Перша відбулася восени 1825 року. Сталося так, що після арешту, який відбувся 1824 року, Кармелюка понад рік етапували до Тобольської каторжної в'язниці. Після нетривалого перебування там, месника перевели до в'язниці міста Ялуторовська, з якої він спромігся втекти. Дослідники давно з'ясували, що ця втеча виявилася, хоча й невдалою, оскільки невдовзі Кармелюка знову заарештували, зате найдокладніше задокументованою.
Так от, із в'язничної хроніки випливає, що якоїсь осінньої днини, по тому, як над містом стихла буря, Устим зумів виламати грати в своїй камері, після чого зібрав сорочки з усіх в'язнiв, які перебували в його камері, і міцно поєднав їх у довге полотнище. Потім прив'язав до одного кінця камінь і закинув його за частокіл тюрми, другий кінець, природно, був відповідним чином прив'язаний до нар.
Оскільки відстань між вікном й огорожею виявилася незначною, всі в'язні, користуючись темрявою і зливою, зуміли непоміченими перебратися по цьому полотнищу на волю, наче по підвісному мосту. Про те, що камера спустіла, охорона дізналася тільки вранці.
8
Та це, нагадую, йшлося про першу втечу Кармелюка, після якої добутися до України він не зумів. А яким чином Кармелюку вдалося втекти з Боровлянки вдруге? Чи допомагав йому хтось в організації втечі? І втікав він один, чи з кимось із в'язнів?
Як ми вже бачили, відповіді на всі ці запитання запис в "Алфавите за 1829 год каторжных" не дає. До речі, забув сказати, що фотокопію статті лікаря Василя Видути, опублікованої в курганській обласній газеті "Советское Зауралье", я отримав уже від місцевого слідопита, з самої Боровлянки. Звертаючись до краєзнавців, я зумів-таки виявити кілька деталей перебування Кармелюка на каторзі. А от, щодо втечі, то найбільш реалістичними видаються дві версії-легенди.
Згідно з однією з них, працюючи разом з іншими в'язнями в місцевому кар'єрі, Кармелюк, якого було прикуто до тачки і закуто в кайдани, якимось чином зумів обдурити охорону, відірвався від тачки і спромігся добутись до сусіднього села Тебеняцького, де знайшлися добрі люди, які допомогли йому розбити кайдани, дали одяг та їжі на дорогу і показали надійну стежину, що вела через тайгу.
Другу легенду було опубліковано в тому ж таки "Советском Зауралье" 20 березня 1977 року, з нагоди 190-річчя від дня народження Кармелюка. До речі, запитаймо себе, чи багато наших українських обласних газет згадали тоді про цю дату? Чи багато з них спробували відшукати якісь нові відомості про Кармелюка? А в Курганській області про нього пам'ятають, відзначають кожну дату, пов'язану з Кармелюком та очолюваного ним повстанням. Чи не правда, повчальний приклад подають нам російські колеги?
Мабуть, слід припустити, що втік Кармелюк саме з кар'єру, що знаходився неподалік Боровлянської каторжної тюрми. Тому що, згідно з кількома версіями, саме там він постійно й працював. І доводиться лише жалкувати, що ця оповідка-легенда не дарує нам жодних подробиць. Як саме вдалося Кармелюку обдурити охорону? Як він, у кайданах — від тачки йому, напевне, вдалося одразу звільнитися — зумів утекти і добутися Тебеняцького, що знаходиться за дев'ять кілометрів од Боровлянки?
Так ось, автор публікації в "Советском Зауралье" Євген Селєтков відтворює давню місцеву легенду в такий спосіб:
"Накануне Троицина дня отпросился Кармелюк сходить до Сретенской Тебенякской церкви для исповеди и причастия. Отправились с ним Петро да Иван Гожий (можливо, слід було російською написати Гожый – Б.С.) да Федор Джюба (можливо, Дзюба – Б.С.) да Филипп Яценко. Ушли под конвоем одного солдата... Там Устим припугнул попа и потребовал от него свидетельства, что он, якобы, богомолец Сретенской церкви из Курганского округа, и идет по Святым местам, чтобы припасть к мощам в Киево-Печерской лавре. Поп сделал это.
Но снятые кандалы Устим не спрятал в землю, не бросил в болото, как другие прочие беглецы, а повесил на высоченную березу. И записку оставил господину приставу завода Жилину, что, мол, так и так: не поминайте лихом, кирпичи делайте сами, а мне недосуг, надо вызволять крепаков из неволи..."
Селєтков навіть і не спробував проаналізувати цей переказ, це фольклорне свідчення. Але давайте зробимо це ми з вами. Перш за все переказ цікавий тим, що, на відміну від усіх інших легенд та оповідок, тут уперше названо імена конкретних людей, що відбували покарання разом із Кармелюком: брати Гожії, Федір Джюба (можливо, Дзюба) та Пилип Яценко. Судячи з прізвищ, усі вони були українцями. Можливо, що й автор цього спогаду-легенди теж українець-каторжанин. Але чи були названі тут люди реальними постатями? Якщо так, то чи мають вони якесь відношення до кармелюківського повстання на Поділлі? Чи вдалося комусь із них врешті-решт втекти, якщо не з Кармелюком, то після нього? Нарешті, яка їх подальша доля?
Усі ці запитання ще чекають своєї відповіді. Автору цих рядків ще належить попрацювати в архівах у намаганні з'ясувати, чи маються в котромусь із "Алфавітів каторжних" (в алфавіті за 1829 рік вони не виявлені), або в інших документах тієї доби, якісь згадки про цих каторжан. Можливо, вони дозволять простежити долю хоча б одного з них, виявити нитки, що пов'язують їх з Україною.
Звичайно, якщо Кармелюк справді отримав від священика такого документа, це дуже допомогло йому в далекій подорожі до рідного Поділля. Зрештою, він дійсно міг отримати такий папір через когось із знайомих, бо, якби піп видав його під загрозою, то негайно повідомив би про це жандармів, а ті повідомили б жандармські управління губерній і повітів, якими Кармелюк мав би добуватися до України.
Знову ж таки, лишається нез'ясованим: як саме він утік, чому його не затримав охоронець? До того ж, для написання такого документу потрібен час. Та й як би Кармелюк зумів залякати священика під час молитви, коли в церкві є люди, є озброєний солдат?
Ще більші сумніви охопили мене, коли, з допомогою краєзнавців — Є. Селєтков на той час уже помер, — вдалося з'ясувати, що в часи Кармелюка в Боровлянці діяла власна церква. Отож навряд чи існувала потреба відправляти тайговою дорогою групу каторжан до сусіднього села на сповідь чи молитву. Тим паче, під охороною всього лиш одного солдата!
У моєму домашньому архіві зберігається лист найпослідовнішого з дослідників історії, пов'язаної з перебуванням Устима Кармелюка на каторзі в Курганському краї, краєзнавця І. Меншикова. Цей чоловік майже все своє життя прожив саме в тому селищі Боровлянскій Стєкольний Завод, тепер Білозерського району Курганської області, в якому перебував табір каторжан і де працював український повстанець Кармелюк. Оскільки інформація, яку подає в листі до мене курганський дослідник, надзвичайно цікава, дозволю собі процитувати його листа майже без скорочень. І мовою оригіналу:
"Уважаемый тов. Сушинский, здравствуйте!
Меня попросили, и я с удовольствием отвечаю на Вашу просьбу от 20 марта с.г., касающуюся пребывания Устима Кармалюка в сибирской ссылке и его побегов из этих мест. Ознакомился и с заметкой, кем-то присланной из г. Кургана, в газету "Известия". Да, в Тобольском госархиве Тюменской области, в томе 25, в алфавитных списках о каторжных за 1829 год, есть имя Устима Кармалюка. В записях упоминается о том, что он препровождается на боровлянский каторжный завод...
Первым эти записи нашел курганский историк-исследователь Видута. А потом о Кармалюке стали писать многие, безжалостно искажая достоверность. А ведь это история! Так, например, Боровлянский стекольный завод никогда не был "каторжным", и появился он в селе в 1834 году. А Винокуренный завод был построен в 1742 году, и с 1789 по 1831 год действовал как "каторжный". В этом же году упразднился.
Вас интересует, в частности, каким образом Кармалюку удалось обмануть охрану и бежать с помощью верных людей из соседней деревни Тебеняк? В корреспонденции к 190-летию со дня рождения У. Кармалюка, в областной газете "Советское Зауралье" за 20 марта 1977 г., Е. Селеткова "Славный рыцарь" писалось:
"...Накануне Троицина дня отпросился он (Кармалюк) сходить до Сретенской Тебенякской церкви для исповеди и причастия... Но, – продолжает автор, – снятые кандалы Устим не спрятал в землю, не бросил в болото, как другие прочие беглые, а повесил их на высоченную березу. И записку оставил господину приставу завода Жилину, что так, мол, и так, – не поминайте лихом, кирпичи делайте сами, а мне недосуг, надо вызволять крепаков из неволи..."
Какой абсурд! И такую безалаберщину пропускают в газету! Зачем надо было отпускать Кармалюка с его друзьями в Тебенякскую церковь за девять верст, в цепях, да под охраной лишь одного солдата, если в самом селе Боровлянское тоже действовала своя церковь? А где же был солдат, почему он бездействовал в те минуты, когда Устим предъявил требования попу? И зачем надо было лезть на высокую березу, чтобы "водрузить" там кандалы и записку?
Вот так глупо, своеобразными версиями, искажается история о легендарном человеке!
Или еще позволю себе привести одну, придуманную тем же Селетковым, версию. В селе Боровлянка, на огороде, весной, была выпахана цепь из связующих колец диаметром до 100 мм. На концах ее – плоские кольца с заклепками. И из-под пера упомянутого автора вырвалась сенсация: "Это кандалы! Кандалы, будучи не снятыми с каторжника!"
Эту цепь фотографировали, снимки пошли по музеям и иным выставкам. Однако, глядя на это изделие, никто не задумался, особенно из местных: "А почему же хотя бы с 1831 года не могли выпахать эти кандалы, ведь испокон веков там был огород, а кладбище было за селом. Правду надо сказать о том, что каторжан не погребали в кандалах. И что кандалы имели сугубо определенный вес и стандартные мелкие связующие кольца. Эта же цепь откована в местной кузнице и являлась составной частью крестьянской пристяжной упряжи.
Можно писать еще о многом и о разных версиях, придуманных "краеведами", но следует ли? Я оберегаю вас от возможных опрометчивостей и советую лично установить связь с Тобольским госархивом. Ведь Кармалюк был не только на Боровлянском каторжном заводе (я основываюсь только на записях тома № 25), он был и на Ялтуровском винокуренном заводе, на медеплавильном (Урал).
07.04.1987.