Я знаю, що так вона одягається, коли йде до річки на ранкову пробіжку або збирається до лісу.
— Чому ж мене не покликала? — запитую я замість відповіді.
— Ти краще скажи, чи цікаво тобі збирати?
— Звичайно, цікаво. І знаю, навіщо нарвала їх. Це ліки.
— Поки що не ліки, а лише трава, квіти... — усміхається вона. — Оце, бач, ромашка.
— Ромашку я знаю.
— Так от, настоями з цієї квітки, яку ти сто, тисячу разів бачив у полі чи на галявині лісу, можна лікуватися від кількох хвороб. А оце стебла ластовиного зілля. Раніше я його в наших краях не бачила, тільки цього року натрапила на нього на березі озера. Якщо поранишся, потри листочок цього зілля і приклади. Сік його зупиняє кров і загоює рани. А он, у кутку, найпахучіша — м'ята. Вона теж росте всюди, навіть у наших садках, але мало хто знає, яка це цінна рослина.
Мати розповідала про кожне з цих зіль, а я тільки вражено поглядав то на неї, то на пахучий килим рослин, що лежав переді мною, не вірячи, що ці стебельця здатні втамовувати біль, загоювати рани, виводити з обличчя веснянки. Звідки у них така сила і як люди дізналися, якою з цих трав та що саме можна лікувати?
Я і раніше бачив у різних материних сховках жмутики якоїсь сушеної трави, але не звертав на них уваги. Знав також, що люди часто приходили до неї радитися, просили трави, і вона давала й пояснювала, як користуватися, але я вважав, що це не повинно цікавити мене.
— Чому ти не розповідала цього раніше? — запитав я з докором.
— Ти ще був маленький і мало що міг зрозуміти з моїх розповідей. До того ж знаю, що ви, чоловіки, — мені сподобалося, що вона сказа— ла так: "Ви, чоловіки..." — рідко цікавитеся усім цим зіллям. От, якби ти захотів стати лікарем, — тоді інша річ.
— А може, я буду лікарем? — невпевнено проказав я, знизуючи плечима. — Лікарем теж цікаво.
— Може... — зітхнула мати. І я зрозумів, що вона не вірить у це. Добре знає: єдине, що мене по-справжньому цікавить, то це мій кінь Мурзай і отара на царині.
— Усе це ти нарвала сама? — запитую лише для того, щоб вона знову не заговорила про моє майбутнє. Та й справді цікаво, коли це вона встигла, адже іще ранок і я лише прокинувся.
— З Оксаною.
— З Байдикою? — розчаровано перепитую я. — Завтра підемо удвох і нарвемо удвічі більше. І взагалі, чому це ти ходиш з Оксаною, а не зі мною? Невже з нею цікавіше?
Оксана — це наша сусідка. Вона перейшла в десятий клас і наступного року збирається поступати до медичного інституту. Ще невідомо, чи поступить, а вже весь час бігає за моєю матір'ю хвостиком, розпитує, що та як, і корчить із себе таку лікарку, що зі мною вже й розмовляти по-людськи соромиться. Бо коли проходить повз мене, ніби повз пеньок, то замість вітання завжди питає: "Чого це ти знову байдикуєш, байдика малий?" Неначе я повинен цілими днями ходити з книжкою в руках, як вона. Через це "байдика малий" ми зі Стасем і прозвали її Байдикою.
— Дарма ти так ставишся до Оксани, — зауважує мати, зв'язуючи ниткою черговий жмутик трави. Потім вона виносить жмутики і підвішує їх знадвору під дахом. Там вони й сушаться до осені. — Дівчина вона розумна і, головне, у неї є мета. До вступу на медичний готується з сьомого класу. Хіба ще хтось із вас, школярів, готується так? Мріють усі, але вона не просто мріє, а готується до своєї професїї: читає книжки про лікарів, вивчає трави і рецепти приготування настоїв із них, та й у школі вона — голова санітарної дружини і вже вміє надавати першу допомогу. Так що прізвиська їй не чіпляй — це взагалі некрасиво: дражнитися, а краще повчися в неї, бери приклад.
— Нічого, я теж готуюся. На коні їздити умію. Допомагав батькові приймати окоти, знаю, як доглядати ягнят...
Мати здивовано глянула на мене, але тільки посміхнулася і похитала головою.
— Взувся б ти краще, вівчарику, та не стояв босий на підлозі. До батька підеш, у степ?
Я мовчки киваю.
— Тоді добре поїж і на обід неодмінно прийди, борщу наварю. А з собою візьми якийсь підручник. Усе літо читаєш тільки про піратів та шпигунів.
— І фантастику. Це ж цікаво, — кажу я, дивуючись, як мати не розуміє цього.
А наступного дня вдосвіта вирушаємо з нею на приозерні луки. Сонця ще нема, тільки краєчок неба далеко-далеко над морем червониться і міниться, наче полохливе полум'я вогнища. Сивий туман накочується на берег, клубочиться степом і розвіюється на кошлатому узліссі. М'яка волога стежка повільно виповзає з-під різнобарвного, зрошеного сріблястими краплинами килима, стелеться під ноги і теж зникає десь позаду нас.
Степ ще дрімає, і ми йдемо ним легко, обережно, щоб не збудити.
— Будь уважним, Русику, — каже мати. — Придивляйся до стеблин і квітів. Сьогодні ми з тобою пізнаватимемо таємниці нашого степу...
24
Нарешті збулося: ми їдемо в Холодну Балку, де жив Роман Гонтар і де нас чекають друзі.
Усе склалося якнайкраще. Володимир Петрович відремонтував свого "Запорожця", і ми вчотирьох — він, Віка, Стась Філонський і я — вирушили рано-вранці в давно очікувану подорож, що уявлялася мені майже фантастичною. А тим часом нічого надприродного не відбулося. Ми їхали сільським путівцем, потім пробилися через велику вибоїну на асфальтівку і помчали в напрямку до міста, щоб, не доїжджаючи до нього якихось два кілометри, звернути й опинитися у цьому приміському селі з дивною назвою Холодна Балка, що насправді розкинулося в сонячній долині, на схилах якої вже косили пшеницю. І було в цьому селі так само спекотно, як і скрізь у нашому степу.
Дізнавшись, що Віка теж їде з нами, Стась навіть обурився. Він взагалі був проти того, щоб брати з собою ще й дівчат (висловлюючи це, він дипломатично уникав називати ім'я Віки), вважаючи, що там, де є хоч одна дівчина, діла вже не буде, а буде суцільне сум 'яття. Тепер він сидів поруч мене і, розклавши на колінах карту області, пильнував назви сіл, які ми проїжджали, удаючи з себе бозна-якого штурмана. Ніби на цьому шосе можна заблудитися, або ж Володимир Петрович не знає, де саме слід звернути, чи нездатний прочитати назви села.
Стася не засмучувало навіть те, що вчитель не звертає уваги на його коментарі. Він сидів у наполеонівській позі і, тикаючи час від часу одним пальцем у карту, другим — у вітрове скло, вигукував:
— Наближаємося до Петрівки! Або:
— Проїхали Петрівку! Наближаємося до Приморського!..
Що ж до мене, то я спокійнісінько оглядав села, повз які ми подорожували. Там завжди можна було бачити одне й те ж: будка автобусної зупинки, гурт людей біля неї і вулиці понад шосе, будинки якої змагалися один з одним у красі вималюваних стін та розмаїтті дерев'яних, кам'яних, цегляних і ще якихось огорож, якими вони відгородилися од неспокійного шосе. Отож я, не виявляючи такого дитячого (тут слід чесно сказати) захвату від подорожі, як Стась, сидів собі, іноді зазирав через плече Віки, яка переглядала альбом з репродукціями картин, і думав про велике. Про подвиг Романа Гонтаря. І взагалі про подвиги, ким би вони не здійснювалися, і про те, що неодмінно мушу здійснити якийсь подвиг і я сам.
Від часу тієї знахідки на озері я вже й не сумнівався в цьому, вважаючи, що мені просто так судилося, чи що... Щоправда, не уявляв собі поки що, яким саме буде мій подвиг. Та це й не мало особливого значення. Може, знайду склад з мінами, які залишилися ще від війни, й розміную. Сам, без саперів. Або вскочу колись у палаючий будинок і...
Зараз я не переобтяжував себе фантазуванням над подробицями свого майбутнього подвигу ні... Головне, що вірив: здійсню. Нікуди мені від цього не дітися.
— Як почуття екіпажу? — запитує вчитель, не обертаючись. — З'явилися якісь ідеї, пропозиції?
— Бортові системи працюють нормально, — відповідаю я, зупинившись, нарешті, на тому, що все це: і розміновування, і пожежі, і рятування потопаючих уже тисячі разів було, і нікого цим не здивуєш. Інша річ — політ у космос. Але ж як потрапити до загону космонавтів? А непогано було б...
— Самопочуття бортінженера підполковника Філонського і космонавта-дослідника Тороча добре, — підхоплює Стась. — Корабель "Меркурій-2" рухається по орбіті в апогеї двадцять кілометрів від Заозерного, в пе... в пе... — раптом збився він і винувато зиркнув спочатку на вчителя, а потім на мене. Ніби стоїть перед класною дошкою і чекає підказки.
— У перигеї, — великодушно кажу я, помучивши його якусь мить, поки він там заїкався.
— Щоб про мене не забував, — мстиво додає Віка, ображена тим, що в доповіді командиру корабля її не згадали.
— У перигеї, — безсоромно продовжував Стась, удаючи, ніби нічого й не сталося, — сорок п'ять. Двигуни і бортові системи функціонують нормально.
Ну та нічого, в школі ми цього ще не проходили, так що можна пробачити. І я пробачив би, якби не знав, що Стась любить завчати слівця, значення яких йому не відоме, й потім розкидатися ними. Та, зрештою, чого це прискіпався до Стася? Я думаю про велике. Про подвиг, про катакомби, яких ніколи не бачив, але які вже снилися мені.
...Я вже знову вів фашистський загін нескінченним підземеллям, у нетрях якого, десь вдалині, світило — мабуть, лише мені одному — чи то сонце, чи вогнище. Партизанське.
Воно світило надзвичайно яскраво, проте не розвіювало мороку, у який я все далі й далі, аж до невідворотної помсти, заводив той самий загін карателів, якого водив колись Роман. Не знаю, що зі мною коїться. Іноді так захоплююся, що здається, ніби остаточно перевтілююсь у того мужнього хлопця, могилу якого оце через годину другу маємо провідати. От якби він міг знати, що зараз живе людина, яка прагне пережити все, що пережив колись в останню мить свого життя він сам. Напевне, він був би вдячний.
— Екіпаж, увага! — раптом вигукує Стась. — Холодна Балка.
І це був єдиний вигук, який справді виявився доречним. Замріявшись, я перестав стежити за дорогою і не помітив, як ми з'їхали з шосе й опинилися в передмісті. Власне, це щось таке: ні місто, ні село. Асфальтовані вулиці, тротуари, будочки з телефонами-автоматами, а хати такі ж, як і в нашому Заозерному. Звичайні сільські хати з садками-городами.
Біля школи нас зустріли вчитель Холоднобалківської школи Кирило Мефодійович, студентський товариш нашого вчителя, якому той написав листа, і троє хлопців із загону "Пошук", що були також членами ради музею Романа Гонтаря.
Ще до того, як ми познайомились, я намагався вгадати, хто з них Ярослав Волонтаренко, який писав нам.