Інші, здебільшого скартабеляти, покладали всі надії на надання наділів у східних землях. Тому ні один голос протесту не піднявся на слова каштеляна. Все-таки без початкового піднесення рушило лицарство з місця, а й пахолки у глибокому мовчанні стежили за ходом боротьби, ждучи, аж лицарські списи ударяться знову з хлопським "їжаком".
Коли це сталося, рушили й вони з місця та в'їхали у придорожні хащі й очерет.
Та в цю мить боки доріжки ніби ожили. Нелюдські крики залунали звідусіль, град стріл, каміння та ратищ посипався на майже чотири сотні кінних пахолків, а одночасно з-за кожного дерева, куща, каменя висипали озброєні довгими косами піхотинці, які з нечуваною відвагою та завзяттям ударили на вершників. Перші підняли тривогу коні, а вершники не могли у тісноті оволодіти ошалілими з переляку тваринами, ані успішно оборонятися. Гострі коси пороли черева нещасних тварин, змітали голови з плечей пахолців, утинали руки і ноги. Стогін, зойки, крик, просьби про милування, прокльони змішалися із свистом кіс та ревом нападаючих. Страх опанував пахолків та коней, і по півгодинному даремному опорі зрозуміли нападаючі, що у гущавині або по замерзлій поверхні болота нема їм спроможності продертися в тил головної ватаги боярина.
Та частина, якої не встигли попороти косами мужики, завернула на дорогу, але тут застали уже лицарів, які, поколовшись знову об списи "їжака", відступили вдруге.
Але й "їжак" не стояв уже там, де раніше, тільки звільна, спокійним кроком ішов уперед, вбиваючи всіх, хто потрапив під руку, довжелезними топорами або стрілами з метавок.
І тоді вперше і востаннє оглянувся пан каштелян позад себе...
Але що це... На дорозі, якою приїхали були лицарі з Перемишля, з'явилася така сама юрба проклятущих "хамів", як і та, що перегородила лицарству дорогу вперед... І ця товпа ступала спокійним кроком вперед, мов вишколені у військових вправах кнехти німецького ордену. Вони йшли поволі, спокійно, без слова, бех поклику, а з гущавини раз у раз сипалися стріли. Шляхтичі скам'яніли від несподіванки, а каштелян опустив руку з мечем униз.
"Смерть іде!" — подумав він, бо бачив, що загибель усієї раті є неминучою.
Тим часом товпа кінних пахолків-ратників перемішалася з лицарями та почала сіяти паніку. Деякі зіскакували з коней та кидалися навтіч у ліс, але їх вбивали стрілами лучники або селяни з косами та рогатинами. Ті, що покинули товаришів, згинули-таки на очах усіх, і ніхто не відважився шукати порятунку в утечі. Тоді обидві товпи мужиків наблизилися так, що всю відстань між ними зайняли безпорадні й перелякані шляхтичі. Залопотіли важкі топори з обох сторін, наче по густому бору сокири дроворубів, а одночасно стиха зазвучала між мужиками і кріпшала звільна аж до громової сили пісня ликів ангельських, які побивають огняним мечем вої пекельних властей.
— Святий боже! — Каштелян Заремба гукнув на своїх, що гинули у безнадійному бою під ударами розшалілої помсти народу: — Панове лицарство! Вертаймося у Перемишль, за мною!
І погнав коня вперед, а за ним без ладу і складу ошалілі з переляку ратники, всуміш пани і слуги. Здавалося спершу, що вага лицарів та коней прорве задній відділ боярина, бо у ньому не було стільки колійників, як у першому. Але лицарі не мали місця пустити коні чвалом, а коні челяді були дрантиві і не могли йти заодно з великими лицарськими жеребцями. Нелегко було і взагалі надати напрямок усьому склубленому безладдю людей та коней, та ще й під дощем стріл, від яких раз у раз хтось падав. Одночасно всі ті мужі, що творили спершу другу лаву перед лицарями, обійшли шляхтичів зліва та й ударили і собі на них.
Все-таки рушили вершники з місця, а поперед усіх їхав каштелян з довгим мечем у правій руці та порубаним щитом у лівій. Та ось перед ним, мов з-під землі, виріс Коструба.
— Злазь-но, пане каштеляне, а боярин Микола з Рудників дарує тобі життя! — гукнув він, підносячи вгору свою страшенну, кров'ю та мозком замазану булаву.
— Ах ти хамське насіння! — прохрипів каштелян, який уже зовсім не пам'ятав себе від люті,— ти мені ласку обіцяєш...
Замахнувся мечем і з свистом протяв гострий булат повітря. Та тільки повітря. Блискавкою майнув меч над головою Коструби, але неповоротний на вигляд парубок відхилився вбік, а в наступну хвилину впала палюга на голову коня. Заквичав кінь, мов свиня, й зарив носом у землю, а тим часом рушила товпа мужиків з місця і накрила Кострубу разом з каштеляном. Руки Коструби оплели противника, мов пришрубник, і грудям пана Заремби не вистачило повітря. Він чув ще якусь хвилину нелюдські крики, зойки, стогін, іржання коней, брязк мечів, топорів, тупіт копит, а потім усе перемішалося між собою у якесь неозначене гудіння, ніби в шум води, ніби гуркіт млинових коліс. Згодом замовкло і це, а пану Зарембі здалося, що летить у якусь безодню...
Коли прокинувся, довкола панував спокій. Бігали сюди й туди люди, але бойового гомону не чути було вже. Пан каштелян почав поволі рухати руками й ногами, але болю не відчував у них ніякого. Тільки віддих чомусь-то з трудом протискався крізь здавлене горло. Видко, таки добре придушив його Коструба. Боліла й голова, але пам'ять вернулась швидко, і очі розплющилися.
Заремба сів і оглянувся.
Уже стемніло, і тільки на заході олов'яна поволока неба була дещо ясніша. Зате білий сніг вкривав землю, а від нього йшло стільки ясних променів, що око бачило зовсім виразно все, що діялося довкола.
Картина була така страшна та гнітюча, що Заремба із стогоном примкнув очі й ухопив себе руками за голову.
На перший погляд могло здатися, що вся балка — це одна величезна рана, завдана матері-землі якимсь потворним вістрям, або що хтось навмисно розлив по снігу бочки мальвазійського вина.
На білій, непорочній пелені стояли величезні криваві плями замерзлої крові. Були це цілі калюжі, з яких на всі боки текли потічки. Деякі були змішані чобітьми й копитами у криваву грязюку. Тепер калюжі, потічки й грязюка замерзли, бо надвечір мороз збільшився. Цілі гори кінських та людських трупів валялися навкруги. Уся дорога через балку була вимощена порубаними тілами.
Селяни ходили поміж лежачими тілами, збирали мечі, рогатини, виймали стріли, знімали з голів шоломи, карацени, а з ніг пахолків чоботи. Посеред бойовища стояв боярин. Його худе, з виразними рисами обличчя, орлиний ніс та блискучі очі зробили чимале враження на каштеляна. Він знав на своєму віку чимало людей та умів з вигляду судити про вдачу людини. Побачивши боярина, він втратив останки надії. Від такого лиця й таких очей годі було ворогові надіятися на помилування...
Бо й справді! З усіх його товаришів не видко було ні одного в живих. Куди око сягало, все опливало кров'ю його нещадно порубаних товаришів... Тривога зморозила його серце, тим більше, що його самого не вбили... Видко, гадали його муками звеличити свято перемоги і взяти його на тортури. Брр! Мурашки забігали по спині пана каштеляна, а холодний піт виступив на чоло.
Тим часом боярин про щось наказував. Парубки позбирали всю зброю, кожухи, позганяли невеличкий табун коней, що не загинули від топорів, та розчистили дорогу. А тоді орлиний погляд боярина упав на лежачого каштеляна, і він повільною ходою підійшов до нього.
Холод смерті пронизав каштеляна.
Добру хвилину приглядався боярин до ворога гострим зором, вкінці усміхнувся злобно.
— Не бійтеся, пане каштеляне, що згинете, як оці! — сказав, вказуючи на гору обдертих, пошматованих трупів,— не згинете, бо нам так само треба вашого життя, як треба було їхньої смерті. Одно й друге — це наша безпека.
У каштеляна зуб заскакував за зуб, йому просто не хотілося вірити словам боярина, і він тривожним зором вдивлявся в нього, бажаючи відгадати, чи це таки правда, чи, може, переможець бажає наситити себе помстою і грається з ним, як кіт з мишею.
— Чому... чому ж ви вбили всіх? — спитав вкінці, заїкуючись.— Це були лицарі, вони могли викупитися, так, як я себе викуплю за велику суму...
Боярин зневажливо засміявся.
— Ти чув же, пане каштеляне, що нам треба твого життя, а не грошей. Не будь нам його треба, лежав би ти разом із іншими, хоч би обіцяв усю польську скарбницю. Ми не лицарі, які ведуть боротьбу для забави або наживи, ми боремося за свободу віри та народу і нищимо всіх нещадно, хто стає нам на перешкоді. Вільно нам простити особисту обиду, продати помилування за гроші, але проклятим буде той, хто простить ворогові віри та народу!
Пан каштелян був вельми спритною людиною, і тому не раз довіряли йому різні дразливі та небезпечні місії, при яких треба було не тільки розуму й відваги, а й хитрощів та безсоромності, брехні, облуди, підступності. Усе те мав пан каштелян у своїй вдачі й тому знав багато, чого не знав ні один із польських вельмож. То й не раз чував він про змову деяких українських панів відбудувати руське князівство після смерті Вітовта, спираючись на мужиків, міщан, путніх бояр, словом, на народ. Але ніколи не вірив у те, щоб така змова могла стати небезпекою для Польщі. Тепер бачив власними очима, що так є, і що більше, вишколені товпи хлопства могли стати пагубою нечисленної шляхти в усьому світі. На заході забулися уже досвіди, набуті під Земпахом та Муртеном, але більше пам'ятливі люди бачили у цих битвах сумерк лицарства і старого лицарського устрою держави. Дивлячись на потрощені тіла та зброю, на хлопів із списами та у холодне лице боярина, зрозумів пан каштелян раптом, що ось ця товпа — це перша хмара, яка затемнює сонце лицарської слави, що це початок його су мерку.
"Пробі! — подумав.— Не спиню я його, як Ісус Навін сонця, але припинити можу..."
І поклав собі за завдання за всяку ціну врятувати себе та остерегти цих там... у Кракові, що сумерк недалеко. Супроти цього страхіття, привид якого з'явився раптово перед очима його душі, каштелян перестав боятися за своє життя. Він бачив, що і найстрашніший прилив хвилі залишає на березі стебельце, хоч забере хату, а цим стебельцем вважав Заремба себе.
— Навіщо ж тобі моє життя, боярине? — поспитав спокійно.
— Твоє життя буде залогою за нашу безпеку аж до приходу грамоти великого князя або його війська.
— А!
— Збирайся, вставай, здійми з себе зброю та ходи з нами...
— Куди?
— У Керманичі...