А там ще вищі за рангом чоловіки у чорному можуть запитати, як я ставлюсь до свого вже колишнього куратора. Тому він і намагався вселити в мене впевненість, що кращого чоловіка, ніж він, я ще не зустрічав у своєму житті. І чим глибше я відчував, що він це робить, тим більше ненавидів його, намагався чимшвидше позбутись, хоча не бачив конкретного механізму здійснення цього. Інколи відчай навідувався до моєї бідної голівоньки і надовго поселявся там, бо я сумнівався, чи справді Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, саме так ставиться до мене і чи не є це плодом моєї бурхливої фантазії. Як би там не було, але найменше я зараз хотів, щоби він залишався моїм куратором, а тим більше був ним до кінця днів моїх.
19
Однієї ночі мені наснився химерний сон.
Ніби опозиціонери зібралися на Красній площі. Велелюдний мітинг з нагоди першої річниці смерті Путіна. Кожний мав у руках табличку з цифрою "1?", біля якої стояв знак питання. Натовп колоною рушив до Кремля. По дорозі приєдналося дуже багато людей. Я з висоти пташиного лету бачу, що всі вони вливаються в Кремль. З жахом думаю, як там всі помістяться. Шукаю очима Путіна, хоча знаю, що він вмер, і, звісно, ніяк не можу його знайти. Раптом бачу Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати. Він простягає руку до мене. Вона видовжується в просторі й часі – і вже я на його долоні опускаюсь до землі. Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, громовим голосом, ніби Бог-вседержитель, каже, що ось і настав мій час. "Ви готові стати Путіним?" – запитує він у мене. Я починаю виправдовуватися, що, мовляв, уже давно цим не займаюсь, а лише спостерігаю, що відбувається в Росії. Бачу диявольську безодню в очах Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати. "Тринадцятий, – каже він, – я покладав на вас великі надії, а ви не виправдали моїх сподівань!". Він щось дістає із кишені – і я думаю, що це пістолет. У мене нема сил до спротиву. Мабуть, моєму життю прийшов кінець. Але ж як це може бути, якщо я вже давно мертвий? Мене хочуть вбити після моєї смерті? І хто ж тоді Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, якщо зумів дістати мене з неба? Він могутніший за самого Бога? Хіба це можливо? І тут натовп вривається до кабінету Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати, і вимагає в нього видати Путіна. Мій куратор очима показує на мене: мовляв, ось він, беріть його. Руки тягнуться до мене. Я розумію, що для кожного буде великою честю особисто задушити мене.
Мені нічим дихати. Я прокидаюсь. За вікном – глупа ніч. Не відразу усвідомлюю, де я знаходжусь і що зі мною відбувається. Потрохи заспокоююсь. Це тільки сон. Починаю аналізувати його за гарячими слідами. Розумію, що побачив усе неспроста. Скоро видіння вивітряться із пам'яті, а мені треба зрозуміти, що за звістку несе мені цей сон.
Врешті-решт аж над ранок приходжу до висновку, що нічого доброго попереду мене не чекає. Добре було би вшитися звідси, хоча розумію, що це неможливо. Картаю себе, що дурнуватий сон міг стати перепоною на шляху здійснення мрії. Але відчуття, що нічого доброго із моєї затії не буде, вже надовго поселяється в моїй бідній голівоньці.
Зранку, тільки-но я поснідав, старший охоронець повідомив, що мене чекає Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати. Марно казати цьому чоловікові в чорному, що в мене зараз заняття. Все він добре знає. Значить, трапилося щось надзвичайне, якщо Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, кличе мене до себе.
Поки я у супроводі охоронців іду широкими кремлівськими коридорами, до моєї бідної голівоньки вкотре залітає тривожна пташечка, що все-таки винайшли апарат, який вловлює думки людей. Ось вони побачили мій сон, розшифрували його і зрозуміли, що я непевний чоловік, який завдасть їм більше шкоди, ніж принесе користі. Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть, все детально мені розповість, дивитиметься в очі, щоб остаточно упевнитись, що я справді задумував лихе, – а потім охоронці схоплять мене, заведуть у підвал, пустять кулю в потилицю – і прощавай, життя. Найцікавіше, що я вже майже нічого не пам'ятав зі свого сну, лише залишився гіркий присмак, що я негідно повівся стосовно Путіна. А зараз вони посекундно покажуть мені цей сон, аж мені самому стане зрозуміло, що я більше не маю права жити на білому світі.
Мені здалося, що Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, був страшенно змучений, ніби не спав усю ніч. А потім я подумав, що, можливо, і йому, як і мені, наснився той самий сон. Зараз мене запитуватимуть, як таке взагалі могло трапитись і яке я мав право зазирати в чужі сни. І що, мені брати відповідальність на себе, казати, що це мій сон, а Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, немає до нього жодного стосунку – і тому я, лише я винен у тому, що сталось у сні й може трапитись наяву?
Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, не відповідає на моє привітання, не простягає руки, не дивиться мені в очі, не пропонує сісти. Старший охоронець стоїть за моєю спиною і нікуди не йде, хоча зазвичай виходив із кабінету, коли Сергій Сергійович кивав йому головою. Звичайно, це погані ознаки, ніби мені винесли декілька смертельних присудів одночасно. А може, справа не у сні, де я все нафантазував собі? І приладу, який зчитує думки людей, не існує. Все набагато простіше. Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, відчув, що я ставлюся до нього не так, як мав би. Звісно, ніхто не підписувався бути йому рабом, але принаймні на повагу з мого боку і вдячність за все, що він для мене зробив, куратор міг би розраховувати. Як ви ставитеся до Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати? Це вже пройдений етап, як й інші подібні дурниці. Непорядно, молодий чоловіче. Я кажу це сам собі, але внутрішньо – і голосом Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати.
Але все виявилося набагато простіше, ніж я собі надумав.
– Завтра Володимир Володимирович хоче зустрітися зі своїми двійниками, – сказав Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати.
Він дивиться кудись у стіну, ніби просвердлює у ній дірку і поглядом хоче вийти за межі цієї кімнати.
Не те що камінь, а ціла гора злітає з моїх плечей. І тільки? Ні, якби не мій химерний сон і ці чудернацькі фантазії в моїй бідній голівоньці, я би з радістю сприйняв новину про зустріч Володимира Володимировича зі своїми двійниками. Чи я цього не хотів? Навіть мріяв. Але все зводилося до того, що я віч-на-віч зустрічаюсь з Путіним, довго з ним розмовляю – і ми розлучаємося друзями. Добре, що Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть, не дивиться мені в очі, бо зараз міг би по-своєму витлумачити мій погляд, у якому зачаївся страх, змішаний із фаталізмом. Я боявся, що мене викриють за повною програмою, водночас примирившись з долею: що буде – те й буде.
– Я боюсь, що ти не витримаєш екзамену.
Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть, закінчує фразу після тривалої паузи. Він дивиться на мене. Здається, прощається назавжди. Мене навіть не вразило, що вперше за час нашого знайомства куратор звертається до мене на "ти", хоча я й розумів, що його ввічливе "ви" нічого не вартувало, а я для нього ніхто і звати мене ніяк.
– Чи можу я сказати Володимирові Володимировичу, що вмію імітувати його голос?
Не знаю, звідки в моїй горлянці взялися ці слова, після яких старший охоронець за моєю спиною почав перебирати ногами, ніби хотів у туалет, але коли я значно пізніше аналізував цю розмову з Сергієм Сергійовичем, чи як там його насправді звали, то зрозумів, що саме того дня взяв ініціативу в свої руки. Не знав, як розтлумачити його слова, що я можу не здати цей екзамен і що мене після цього очікує, але змушував його думати, що так просто я не здамся.
– Ти не вмієш імітувати голос Володимира Володимировича, – буденно відповів Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, і відвів погляд.
Я зробив висновок, що він не вимикав відеокамер у моїй кімнаті, як обіцяв, і спостерігав, як я мордуюсь, намагаючись надати своєму голосу схожості із голосом Володимира Володимировича. Звісно, я не був згодний з такою нищівною оцінкою моїх здібностей, але вирішив за краще промовчати.
Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, доволі швидко відпустив мене, сказавши, що сьогодні занять не буде.
– Щоб ти добре підготувався до завтрашньої зустрічі з Володимиром Володимировичем, – кинув мені на прощання.
Я кивнув головою, хоча, чесно кажучи, не розумів, що саме маю робити, аби добре підготуватися до зустрічі з Путіним.
20
Дивний спокій поселився усередині мене, ніби завтра я мав зустрічатися не з самим Путіним, а, скажімо, із другом дитинства. Втім, такого в мене нема і ніколи не було, так що порівняння, як кажуть учені, некоректні.
Нічого не хотілось робити. Міг би вдосконалювати свої навички в імітації голосу Володимира Володимировича, але після зауваження Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, що я не вмію говорити так, як Путін, це бажання теж зникло. Звичайно, спочатку я образився на свого куратора, потім подумав, що він був необ'єктивним, а тому несправедливим до мене, а тепер не мав і тіні сумнівів, що насправді я добре імітую голос Володимира Володимировича, але чомусь Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть, незадоволений цим. Чому? Я перебіг йому дорогу? Але яким чином? Ми ж спільно прийшли до висновку, що коли я імітуватиму голос Путіна, то зможу обігнати Сьомого в нашому негласному соціалістичному змаганні.
Якщо щось змінилося в планах куратора, то чому він не повідомив мені про це? Бо це йшло врозріз з політикою чоловіків у чорному. Ствердна відповідь на це запитання народилась у мене сама по собі, хоча я розумів, що виникла вона не на порожньому місці. Не те щоби Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, не служив вірою й правдою чоловікам у чорному. Це було абсурдом, бо він сам належав до них. Але від самого початку я відчував, що він трохи інший, ніж усі вони. Ні тоді, ні зараз я не можу вам точно сказати в чому полягала ця його інакшість, але подібне відчуття в мене було. А ще я розумів, що Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, не хотів, щоби про цю його інакшість дізналися інші чоловіки в чорному.