Гримів грім, і блискала блискавка. Ворон підняв на своїх крилах одне вороненя, несе. А вороненя й каже: "Батечку-таточку, я ж тебе любити буду, я ж тебе шанувати буду, – ти тільки врятуй мене…"
– З народної казки, – закінчував диктувати Корній Терентійович. Оленка подумала і взяла ці слова в лапки. Вчитель закінчив диктувати і запитав:
– Висоцька, ти написала?
Дівчина подала свій диктант на старанно обтятому ножицями газетному аркушику.
Корній Терентійович узяв його, зібрав інші диктанти.
– Побачимо, які ви грамотні,– звертався до цілого класу й перевів погляд на школярів у передніх рядах, мовби ненароком зачіпаючи їх найбільше.
Цей урок був останній. Оленка вирішила йти додому, коли всі розійдуться. Прокалатав дзвінок. Повагом пішов учитель. Зчинився гармидер, учні рушили, а вона сиділа.
– Той Корній Терентійович до одних звертається, а на інших дивиться, – кинув Віктор і поблажливо заусміхався Оленці.
Серж розкручував ременя з пряжкою.
Ні з ким із них дівчині не хотілося знатися: спробувала – кісточка сливи запам'яталася назавжди.
– Якщо схопимо двійки, ти винна! – зарепетував Серж.
Тісно пов'язана хустиною, так тісно, начеб у неї болять зуби, Оленка мовби почула, як на неї летять кісточки слив, і думала: "Чому вони до мене чіпляються? Яке мають право?"
Жора Підлипайло випалював їй у вічі:
– Ти нас не дуже цурайся: твій батько в поліції.
Десь стояв між ними і нею, то ступить на одну ногу, перемнеться і не може зрушитися, то ступить на другу й не зрушується.
– Репетиторка! – Серж.
– Ковалівна! – Жора.
Мали на неї право. Жора поривався цвіркнути ще щось образливіше. До нього підійшов Мартин. Так підійшов, що Жора прикусив язика. Взяв у Жори з рук кашкета. Жора віддав, не перечачи. Мартин кинув кашкет йому на голову, ляснувши Глинського по голові, і Підлиза, як стояв, опустився на підлогу, – так його посадив Мартин, а сам пішов до дверей. Віктор уступився, даючи йому дорогу. Ніхто не зважився торкнути його пальцем.
20
Опівночі хата піднялася й осіла. Вона підіймалася й осідала раз за разом – гриміли шквальні вибухи. Сінешні двері розчинилися й заїздили на петлях. Вікна дзвеніли.– Боже-люди!..
Піднята вибухами й материнським розпачем, Оленка не могла отямитися. Очі розширилися, наче хтось порозпирав їх, але нічого не видно: пітьма. У вухах гуде, дзеленчить скло, риплять, їздячи, двері, й чути, як через сіни, в кузні підплигує, витенькуючи, ковадло, наче там кують чорти.
Мати упірвала Сергійка, а він прочунявся й кричить:
– Падаю! Як несете, то тримайте мене!
Вискакували з хати – пороги ламалися. А надворі тихо. Як нічого й не було. Ніч. Білі тіні – сусіди. Люди в спідньому, як і вони в білих сорочках.
– Бомби? Снаряди? – нерішуче.
– Хтозна…
– Горить!
Вихоплювалися на городи. Багряніло за Крижами – серед горбів. Оленка махнула, показуючи туди рукою. Перекинулося ближче, спалахнуло і зайнялося мовби у центрі міста. "Святий вогонь!" – люди. І розходилися. Оленчині очі зайнялися полум'ям: лячно і радісно. Мати сіпнула за руку, а дівчина ні з місця – замерзла, скулилася й наче її гріє очисний вогонь. Він бурхав, і хмари сунули, як підпалені.
– Полікарпе! – мати. Її біла тінь і білою тінню Сергійко в неї на руках похитнулися.
Батько веселий, розгарячілий.
– Підірвано залізницю! Підпалено бойню!.. – вигукував і тими словами мовби заганяв їх до хати.
– А я так за тебе, Полікарпе, потерпала… – сказала за порогом мати, поклала в ліжко Сергійка і, не вкривши його, стала і стоїть, бовваніючи.
– За мене? – батько кинув у куток гвинтівку. – Доню, ану читай! – скинув кашкета, блиснув ліхтариком, простягаючи Оленці смужечку паперу, яку дістав з-під поли, й присвічував:
– "Смерть німецьким окупантам! Месники", – прочитала дівчина.
Батько загасив ліхтарика.
Оленка задки відступила до тапчана: хоч би не відібрав…
Ранок дихнув на Волоки нудним, горілим.
Пориви вітру розносили не тільки чад, підіймали, розсіюючи, попілець і перетлілі віхтики.
Передмістя, місто – мовби вимерли. За дерев'яним мостиком дотлівала, куріючи, молочарня. Ніхто не рятував.
Йдучи до школи й несучи в кулаці летючку, дівчина з острахом зиркала по боках, а в душі – потаємна радість. Так і підмивало забігти до вчителя: не зважилася.
На площі, перед гестапо, перед поліцією – машини, тлум, шарпотня. Ноги заплітаються, ану ж її перепинять? Якщо перепинять, летючку до рота і з'їсть. Але її й не відкликнули: казилися з люті. За шкільною огорожею стояв Мартин, і вона прискорила ходу. Не доходячи до хлопця, оглянулася: пупгестапівець Зігфрід Штернфельс прямував до чорної легківки, його супроводжували, і він вигаркував якісь команди. Вона затискувала в кулаці летючку, не боячись, що гестапівець зовсім недалеко.
До школи підходили школярі, але Оленка, крім Мартина, нікого не бачила. Тицьнула йому летючку – з кулака в кулак, як перепустку до їхньої ранішої дружби: "Сховай", – попередила й побігла на сходи. Хлопець затис летючку, не знаючи, що це, знявся й помчав за школу, до відомих купок.
Сіла за свою поколупану парту. Мабуть, і нині її цуратимуться, і вона сидітиме, як відлучена. А Мартин?
Хлопці й дівчата сходилися, розсідалися. Її ніхто не займав. І вона сиділа: передня парта – порожня. А за нею? Не оберталася. І все ж тут, у класі, начеб щось перемінилося. Школярі вмощувалися на свої місця без шуму й гамору, перемовляючись багатозначними поглядами. Присунули Віктор, Жора, Серж не розкручував своїм ременем. Притихли. Появився Лесь – губи стиснуті, а очі сяють. За ним – Мартин. Ще віддалік підморгнув їй, прискаливши ліве око. І вона відповіла, теж підморгнувши йому. Спантеличений Лесь зупинився, оглянувшись на Мартина, і той штовхнув його в спину.
Уроки тяглися, як іде немащена колимага. Хто хотів відповідати задане, той і відповідав: учителі нікого не підіймали й не змушували. Знать-Розуміть накреслив на дошці завдання – розв'язуйте! – і заходив між рядами. Зупинився коло Оленки: "Самуєш?" – запитав. З передніх парт: "Вона наперед не хоче, а коло неї теж не хочуть". Оленка нічого не встигла відповісти: з площі долинула стукотня коліс, тупнява багатьох ніг.
Леся здуло до вікна: "Женуть у Німеччину!" – він не сідав на місце. "Дивіться, але тихо", – сказав Знать-Розуміть, і школярі обліпили вікна. Оленка опинилася між Мартином і Лесем. Мартин потис їй руку, а Лесь шепнув, що збираються за місто, до колії.
На перерві школа висипала на площу. Площа була запруджена: вози, коні, люди. Парубки й дівки з клумаками. Їх відділяли від рідні – стояли крик і плачі. Вокзал тісний, не міг усіх умістити. Бранців заганяли у товарняки, яким стояти й стояти, бо дорога підірвана. Над нелюдським криком і скорботними планами звідти, із-за сірого вокзалу, проривалася із напхом напханих, заколочених вагонів пісня:
Нема кого розпитати, чого плачуть очі.
Нема кому розказати, чого серце хоче.
Схилився на палицю Корній Терентїйович.
– От і Шевченка везуть на каторгу, – сказав і до Оленки: – Не витирайся, Висоцька. Від таких сліз сорому нема.
А в її очах – поліцаї, поліцаї… Батька не видно, і то втіха.
Тут Мартин і Лесь. І Корній Терентійович запитує:
– Ви, хлопці, не дуже збиткуєтеся над Оленкою? – знає, як воно тепер їй. Від його слів дівчину обсипало жаром: так і кинулася б до вчителя…
Учні не заходять до класу, а повзуть. Пані Ельза вицокує каблуками, заганяючи на свій урок. Сердита, аж піниться. Відганяє від вікон. Репетує: знали червоні партизани, коли підривати залізницю, коли наскочити на місто – військовий гарнізон набирав із сіл робочу силу.
– А вона, дурна парубота і дурепи-дівки, ревуть, ніби їх везуть на заріз. Для їхньої ж користі, для їхнього добра. Побачать Європу, телепні й неотеси! Приєднаються до культури! – кричить, переводячи дух.
– А наберуться…
Дерманка підплигнула – пишний начос звихрився і розсипається:
– Хто це сказав? Хто?
Підводиться Лесь.
– Я… – прохоплюється. – А що ж я такого сказав? Я повторив те ж саме, що й ви, пані Ельзо, – і повторює: – Наберуться культури…
– Справді,– вступається за Леся хтось із передніх рядів.
– Але яким голосом? – накидається на клас Дерманка. Одначе чомусь не бере Леся за вухо, не крутить і не погрожує паном директором.
Оленка спостерігає: що ж буде? Пані Ельза обзиває Леся йолопом. На тому й закінчується. М'які кучері обрамляють Лесеве біле обличчя. Дівчині здається, що він гарний, такий гарний, як тоді, коли очікувала його, зібравшись до лісу, і як тоді, коли наздогнав її, торкнувся вушка – ручечки кошика… Вона ладна простити йому зле й недобре за те, що він провчив Дерманку.
Хлопці взяли її з собою за місто. Вибиралися вуличками, Лесь признався, що і він підібрав таку саму летючку, як Мартин віддав Корнієві Терентійовичу: "Смерть німецьким окупантам! Месники", – але мати порвала. Здіймалися вгору гайком, торохкотів: нап'ються окупанти молока, нажеруться м'яса – молочарня і бойня з димом, мовби сам їх підпалював. Мартин відмовчувався: не міг хвалитися, як вискочив з Дінкою надвір, як, оговтавшись, показував їй вогні й, щоб вона не жахалася, заспокоював її: "Дивися, це нам з тобою світає, Дінко". Оленка й собі ні пари з уст: вдячна, що їй не докоряють батьком.
Посідали на горі край гайка на вхідному шлагбаумі. Там, між горбами, в долині ремонтували рейки, а тут, під боком на станції, стояли готові вагони й походжали вартові. Лесь загойдав ногами, розмахався руками.
– Попадись мені фюрер!
– То й що? – на те Мартин.
– Я б різав його по кусочках. По кусочках!
– Ти бач!
– Різав би, солив би і собакам, собакам!..
– Ну й мелеш… – знову Мартин. – Нічого ми не допнемо, то нащо й патякати?
– А ти що – рота мені затискуєш? – і Лесь звівся на ноги, підняв руки й хоробрував: "Тремтіть, гади!" – ніби збирався потрясти земною кулею. Оленка сміялася.
Пахло прілим листям і сирою землею.
21
Подейкували: завтрашній ярмарок не розганятимуть. Мати збиралася, але нести нічого, якісь залишки зі старих батькових виробів – кузня давно не видзвонює: "Дзень-дзень – на весь день!" Лемеші, клямки, завіси тепер без збуту: зима на носі. Мати поставила Оленку до міхів, а сама взялася за молота.Прути розпікаються, розпліскуються, відтинаються.