Ти потроху починаєш шаленіти — всі розмовляють різними мовами, одне одного не розуміючи, що нагадує тобі вавилонське стовпотворіння. У твоїй каюті з'являються французькі монахи, турецький комерсант, і на це немає жодної ради.
Пароплав виходить у Мармурове море.
(П'єш вино й багато куриш. Тютюновий дим у моєму волоссі й моїх нервах, червоне вино тисне на мозок. Але ти цього зовсім не помічаєш.)
Восьме червня десятого року. Салоніки:
Дорогою до Салонік, з правого боку, весь час перед очима стоїть Олімп — високі дикі гори, покриті вічним снігом.
Фантазуєш: відтоді, як боги покинули Олімп, там ніхто не живе. Проте богам ти не заздриш, бо хто хотів би жити у вічних снігах.
Салонікська затока. Звертаєш увагу на те, як вода із синьої стає зеленою, а далі ще дивніше — жовтою. Тобі розтлумачать: це річки розмивають глиняні гори і зносять глину в морські води.
Салоніки — великий торговельний порт — розкинулися на горі амфітеатром. Це ще один яскравий приклад азіатсько-європейської мішанини: багато іспанських євреїв, арабів, албанців і всякого іншого чудного люду.
У місті відразу сідаєш до електричного трамвая, щоб відвідати віллу серед саду, в якій живе найвідомі-ший світовий в'язень, полонений нового режиму, деспот — турецький султан Абдул-Гамід, скинутий у дев'ятому році молодотурками за участь в організації перевороту.
Кругом вілли сторожа (москалі на варті, як коло в'язниці) не пускає нікого до воріт. Здалеку розглядаєш сірий будинок на два поверхи із закритими віконницями на всіх вікнах, що видається тобі мерцем серед чорного парку. Стоїш і вглядаєшся в цю химеру в очікуванні, доки з'явиться невесела фігура хитрого і злого, як про нього тут кажуть, султана.
Минає час, але ніхто так і не з'являється. Маєш деяке розчарування, проте не настільки, щоб обминути англійську кав'ярню, де на тебе чекає знайомий-італієць, з яким розговорився, їдучи в трамваї. Цей знайомий, представившись багачем-фабрикантом Фернандесом, обіцяв показати місто. Тобі складно повірити, що фабрикант роз'їжджав трамваєм, тому Фернандес на момент знайомства видався шахраєм, з яким годиться бути пильним. Від екскурсії містом, навіть підозрюючи людину в шахрайстві, ти чомусь не відмовився, тож поспішаєш до англійської кав'ярні.
У кав'ярні тобі нарешті зрозуміло, що Фернандес — ніякий не шахрай, відтак стало неабияк соромно за себе. Він і справді чекає на домовленому місці, до того ж частує обідом. Узявши фаетон, рушаєте оглядати місто.
Ви відвідуєте церкву Софії зі старовинною мозаїкою, а потому мечеть дервішів і дуже цікаву мечеть, колишній храм Святого Дмитра, де з-під штукатурки нещодавно відкрили чудові візантійські мозаїки перших віків. У колишньому храмі скрізь пишні колони з мармуру, з такими ажурними капітелями, що здаються сплетеними з тонкого мережива. На пам'ять про цю зустріч Фернандес дарує камінчик із мозаїки над гробом Святого Дмитра.
Звідти знайомий-італієць знов запрошує тебе до кав'ярні: пригощає і розраховується за все самостійно. Тобі це аж неприємно, особливо враховуючи те, яким ти побачив Фернандеса від початку.
Ти неймовірно вдячний цьому багачеві за опіку, тому ввічливо запрошуєш його на пароплав повечеряти.
(Щодо проявів твого незадоволення в бік дружини, то повідомляєш: дуже шкода, що тобі не вдалося намовити її поїхати разом з тобою, бо впевнений: вона була б задоволена побаченим.
Щодо проявів твого незадоволення в бік мене, то повідомляєш: дуже шкода, що тобі не вдалося намовити мене поїхати разом з тобою, бо впевнений: я була б задоволена побаченим.)
Дев'яте червня десятого року. Афіни, Акрополь:
Пароплав спиняється в морі.
До берега добираєшся човном: до порту Піреї — доволі бідного, з голою природою міста, що нагадує Слобідки Севастополя.
Потому рухаєшся залізницею до Афін, міста із широкими й гарно мощеними вулицями, настільки чистими — аж сліпучо-білими, що тобі боляче дивитися, як сонце освітлює білий і жовтий мармур будинків, які відтіняють хіба що групи кипарисів:
За твоїм спостереженням, улюблене дерево в Афінах — мімоза, бо ці яскраві (сліпучо-білі) вулиці засаджені нею так густо, що здаються бульварами. Особливо біля королівського палацу.
З будівель найбільше тобі подобаються університет і академія, побудовані як у класичному стилі (з надвірними фресками на золотому фоні), так і в античному (з доричними й іонічними колонами), хоча довкола повно будівель й у стилі бароко.
Чи не найбільше приваблюють кав'ярні, що часом займають цілі квартали. Люди тут звикли жити на вулиці.
Відвідавши подібний заклад (захоплює баченим у ньому і чутим), береш візника до Акрополя. Він справляє найкраще враження.
На високій дикій скелі стоять Парфенон (зберігся добре), Еректріон (храм перемоги) й інші будівлі з античного мармуру.
Зі скелі одкривається чудовий широкий краєвид на море, гори і місто: під Акрополем давні грецькі театри і храм Тезея.
Фаетоном об'їздиш увесь Акрополь — світле європейське місто, що залишає найкращі враження. Асфальтовані вулиці; сяюча білизна будівель; чорні кипариси довкруг.
Чудно стає від усвідомлення, що ця земля бачила життя давніх героїв, відомих людей. А тепер на ній ти.
(Чомусь більше жодного слова про супутниць на пароплаві. Чому?)
Десяте червня десятого року. Острів Крит, Канея:
У невеличкому над морем містечку Канеї на Критському острові ти лише кілька годин. Це ще один ландшафтний фрагмент Азії, розташований на фоні гір: будинок звисає над будинком, мінарети, мечеті, фрески й увесь час майорять оригінальні костюми критян.
Великий переїзд у сорок вісім годин, на овиді перестають з'являтися навіть острівки.
(Оминаючи моє "чому", повідомляєш про сум без мене. Мовляв, навіть хвилина мого поганого настрою могла б зробити тебе щасливим. Кохаєш мене, обіймаєш і цілуєш.)
Дванадцяте червня десятого року. Катанья (Си-цилія):
О сьомій ранку прибуваєш до Катаньї — теперішнього торговельного центру Сицилії по зруйнуванні Мес-сіни. Одразу вирішуєш об'їхати це прекрасне європейське містечко й побувати у відомому парку Villa Bellini.
Ти оглядаєш собор, де похований композитор Беллі-ні, його пам'ятник і руїни театру.
Тебе приваблює і нове, й старе місто. Звідси хочеш зробити прогулянку до Таорміни, куди дві години їхати залізницею й потім годину з візником. Дозволяєш собі таку подорож, бо анітрохи не втомлений морським пересуванням, навіть навпаки — відпочиваєш, добре спиш.
Дорогу до Таорміни вважаєш неперевершеною: з одного боку — Етна, з другого — море. Повсюди (тривалістю в кілька годин) вражають засаджені цитриновими і помаранчевими гаями потоки лави, що колись, видно, текли аж у море.
На станції Сіагсііпі — Таогтіпа обідаєш по-сици-лійському: з винами й сирами, з мессінськими помаранчами.
Зауважуєш, що в Таорміні багато розкішних готелів. Зрештою, це — найдорожча місцина Сицилії: тут зимують американці, німецький імператор і подібна погань (так ти висловлюєшся). Ти обдивляєшся готель Б.-Оо-тепісо, що був колись монастирем, у ньому цікаві старовинні зали, оздоблені мозаїкою, різьбою та образами, розкішні сади.
Ти навідуєш руїну давньогрецького театру, що нагадує римський Колізей. Йому близько п'ятисот років.
(Якщо можна про щось і додати, то, звісно, не про власні перестороги й відчай, яких незміряно. О, мій єдиний друже...)
Тринадцяте червня десятого року. Мессіна:
Твої спостереження за зруйнованим землетрусом містом, у якому перебувають упродовж п'яти годин пасажири пароплава у зв'язку з негодою.
Тут, серед страшних і нестерпних видовищ, помічаєш людську життєспроможність: так багнеться, багнеться жити.
Місто — руїна: все довкола — спресоване, змішане, вбите.
Вулиці — руїни, гори всякого грузу і каміння.
Нову Мессіну зводять за містом.
Під руїнами і досі поховано сорок тисяч людей. Ідуть розкопки.
Бачиш, як сидять городові. Вони встають на знак, якщо одривають тіло.
При тобі викопують труп жінки. Спочатку витягають голову і кладуть у таз. Потому тягнуть сорочку, що подерлася, далі — тіло, вже напівзгниле.
Будинки стоять так, що лишилося тільки три стіни. Через обвалену стіну видно ліжка й посуд. Проте більшість просто розвалені. Натомість їм на вулицях ставлять ряди дерев'яних, з легких дощок, будиночків на два поверхи — тоненьких, а відтак смішних — як коробки з-під макаронів. Такі споруджують і магазини. Ці недовготривалі побудови можливі за пожертви.
Тіснота й убозтво.
Вулицями страшно ходити: залишки споруд й укріплень трохи не падають на голову.
Буквально кілька хвилин, але хитається земля під ногами. У цю коротку мить не встигаєш навіть зрозуміти, у чому річ. Лише після відчуваєш неприхований страх за життя.
Місцевий люд заляканий і сумний: жінки в жалібних чорних крепах, у чоловіків тільки чорні краватки. В кожних очах — жах.
(У дванадцятому році з'явиться твій нарис "Хвала життю". Допікатиме чорна фігура та її страшні чорні очі, які замкнули в собі все пекло різдвяної ночі і вже більше нічого не можуть бачить.)
П'ятнадцяте червня десятого року. Капрі:
Любиш мене. Більше жодних суттєвих подій.
(Так, жодних.)
49
Якийсь час ти вдало приховуватимеш від мене свої нав'язливі страхи. Ті, що не менш удало приховую від тебе я. Проте вчасно приходить усвідомлення, як не скоро мене торкнеш і що так тривало доведеться обходитися без моєї присутньої любові.
Ці нав'язливі страхи, яких спробуєш позбутися у кращому двадцять шостому номері на першому поверсі, без сходів і з окремою терасою на море, декорованою бамбуковими кущами, агавами, подібними до пащі акули, й квітами готелю "Рояль", не відпускають.
У пишному ліжку капрійського готелю чи на зручному розсувному кріслі, виставленому на великій мармуровій терасі для прогулянок, вони тебе віднаходять і випещують у твоїй уяві мій гіпертрофований образ (настільки гіпертрофований, що може виникнути сумнів, чи він направду уособлює мене), вкотре зайвий раз нагадуючи: ти тут сам.
Я з'являюсь у сновидіння і ґвалтую твої терпіння й витримку. Розпашілий, знеможений — таким повертаєшся до капрійської реальності й тривалий час приходиш до тями. Отямившись, берешся за аналіз побаченого й пошук хоч якихось (найменших) пояснень.
Повертаєшся з-за кордону і сидиш на ґанку бюро. На тобі довгий брунатний плащ-накидка, хоча погода літня і до осені ще кілька спекотних тижнів.