А Місюриха жила недалеко, за чотири будинки від мене.
– Тіла не віддані землі – не по-християнськи це… – ніби розмірковуючи вголос, пробурмотів Кузьма.
– Спочатку, поки було в селі більше народу, – ховали небіжчиків, – став описувати ситуацію Свирид. – А коли зголоднілі та зневірені молоді мужики із сім'ями пішли світ за очі, – перестали. Просто не було кому рити ями у мерзлій землі й тягати покійників. Залишилися лише старі, та й ті з голоду на ладан дихали.
– А Вам як удалося врятуватись? – спитав Дем'ян.
– Рогозом, – коротко відповів дід.
– Як це? – здивувався Данило.
– Я в громадянську воював під Астраханню, – здалеку почав Свирид, – так от, коли нас оточили й нічого стало їсти, ми харчувалися кореневищами добутих із Волги рослин, – рогозу та водяного горіха. І зараз цей мій досвід став у нагоді.
– Де ж Ви знайшли тут річкові рослини? – здивувався Дем'ян.
– Та в мене за городом, у болоті. Воно утворене маленькою річечкою, що пересихає, а біля берега місцями серед очерету росте й рогоз.
– Коли ми дивилися на село з гірки, жодного болота я взагалі не помітив; тільки ставок, – несміливо повідомив Данило.
– Є й болітце: невелике, але є, – повідав Свирид, – і саме на ньому росте рогіз. Коли восени я зрозумів, що із продовольством справа швах, вирішив заготовляти кореневища цієї рослини, як у громадянську.
Обличчя чоловіка раптом потьмяніло. Здавалося, йому не хотілося продовжувати свою розповідь. Можливо, спогади про цей момент життя були старому неприємні, а може те, що сталося, залишило в душі якісь негативні емоції. Разом із тим кілька тижнів самотності викликали у нього величезне бажання спілкуватися з людьми, говорити, ділитися інформацією. У результаті боротьби цих двох протилежних посилів Свирид, повагавшись кілька секунд, усе ж таки продовжив свій виклад:
– Щоночі йшов я на болото. Ішов тишком-нишком, як злодій, щоб, не дай Бог, ніхто не побачив, – говорив він, кожною фразою ніби вбиваючи цвях, нібито прицвяхуючи самого себе до ганебного стовпа. – Рогозу мало, ледве на мене одного вистачить, а якщо дізнаються – вмить розтягнуть і пиши пропало.
Тут дід трохи повеселішав, мабуть пригадавши щось приємніше.
– Але як зберегти кореневища, щоб і не зіпсувалися, і продзагін не забрав? – змовницьки усміхнувся він. – В Астрахані ми різали їх на маленькі шматочки й сушили, а потім перемелювали на щось, подібне до борошна. Втім будь-яке борошно реквізує перша ж буксирна бригада. Як бути?
Свирид окинув поглядом присутніх, ніби запитуючи: "А як ви вчинили б у цій ситуації?" Однак троє чоловіків нічого не говорили, а тільки з цікавістю дивилися на оповідача.
– Я придумав сушити кореневища цілими батогами, – повідомив дід вибраний ним спосіб вирішення проблеми, – поміщав їх на теплій печі; а коли висихали – використовував для виготовлення загородок у сараї на кшталт частоколу. Наробив багато відділень та відводів під усяку всячину. Продзагони обшукують їх і так, і сяк – порожньо! А не можуть здогадатися, що в їжу йдуть самі перегородки.
Свирид поклав на стіл кілька дивних лозин, схожих на сухі гілки.
– Ось вони, мої рятівники, – з гордістю сказав він, – сушені кореневища рогозу!
– Ніколи б не подумав, що це можна їсти, – зауважив Кузьма, крутячи в руках суху, непоказного вигляду, лозу.
– А ось – приготовлена з цих кореневищ юшка, – дід узяв із печі чорний від сажі чавунок, поставив його перед гостями та відкрив кришку.
Чоловіки з підозрою зазирнули всередину. Там знаходилася незрозумілого кольору драглиста рідина.
– Пригощайтесь! – сказав єдиний житель села після деяких вагань і рушив до полиці, на якій стояв посуд.
При цьому гості відчували, що така хлібосольна пропозиція далася йому нелегко. Але, мабуть, бажання провести ще деякий час за бесідою в компанії, як здалося Свириду, доброзичливих чоловіків, переважило страх утратити певну кількість їжі.
– Дякуємо, у нас теж є з собою дещо їстівне, так що можемо пообідати разом, а заодно і ближче познайомимося, – підтримав ініціативу господаря Дем'ян. – Кузьмо, будь ласка, принеси сумки з провізією та портфелі, – звернувся він до конюха.
Той виконав прохання начальника й незабаром на столі з'явилися пів буханки хліба, невеликий кусок сала, чотири кукурудзяні коржики, дві цибулини і дві смажені рибини. Останні дісталися комісії як презент від голови колгоспу "Могутня".
Досить швидко продукти з пайка відряджених були розділені на порції або нарізані на шматки. Свирид, у свою чергу, забезпечив гостей тарілками та ложками.
Приступили до трапези. Гості їли вже набридлі за час відрядження продукти без особливого апетиту. Зате дід, як не намагався стримувати себе, ніяк не міг залишатися спокійним, побачивши давно забуті страви. Насамперед він схопив найбільший шмат хліба, вп'явся в нього своїми рідкими жовтими зубами й одразу ж, не припиняючи інтенсивно жувати, взяв кусок риби. Поки рот був повний, мужик витяг із рибини кілька найбільших кісток і тут же поглинув те, що залишилося від неї після цієї дії. Не завершивши ні даної процедури, ні пережовування хліба, він запхав за щоку ще й пів кавалка кукурудзяного коржа. А потім рука буквально сама потяглася за салом. І тільки коли шматок традиційного українського продукту зник у роті, Свирид зміг нарешті схаменутися.
– Спробуйте мого супчику, – промимрив він повним ротом та почав накладати в тарілки гостям юшку з рогозу.
– Одну ложечку… Досить! – зупинив його Данило, роблячи обмежуючий жест долонею.
Інші теж не стали зловживати гостинністю господаря. З одного боку, члени комісії були заінтриговані майже детективною розповіддю Свирида, і їм хотілося спробувати дивовижну їжу. Але з іншого, вони побоювалися, що такий харч може виявитися непридатним для їхніх шлунків, не пристосованих до перетравлювання рогозу.
Дегустація нової страви показала, що побоювання були небезпідставними. Хоча смак рідкої частини рогозової юшки й можна було назвати стерпним, однак присутні у ній жорсткі тяжі створювали в роті неприємне відчуття, ніби жуєш порізану мотузку. У зв'язку з цим приходилося періодично вивуджувати із їжі непридатні для шлунку нитки, які, до того ж, важко було проковтнути навіть за спроби насильно виконати таку процедуру.
Доївши з горем пополам свої порції рогозового супу, гості, проте, ввічливо відмовилися від запропонованої добавки. А ось Свирид не відмовлявся ні від чого та доїв усе, що залишалося на столі після обіду. Потім він зібрав зі столу крихти й теж кинув їх до рота. І тільки запивши поглинену їжу кухлем води, хазяїн, нарешті, розслабився.
– Ну, як вам мій рогозовий суп? – з гордістю в голосі спитав дід.
– Якщо він урятував Вам життя, то його кулінарні якості відходять на другий план, – дипломатично ухилився від відповіді Данило.
– А мені суп нагадав капусняк, – вирішив похвалити Свиридову страву Дем'ян.
– Звичайно, це не борщ із м'ясом, проте на безриб'ї – і рак – риба! – підвів риску господар, показуючи тим, що реально оцінює ситуацію.
– Свириде Петровичу, – звернувся до діда Дем'ян, відчуваючи, що настав час перейти до офіційної частини, – нас трьох, як членів комісії райвиконкому, послали, щоб з'ясувати стан справ у вашому колгоспі "Хлібороб". Те, що колгоспу не існує, ми зрозуміли, але нам треба скласти про це папір. Допоможіть нам, будь ласка, оформити його.
– Та я б і радий, однак грамоті не навчений, – засумнівався у своїй корисності чоловік.
– Ми оформимо документи самі, – поспішив заспокоїти господаря Данило, – а Вас попросимо лише уточнити деталі та засвідчити своїм підписом те, що ми напишемо.
– Ну, хрестик поставити – не проблема... А ось деталі... Я ж не був членом колгоспу: старий уже, – Свирид завагався, втім бажання продовжити таке жадане спілкування з людьми переважило. – Гаразд, давайте спробуємо; Постараюся вам допомогти.
– Кузьмо, подай-но мій портфель, – тихенько сказав Данило наймолодшому зі складу комісії, а сам одразу ж перейшов до з'ясування незрозумілих моментів. – А що сталося з головою колгоспу? – спитав він уже у Свирида.
– Це з Мишком, чи що? – навіщось перепитав дід і замислився. – Так не знаю я, що з ним трапилося... Востаннє я його бачив десь на початку лютого, якраз після рейду буксирної бригади. Тоді він сказав, що все колгоспне зерно експропріювали, а відтак, що тепер робити – не знає.
– Це Михайло Біловол? – уточнив Дем'ян.
– Так, – підтвердив Свирид, – він у нас ідейний був, лінію партії сильно підтримував, колективізацію організовував. А куди подівся, коли стало нічого їсти, – не знаю. Може, у місто втік, а може, до родичів. Я в його будинок наприкінці лютого заходив – пусто. На дверях замки, вікна та ставні зачинені.
– А сім'я у нього була? – поцікавився Кузьма.
– Була, як не бути, – здивувався дід, – дружина, п'ятеро дітей і батько з матір'ю.
Тим часом Данило приступив до складання акта. Жахливу хроніку краху колгоспу та загибелі цілого села було відображено на папері сухими рядками фактів, дат і цифр. При цьому чим більше члени комісії розпитували Свирида, тим виразніше у їхній свідомості вимальовувалися подробиці страшної людської трагедії.
Після закінчення роботи Данило зачитав остаточний варіант акта, а потім члени комісії та Свирид, як єдиний уцілілий мешканець села, розписалися внизу останнього аркуша.
Переночували гості в одному з сусідніх кинутих будинків. А вранці, попрощавшись із господарем, вони рушили назад до Томаківки.
© Володимир Шабля,
Україна, Харків, 2006-2020 рік.
ПРО АВТОРА
Шабля Володимир Петрович. Біографія.
Все в житті відбувається з якоюсь метою,
але ми часто про неї навіть не підозрюємо.
Моє народження стало можливим лише "завдяки" тому, що мій батько у 1941 році був репресований і спочатку засуджений, а після відбуття терміну покарання – засланий до Сибіру, де він і зустрів мою маму. Якби не ці 17 років його поневірянь – я просто не мав би шансу з'явитися на світ.
Значною мірою саме батькові я зобов'язаний тим, що маю – життям, моїми позитивними та негативними якостями, освітою та багато чим іншим.
Я 27 років був ученим, зараз викладаю у вищому навчальному закладі, є автором пісень та музики, а останні 16 років, після того, як мій тато пішов від нас, займався написанням і перекладом книги про його нелегке життя.
Хоча в мені тече і російська, й українська, а можливо, і ще якась кров, вважаю себе українцем.