Я не марновірна, але цієї історії, здається, нікому й ніколи ще не розповідала. Проте чоловік колись не витримав, виклав її гостям за святковим столом. А я мовчала, чесно кажу.
Вже потім ми зрозуміли, чому Марія Захарівна так ревно берегла свою таємницю. А поки що повсідалися зручніше і почали слухати. Хоча я одразу ж пошкодувала, що Вадик не захопив свого магнітофона. А розповіла Марія Захарівна ось що...
Врятувати командира...
...Атака не вдалася. Метрів за п'ятдесят від фашистських окопів рота змушена була залягти і, відстрілюючись, відповзати назад, до своїх окопів. Вогонь фашистів був такий щільний, що просто неможливо було підвести голову. Двох поранених притягли самі бійці, один, уже по тому, як рота повернулася в окопи, приповз сам. Восьмеро, і серед них зовсім молоденький старший лейтенант Гончарук, якого тільки місяць тому призначили командиром їхньої роти, залишилися десь там, поблизу ворожих окопів.
Медсестра Марія Чорнобривець дізналася про це тільки тоді, як перев'язала в бліндажі поранених, і подалася шукати комбата, щоб вирішив, як відправити її підопічних до медсанбату. Ще тільки йдучи до командирського бліндажа, вона почула, як один із солдатів — вісімнадцятирічний Петро Романовський, якого в роті всі звали просто Романком, розповідав бійцям:
— Та бачив я ротного. Він упав метрів за п'ять праворуч мене. Але я подумав, що це він просто так, заліг. І потім, коли я відповзав, ротний ще рухався. Точно, рухався, відповзав... А тут раптом біля мене міна вибухнула, оглушила...
"Отже, він залишився там, — вжахнулася Марія. — Поранений! За якихось п'ятдесят кроків од ворожих окопів! І хтозна, може вночі, тільки-но стемніє, фашисти візьмуть його в полон!"
Злякавшись цієї думки, Марія кинулася до командирського бліндажа. Там уже сиділи командири взводів: два старшини і старший сержант (на той час комбат уже лишався єдиним у їх страшенно поріділій роті офіцером). Старшина Роднін, який прийняв тепер командування ротою, саме доповідав по телефону командиру батальйону про наслідки атаки і втрати (про загибель командира роти він уже, напевне, доповів раніше), а поклавши трубку, просвітлів з лиця: виявляється, це була остання атака. Завтра вранці на ці позиції прибуває нова частина, а їх змучений боями полк відводять у тил для відпочинку і переформування.
— Товаришу гвардії старшина, — за всією формою звернулася до Родніна Марія. — Командир роти живий. Він поранений. Це підтверджує рядовий Романовський. Він бачив...
Командири взводів перезирнулися і потупили очі.
— Старшого лейтенанта ми там не залишимо, — мовив старшина. — Живого чи мертвого, а винесемо його з-під ворожих окопів. Не зараз, звичайно, бо засвітла до нього не проб'ємося. Самі бачите: від роти залишилася хіба що назва. А подамося за командиром — ще з половину бійців утратимо. Тому вирішимо так: щойно стемніє — підуть добровольці.
— Ну, навіщо чекати? Дозвольте мені зараз... — попросила Марія.
Одначе старшина увірвав її:
— Рішення остаточне, медсестра. Поранені до ранку потерплять?
— Та потерплять, — похнюплено відповіла Марія, — що ж їм лишається?
Через кілька хвилин про відхід полку на переформування уже знала вся рота. В окопах так раділи, ніби завтра мала закінчитися війна. Марія, звичайно, розуміла бійців. Полк майже півроку на передовій, всі страшенно стомлені, адже щодня обстріли, атаки і контратаки... І все ж таки їх захват чомусь пригнічував медсестру! "Як же це так, — думала вона, — командир лежить десь там, під фашистськими окопами і, можливо, стікаючи кров'ю, вмирає, а вони радіють? А старшина Роднін... Адже він упевнений, що старший лейтенант загинув. Упевнений, ось у чому біда. Чому він так швидко повірив у це, чому змирився? Він не має на це права".
Марія розшукала Романка і попросила ще раз переповісти, як і коли він бачив востаннє командира. Той переповів усе, що знав, а потім підвів її до спустілого кулеметного гнізда (кулемет було пошкоджено ще вчора) і показав те місце, де, на його думку, залишився старший лейтенант. Кілька хвилин Марія напружено вдивлялася туди, де показував Романок, але так і не змогла помітити жодного руху, жодного вияву присутності там людини.
Тим часом почало вечоріти. Сонце розчинилося у верховітті далекого лісу, і над степом повіяло лагідною вечірньою прохолодою. Так, наближався звичайний тихий серпневий вечір. Один із тих вечорів, якими добре мріється і які надовго залишаються у згадці. У такі вечори Марії не вірилося, що триває війна, що смерть щодня блукає за крок од неї і, мабуть, тому переживала їх надзвичайно важко.
— Скажи, Романок, ти підеш зі мною за командиром?
— Гадаєш, він іще живий? — невпевнено запитав боєць.
— Навіть якщо мертвий... Підеш?
— Зараз?
— Зараз не дозволять. Я вже говорила з Родніним. Та й не проб'ємося засвітла — тут він правий.
— Як стемніє — подамося, — погодився Романок. А трішечки завагавшись, запитав: — Чула, що завтра на переформування?
— Так, Романок. Навіть страшно подумати, що на світанку весь полк піде в тил. А ми можемо так і залишитися тут назавжди. Вже після останньої атаки. І все ж таки я піду. І Лопатюка з собою візьмемо. Він везучий. З першого дня воює. І жодного поранення.
Тільки-но споночіло, фашисти знову занервували. Раз по раз лунали кулеметні черги, зависали над нейтральною смугою ракети. Добре, що хоч ніч видалася на диво темною: ні місяця, ні зорини на небі. Все зникло за низькими дощовими хмарами.
Поповзли вони за командиром учотирьох: попереду Романок, за ним сержант Ковальов, велетень майже двометрового зросту, на рахунку якого вже було п'ять "язиків", МаріяіЛопатюк— літній солдат, який справді воював мало не з першого дня війни. Донедавна він був обозником, підвозив до передової боєзапас, а коли коней повбивало, так при роті і залишився. А йти з Марією і Романком викликався сам. Ніби здогадувався, що проситимуть саме його.
Десь на півдорозі їх помітили фашисти й ударили з двох кулеметів, перехресним вогнем, потім ще "привітали" кількома мінами. "Ну, все! — мовила собі Марія, завмираючи поруч із Романком. — Витягувати з цього пекла нас уже не піде ніхто".
На щастя обстріл закінчився досить швидко і так само несподівано, як і почався.
— Жива? — почула вона притишений голос Романка, що підповз до неї.
— Здається, жива.
— А Ковальова вбито. Кулеметник поцілив.
Марія зойкнула з несподіванки. "Ковальов загинув! Ковальов, який в рукопашних наводив жах на фашистів!"
Вона не могла повірити цьому.
— Ну що ж, підемо втрьох, — знову подав голос Романок.
Але в цей час фашисти знову вдарили з мінометів і довелося ще на кілька хвилин завмерти. Тільки відповзши метрів на двадцять, Марія звернула увагу, що позаду не чутно шарудіння і приглушеного покректування. Вона попросила Романка повзти далі, а сама вернулася, щоб розшукати Лопатюка. І знайшла його за пагорком. Солдат був мертвий. Великий осколок міни поцілив йому в голову. "А він лежав за якихось два кроки од мене! — вжахнулася Марія. — Ось тобі і везучий, заворожений Лопатюк! Краще б він залишився в окопі!"
Ще тільки підповзаючи до лощини, вона почула стогін. "Гончарук! Живий! А може, то поранило Романка?"
Старший лейтенант справді був живий. Втратив чимало крові, марив, але все ж таки жив. Романок уже був біля нього. Удвох вони швидко перев'язали командира, обв'язали двома плащ-палатками і почали відходити. Та щойно порівнялися з пагорком, на схилі якого загинув Лопатюк, як знову почався обстріл. Марія і Романок ледве встигли сховатися разом із пораненим у вирву від снаряда.
— Брехня, не засікли. На осліп б'ють, — заспокоїв медсестру Романок. — Ще стільки ж пройти, а там наші допоможуть. Чуєш, теж палять? Пробують прикривати, викликають вогонь на себе.
Коли знову все затихло, обоє почули поблизу якийсь шурхіт, а потім долинули слова притишеної команди. Троє фашистів завмерли за якихось п'ять метрів од вирви, в якій вони зачаїлися. Хто вони? Розвідники, що йдуть за "язиком"? Чи, може, шукають пораненого радянського офіцера? Марія розуміла, що треба пропустити, але стриматися вже не змогла — висунулася з вирви і вдарила по фашистах з автомата. Романок підтримав її. Двох вони вбили одразу, а третій ще з хвилину відстрілювався. А потім автомат затих, тільки чутно було, що фашист щось белькоче, ніби лається. "Поранений", — здогадалася Марія.
— Романок, — скомандувала вона, — ти прудкітпий, тягни командира до наших. А я спробую ще й цього фашиста прихопити.
Згодом, пригадуючи цю ніч, Марії і самій не вірилося, що могла зважитися на таке: підповзти до трьох ще невідомо до пуття живих чи мертвих фашистів. А зважилася.
Романок потяг командира далі, а вона поповзла до того, третього, що відстрілювався. Вона й досі не збагне, чи то фашист чатував на неї, чи, може, просто опритомнів і стрілив. Але стрілив останньою кулею, яка була у нього в ріжку. От тільки перезарядити вже не встиг. Марія кинулася до нього і вхопилася за автомат. Фашист щось вигукує і тягне автомат до себе, а Марія до себе. Медсестра таки здолала фашиста, вирвала з його рук автомат і, геть забувши про свій, давай невміло, по-жіночому лупцювати ним німця. А коли він знепритомнів, ухопила за комір гімнастерки і теж потягла до своїх окопів.
Знову знялася стрілянина. Проте Марія вже не зважала на неї, ніби заворожена, повзла вона під кулеметними чергами та поміж вибухами мін, і жодна куля, жоден осколок її не зачепили. Тим часом з окопів її помітили, і двоє бійців короткими перебіжками кинулись на допомогу. Вже потім, у бліндажі, виявилося, що фашист, якого вона захопила, був фельдфебелем, командиром взводу розвідки. Він ішов за "язиком", а сталося так, що самому довелося опинитись у шкурі "язика". До того ж, досить цінного. Ось за цього "язика" та за врятування командира, Марія Чорнобривець і була нагороджена потім орденом Слави.
Марія Захарівна закінчила свою розповідь. Ми перезирнулися. Напевне, мої друзі відчували в ці хвилини те ж саме, що відчула я: у цій історії є щось недоказане. Можливо, якби йшлося тільки про нагородження орденом Слави, Марія Захарівна взагалі не пригадувала б її.
— Скажіть, будь ласка, а згодом вам ще доводилося зустрічатись із цим старшим лейтенантом? — наважилася я.
— Після госпіталю він потрапив до іншої частини і, правду кажучи, я вже не сподівалася побачити його.