Так, там і там Мар’яна підпадала чужим впливам. Так, Мар’яна малодушна. Так, ті відворотні людці вертіли тобою… Ні, нікого не хоче вона потребувати, бо ніхто не виправдує її хотінь. Німотно, самотньо…
Вона жадає повного змістом товариства, нехай у корені лежить еротика, та все ж товариства. Образ за образом, ось всі ті, що шукали її, — і ніхто не хотів чи незугарний був перекласти гаму темної фізіології на гаму людського мерехтіння. Нікого не цікавить гама Мар’яниного "я", хвилі її звучання йдуть поза них, бо вони — лише полюють.
Це — боляче. Це — нестерпно. Це — образливо. Образа перемагає страх пустелі, німої й безлюдної, чорної, що нею йде Мар’яна крізь життя, спрагла, знесилена. Краще згинути самій, — так потребуючи бути не самій, — ніж солоний ковток води. Бо не збагне
Мар’яна, як можна задовольнятися самими зовнішніми ознаками близькости. Все це тратить привабу, стає непотрібним, коли сфера душевного звучання йде стороною, коли не переплітається, не говорить, а чужо мовчить і замикається.
І Мар’яна приходить до думки, що всі вони хочуть заграти на цій її рисі: довірливості та потребі бачити людей кращими, ніж вони насправді. Тому вона цінить товариство одружених. Вона знає, що коли вони до неї прихильні, то там хоч нема спекуляції.
Уже давно вона звернула на Миколаївську й повернула на Мерингівську. Сітка з дрібнесенького клейкого яснозеленого листя коливалася відбиттям електрики на тротуарах, а з розчиненого вікна рокотала гітара, повіяло на Мар’яну затишною, замріяною провінцією. Воскресла одна хвилина давноминула, привиділася…
* * *
… Почуття це таємниця. Її ніколи не дано тому, хто її не пережив. Її не можна переказати, описати…
Увійшла в дім на передмісті, почала вітатися. Виконувала прийняту тут церемонію чоломкання із домочадцями. Хтось у Павликовій кімнаті. Мар’яна глянула через розчинені двері — і почула, і побачила щиро-радісні очі з жагою благання. Володя вітається.
Мар’яна тоді не змінила свого виразу, а навіть посуворішала, вклонилася здалека, пішла собі. Навіть забула кінчати чоломкатися. І вже весь час присутність його світила, промінився той образ його милий із жагою благання. Та от, і разу більше не глянула в той бік.
Коли це було? Ті очі… Все життя будуть вони світити, те право її у Бога, яким вона знехтувала…
* * *
Удома сіла Мар’яна й не знати чому почала писати листа. До людини, що й адреси її не знає. Писала з почуттям, наче сидить з ним у кімнаті при лагідному світлі заабажуреної електрики і провадить неквапливу тиху розмову про все, найдорожче серцю. Писала-писала, ще чуючи десь за стіною пам’яти потаємно пристрасні рокотання гітари, і раптом урвала, поклала перо. Нащо гальванізувати трупи? І що було б, якби послала статечному провінційному лікареві такого листа? Чи була б вона йому такою подругою, як тепер може інша с?
Хоч Мар’яна й вірна Володі на все життя, бо більшої божеськости і більшої правди кохання не дано людині, як того вечора, але… була б бездарна Мар’яна в ролі дружини лікаря на цукроварні. Мар’яна ж ходить із вродженим почуттям людини великої долі, — дарма, чи то доля успіху чи й безконечного неуспіху. Мар’яна — не така як інші, і це не така найбільш надає їй сили.
Чи не краще казці жити, як вона є? Скільки разів було б уже пекло буднів у її з Володею родині? Чи мала б Мар’яна цю дорогу їй казку, якби не було мук її невгамованої заклятої душі?
XXI
Хотіла б Мар’яна подивитися на себе збоку, яка вона! Чи відбивається оте "щось не таке", печать його?
Так подивитися, як на оцю жінку в трамваї. Ніжне створіння. Ніжно кашельнуло. Цьому ніжному створінню може вже випали конвульсії пологів і воно витримало. Мар’яна — не для пологів. Це було давно ясно. Мар’яна не ніжна, ніколи не була ніжною.
Вона якоїсь іншої марки. Їй і нема долі в прибутках-вигодах жіночих. Захотілося тобі їх!
Прокидаєшся від музики в собі і душа повна, плаває в густому жалю. За чим? Щось поза тобою пройшло, тобі нема п’яну щастя. Його не знає й більшість, хібащо, увісні якому вибраному припаде. Мар’яні воно припало змалку саме в такій формі, неґативу. Мар’яна надто відчуває, яке воно — й нема.
І вона має право казати: "Оточення бідне, а світ широкий, і я його не можу освоїти". Мар’яна тепер освоїла багато й каже чуттєві: "Дурненьке, чого ти? Бадьора, думлива, читаєш, радієш… Кохання — воно краще, коли "дивишся і зуб не йме".
В цім непримиреннім, затятім змагу не знати, хто переможе. Природа, що наділила Мар'яну якимись не такими якостями, як у всіх, чи Мар’яна, що хоче загнуздати природу й пробоєм узяти інтелектуальні твердині.
А інтелектуальні твердині — це не природа? Не таке ж Мар’янине право?
Звичайно, не тієї Мар’яни, що живе, старіється, жадає тепла анод-катод. Ні, тієї, що стоїть зверху й готується до великого злету. І аж тепер збагнула вона, що для неї книга. Не може тільки читати книг без перспективи далекого обрію. І ці ура-витримані радянські продукції також не пролазять через горло. Але справжня книга завжди була для неї величезною опорою. От саме й тепер книга цілком реально дає все те, чого не мають всі довкола неї, чого не дано їй через якесь нещастя, через якесь непорозуміння в природі, що зробило її іншою й душить у голоді, в пустелі, в безвиході…
Пустеля Такла-Макан, мабуть, не гірша за Мар’янину. Води, без води мре енергія! Ти впала серед сухих пісків, багато разів падала, підгинались самі ноги від несили, не тямила вже нічого, — тепер ти йдеш машинально, поки ноги несуть.
Заважає Мар’яні. Заважає дурна звичка об’їдатиея. Взялася до книжок — їсть їх, їсть, аж до переситу. Друзів, друзів, — аж нездорова реакція. Любити… Так, тут нова перешкода. Самолюбство. Від усього — збридження й сплін. А завести раціоналізацію праці, а стриманість, всього до міри, щоб, перестаючи, ще хотілося. Мар’яна ж ніде міри не знає. Це — і некультурність, і злидні.
Тепер без міри об’їдаеться Мар’яна книжками. Треба б перемежувати з друзями, теплом людським. Та де їх узяти?
XXII
Ніколи, ані крапельки, не ідеалізувала Мар’яна Мирона, а от… Думка її вперто шукає виходу. Чому має бути в полоні у людини, яка їй так моторошно огидна? Чому їй не йти собі своїм шляхом, не квітнути через вимоги якоїсь сліпої природи? Чи така та природа, як турукають у вуха щодня южні й слави — саме Мар’янина? Їй кажуть, що вона повинна посамичитися — і тоді буде все добре. А їй хочеться жити в казці, як нема казки зовні, то негайно творити свою. Реальне життя — не казка, звичайно. То його й не приймає, не бачить, не хоче знати. Або приймає тоді, як воно казково являється її очам. Любити ж у тому, про кого уперта думка, нема чого. Та й треба було б уже стати порохом його черевиків, зовсім потоптати гордість.
Гордість! Це кажеш ти собі, коли падаєш у безодню!
І от, після багатьох обминань, зневаг, взаємних непомічань — у парку біля університету зіткнулися. Не було куди дітися, треба було зупинитися, сказати два-три слова.
— Куди ти йдеш?
Не чекаючи відповіді, Мирон додає:
— Це мене цікавить через фотоапарат. Я мав тобі його занести. Та й взагалі…
Чому тільки "взагалі"? Мар’яні боляче, що "взагалі". Він боїться перехилити в один і другий бік.
Це хотіла відповісти Мар’яна, втім…
— Боже, коли б не було цього проклятого апарата, то ти й не привітався б… — замість того, відказала Мар’яна, рвучко стараючись визволити свою руку.
— Раджу тобі не говорити дурниць і на кожному кроці не ображати мене. Цим ти мене не проймеш, — не випускаючи з своєї руки — її, поглядом удава вп’явся в неї Мирон. — І взагалі…
Мар’яна покаянно й смиренно пробелькотала:
— Я не хотіла ображати, може навпаки, може я ставлю себе в принижене становище цими словами…
Вона ладна була упокоритися, але розгніваний Мирон не захотів, пішов. А чому Мар’яна не запитала, що це за "взагалі"? Виявив камінну неприхильність до її покори й пішов. Тільки нащо це серце, що, як безодня, маленького камінчика сприймає з гуркотом?
Апарат точно другого дня принесено на курси. Мирон вирішив "та й взагалі" розквитатися. Він ще позичав десять карбованців, він пам’ятає це може краще за Мар’яну. Мирон витягнув гроші — і ховає назад.
— Але я тобі їх зараз не віддам, — раптом вирішує він.
І знову та Миронова недоговореність. Мар’яні байдуже. Віддасть, коли захоче. Чи в доброму стані апарат? Чи Мирон не зіпсував чого в ньому?
Мирон подриґує плечима.
— За кого ти мене маєш?
І це було сказано знов так чванькувато, що Мар’яна відразу замкнулася й повернулася до Нарциса.
— Не маєте, випадково, зайвого олівця?
Нарцис не має, але має, знову ж таки, Мирон.
— Дякую.
Щоб уникнути цього страждання, цього холоду, вона навіть не хоче почекати його при виході, як вони були умовилися. Нема на кого витрачати свою думку. Нікому це непотрібне, ні їй, ні йому. Тільки чого те серце нікчемне?
Стільки покори, стільки щирости…
XXIII
Та й от, знову це повертається. Два місяці Мар’яна мала рівновагу, читала, працювала. Тепер знов. Читати не може. Нічого не хоче. Хоче людей. Спроби Мар’янині плачевні. Самотність обручами сковує її.
Тепер тільки про це й думай, любих розмов із собою нема. Нудний, марудний день, такий тяжкий, що вечір здається карою, тяжкою мукою.
Звідки воно таке дуже, непереможне — гризота за людиною?
Сьогодні прийшла до Слави, зустріла її на сходах. "Я за хвилину вернусь, ось ключ від кімнати, почекай мене". Мар’яна прочекала дві години і написала на клаптеві паперу: "Вітаю". Це не рубцюється. Жебрачка дружби.
А ввечорі прийшла Слава з повинною. Та не сама, а з кавалером, — кравцем-малярем-фотографом-інженером-поетом Путькалом. Слава знову в новому брилику. "Треба чоловіків завойовувати" — все повчає вона Мар’яну. От Слава й купує брилика. Ну, а Мишко?
Воно було зовсім не так. Кавалер був призначений для Мар’яни, а Слава — лише сваха. Кавалер з десятком професій пішов, залишивши Славу розпочати сватання.
— Пам’ятаєш? — таємничо й багатообіцяльно почала Слава. — Пам’ятаєш, я тобі давно ще казала, що тобою хтось цікавиться.
— Ну, казала, — погодилася Мар’яна.
— Так оце цей Путькало. Він просив мене поговорити з тобою.
Слава прекрасно почувається в ролі свахи, як, зрештою, в усіх ролях та ситуаціях. З гумором.
— А він що, сам не може?
— Та то такий тюхтій, що сам не наважиться.
— А про що ж мені з ним говорити? Що в мене з ним спільного?..
— Почекай, послухай… Не будь така дурноверха! — перебила Слава.