись у внутрімолдавські справи, стоячи на чолі Січі та маючи під рукою тільки запорожців. Отож почав набирати військо із добровольців поза Січчю. Коли воно було сформоване, до нього приєдналося 600 запорожців на чолі з кошовим отаманом Яковом Шахом. Підкова і його воїни-україн-ці розуміли, що коли вдасться відтіснити турків з Молдови, а на чолі цієї країни стануть люди, схильні до союзу з козаками, це не тільки полегшить долю України, а й докорінно змінить всю політичну ситуацію в прутсько-дніпровському регіоні.

Перша битва мала місце під тими ж таки Сороками, Об'єднавши свій загін із загоном повстанців, що домагалися повалення про-турецького режиму Петрила, Підкова розгромив турецько-молдавське військо. Його проголосили господарем Молдови. Після ще кількох перемог він урочисто ввійшов у столицю Молдови — Ясси.

До речі, в бою за Ясси козаки вдалися до оригінальної тактики. Коли війська вишикувалися на рівнині одне проти одного, турки почали розстрілювати козацьке каре з рушниць. Але перед кожним залпом, щойно помітивши димки при ґнотах, козаки десятками падали на землю, вдаючи з себе забитих. Турки тішились: мають перед собою поле, встелене трупами. Хизувалися один перед одним: "Оце стрільці!". Та коли кинулися добивати "ще живих", "трупи" похапали шаблі, і стався грандіозний конфуз.

Такий перебіг подій дуже не сподобався турецькому султанові Амурату. Зібравши величезне військо, він повів його на Дунай. Наказав рушити туди й кримському ханові Магомет-Гїрею. І почав погрожувати війною Польщі. Підкова з козаками — це твої піддані, казав він Стефанові Баторію, тож погамуй їх, поки не пізно. А до молдавських справ не втручайся.

Що мав діяти в цій ситуації Іван Підкова? Він добре розумів, що вистояти проти турецько-татарського війська, мабуть, не вдасться. Понадто й частина боярів, прихильників Петрила, згуртувала нове військо та приєдналась до турків. Отже, крім зовнішнього ворога, з'явився ще й внутрішній, і турецьку агресію могла посилити також громадянська війна. Тож Підкові не лишалося нічого іншого, як звернутися до польського короля з проханням про допомогу. А ще він запропонував Стефану Баторію оголосити протекторат над Молдовою.

За інших обставин король з радістю пристав би на таке. Але розпочав у цей час Лівонську війну з Росією, і конче потребував союзу з Туреччиною, або хоч її нейтралітету. Не могла ж бо Польща воювати одразу проти двох могутніх імперій! Повагавшись, С. Баторій послав до Підкови свого особистого представника, брацлавського воєводу Яна Збаражського. Під слово честі короля, мовляв, ліпше зачекати кращого часу, той умовив господаря Молдови повернутися в Україну. Це повернення мало під собою ще й ту підставу, що на допомогу Петрилові прийшов зі своїми військами семигородський князь Христофор Баторій, брат польського короля Стефана Баторія. Тобто якогось ранку Підкова з подивом завважив, що має вже мало не пів Європи смертельних ворогів.

Залишивши Шаха на чолі свого війська в Молдові, Підкова з невеличким загоном охорони прибув до Львова, де на нього, нібито для особистої розмови, чекав король. Стефан Баторій не мав нічого проти колишнього гетьмана. Дії Підкови в Молдові цілком відповідали інтересам Польщі. Проте Туреччина вимагала кари для "самозванця", а як ні — війна. І королеві не залишалося нічого іншого, як заарештувати Підкову і віддати до рук ката. 1578 року на міській площі Львова славного лицаря запорозького, господаря Молдови стратили...

Підкова був надзвичайно популярним серед козаків. Страта колишнього гетьмана, сама підступність, з якою король, порушивши своє слово, заарештував його, викликали обурення серед козаків і значної частини цивільного населення України. Чимало дослідників сходяться на тому, що саме підступна страта Івана Підкови стала тією першою (а може, краще б сказати, останньою?) іскрою, яка розпалила ворожнечу між козаками й поляками, між Україною та Польщею.

Дивно, але чимало українців — навіть тих, що добре знають історію, — чомусь певні, що козаки й поляки ворогували завжди — від дня заснування Січі.

16 17 18 19 20 21 22