Дядько сплюнув на вогонь і сердито ліг на землю.
— Що я, реґулярний, чи що таке? — заговорив сам до себе. — Ніг під собою не чую, а тут ще й варти пильнуй!...
Червоне полум'я догоряючого огнища скупо освітлювало його кругле, рябе від віспи, з маленькими вусами й ріденькою борідкою, кирпате лице. Як зачарований, дивився він на вогонь, схованими під козирок, невидними очами і його лице робилося страшним і загадковим, як у казкового печерного ґнома, який намагається закохати в себе лісову мавку.
— Ви, дядьку Пилипе, робіте так, щоб добре було… — озвався нарешті Зелений. — Як що ті баби хочуть стояти на варті, так поставте їх…
В той час із кущів вийшов Проць і сказав:
— Мені здається, що треба було-б побудити всіх, що зараз сплять і заставити їх вартувати…
— Я піду! — почувся з кущів тоненький голос і до огнища підійшов малий, літ чотирнацяти, босий, в залізній касці і з карабіном в руках, блідолиций хлопчина.
Зелений пильно подивився на хлопчика і сказав:
— Ти, дитино, лягай собі спати…
— Але-ж я ще від самого Переяслава ні разу не вартував! — скрунув хлопець головою.
— Нічого! Ще навартуєшся…
— Тоді я йду вже. — півзапитаючо промовив дядько, беручи знову "під козирок".
— Йдіть, йдіть… — хитнув головою Зелений. — Вартуйте там собі…
Дядько повернувся на закаблуках і зник у темряві. Зелений довго дивився в його слід, а потім повернувся до Проця і тихо спитався:
— Ну, що там з нашими розвідками та звязками?
— Поки-що, нічого нового… — в півголоса відповів той. — Баби з Канева переказують, що сьогодня прийшло туди дві дівізії червоних москалів. Один полк отаборився над Дніпром, наміряючись оточити цей ліс.
— Аз Білою Церквою як? — спокійно і так-же тихо знову спитався Зелений.
— З того часу, як ми їх полякали під Хвастовом, вони перепровадили туди чотири сотні піхотних і два кінноти полки…
— Кепсько… — промовив сам до себе Зелений. — Виходить так, що ми зараз оточені… Гм… треба щось вирішати і то негайно…
— Я гадаю, що було-б найкраще, як би ми зараз вибралися… — почав було говорити Проць, але Зелений взяв його за руку.
— Тихше з цим… — промовив. — Люди потомлені, набоїв немає, з харчами також кепсько…
— А ми харчів у жидів достанемо! — раптово почувся з кущів грубий голос.
Зелений сердито зморщив брови, а Проць запитався:
— Хто там такий розумний?
— А хіба-ж то не все одно хто? — відізвався грубий голос? — Чи то розумний, чи дурний, аби лише добре було…
— Хто це, справді? — повернувся Зелений до Проця.
— Та це той дяк, що в Переяславі пристав до нас — відповів Проць.
— Зверніть на нього увагу! — тихо сказав Зелений, — Він, здається, погромщик…
— Нічого! Не турбуйтеся! Я вже його маю на приміті…
Грубий голос переяславського дяка, як видно, припав до сподоби ще де кому з повстанців і між кущами почувся стриманий гомін:
— Правду чоловік каже, бо де ж таки видано, щоб отак жити і нічого не їсти. — говорив якийсь хриплий голос.
— А вам, дядьку, хіба мало того, що нам самі дають? — почувся дитячий голос малого повстанця.
— Та вже-ж і не старці ми, щоб жили з того, що нам самі дають! — озвався переяславський дяк. — Що-ж це таке, щоб ми отак страждали і без усякої користи? Не бійся, добрі люде давно вже сплять, а тільки ми одні товчемося, як Марко в пеклі…
— Ціхо, дяче! — забренів низький голос когось із трипільчан. — Не забувайте того, що ми боремся не за тих, що зараз сплять, а за тих, що разом з нами змагаються за наше спільне діло!…
— А що мені до того діла, коли мій живіт порожній? Вільному воля, а спасенному рай… Мені всюди добре, де тільки згода є… — приміряючо вже вказав дяк і на мить між кущами стало тихо.
Зелений торкнув Проця в плечо.
— Чули? — спитався тихо.
— Та, вже… — так-же тихо відповів Проць.
— Раджу мати на приміті… коло нас назбіралося багато всякої непевної всячини… — сказав Зелений.
— На мою думку, того переяславського дяка треба пустити "в расход", як кажуть наші вороги… — заговорив пошепки Проць.
Лице Зеленого скривилося болючою усмішкою. Махнув рукою:
— Даремна річ! Це не поможе! Не треба забувати, що в свій час цей самий дяк був для нас користним… То-ж він показав нам таємні стежки в переяславських лісах…
— Ну, так щож? — безпорадно розвів Проць руками.
— Треба буде встановити якийсь певний напрямок всієї нашої боротьби й зазначити точно, до якого берега хилимося, а потім запровадити в життя принціп товариської дісціпліни і безумовного послуху старших…
— А як-же це зробити тепер, коли нових стало тричі більше від старих, що вийшли з нами з Трипілля?…
— От про це я й думаю порадитись сьогодня. — вже голосно сказав Зелений. — Що, Супоня й Ґонтаренко ще не вернулися?
— Ні, пане Отамане! — відповів Проць. — вони, напевне, опівночі повернуться…
В кущах голосно зашелестіло і до огнища під'їхав на змиленім коні Ґонтаренко. Під'їхавши до Зеленого і не злізаючи з коня, він нахилився і пошепки заговорив щось. Зелений уважно слухав і його лице робилося живим, очі спалахували дивними вогниками. Нарешті він нетерпеливо махнув рукою і сказав:
— Тоді ви зараз-же об'їдьте вартових, а ви, Процю, обійдіть табор і скажіть, щоб сходились на раду... Крім того, скажіть усім, щоб були готові до походу... Після півночі на Умань...
— Справді на Умань?! — зчудувався Проць.
— Кажіть, як я сказав! — нетерпеливо озвався Зелений. — Через годину, щоб усі були тут, за винятком вартових.
Проць, не кажучи ні слова, повернувся і бігом побіг в гущавину ліса. Ґонтаренко садонув острогами втомленого коня і подався слідом за ним. Зелений зостався сам і схвильовано зачав ходити навколо огнища. Де не де з кущів підводилися цікаві голови сонних повстанців, які тільки-що пробудилися і тихо між собою говорили:
— Чули?.. Нарада буде... Здається, на Умань підем...
— Яка там нарада серед ночі!... Просто червоні близько....
— Ну й життя наше... Сто раз гірше від того, що в регулярній армії,..
— Як-би так на тебе реґулярна дісціпліна, то не патякав-би такого своїм дурним язиком.,.
— Е... знаємо ми тих реґулярників... вони тільки втікати вміють...
— Але за те-ж вони в ночі спокійно сплять і ніхто їх на ніякі ради не скликав...
— Пан отаман напевне знав, коли скликає...
— Гм... пан отаман... пан отаман... спочити не дасть...
Зелений ходив і думав про те, що йому тільки-що сказав Ґонтаренко. І за своїми думками про великий, однопільний, всенародний фронт, забувся за все на світі і не помічав нічого. — "Значиться, уряд у Кам'янці, фронт реґулярної армії ширшає, Галичани на допомогу йдуть... Гм... от щоб так тридцять тисяч та просто на Київ... От щоб так..." І тут-же думав, через що так довго не вертається Супоня, який ще вчора вибрався в Київ до арсенальських робітників і в його душі прокидалася якась незрозуміла трівога. Ненароком взявся за шаблю. Вона була холодна і вогка, як тоді, коли він наступав на гетьманців у Голосіївському лісі. Зупинився на хвилинку і жадібно став дивитися в лісову темряву, наче там мали заблищати золоті маківки святої Софії. Зітхнув і враз згадав, що вже незабаром Великдень і що в Трипіллі вже пишуть писанки. Мати також напевно готується до свят; до церкви ходить... І дивувався сам із себе, звідки такі думки беруться і нічого не міг собі відповісти. Підійшов до вогнища, вийняв дотліваючу головешку і, отак, без усякої мети, з усієї сили вдарив нею об якесь дерево. Головешка розсипалася роєм маленьких вогників.
— Їскри, їскри сиплються... — говорив сам до себе, несвідомо наче.
— Бачите, як отаман їритується!... — шепталося в кущах.
В той час повернувся Проць. Ніяково кашельнув, а потім промовив:
— Через пів години всі тут будуть...
— Ах, це ви?! — здрігнувся Зелений і лице його зачервонілося.
Кущі заворушилися, зашелестіли і з них стали виринати якісь чудні постаті, які при світлі огнища нагадували собою щось таємничо-страшне, казкове. Чим далі їх ставало більше й більше і, дивлячись на них, Зелений всміхався лагідною усмішкою, як колись до своєї матері.
Повтанці сходилися одягнуті і озброєні, цілком готовими до бою, як то вчив їх отаман, кажучи: — "Повстанець не те, що реґулярний жовнір, який все робить після наказу старшини, — він мусить завжди бути при зброї. Як що маєш рушницю, то бережи і шануй її. Їж з нею, пий з нею і спи разом з нею, бо вона найвірніщий твій друг і найближчий приятель..."
Навколо огнища стало шумно й весело. Хоч лиця всіх були стомлені, але ясні очі свідчили про бадьорість.
— Як почуваєте себе? Чи все гаразд? — питався їх Зелений.
— Чи відпочили, чи не відпочили, але ноги хочуть ходити... — сказав дядько Пилип, який тільки-що змінився з "розводящого" вартового.
— А тобі все-б ходити, мужицька пико! — почувся десь із заду грубий голос переяславського дяка.
— Було тобі, дяче, не кидати життя своє ледаче! — засміявся якийсь парубок у синій чумарці і з двома пістолетами за пасом. — А як назвався раком, так лізь у торбу...
Проць також засміявся і, нахилившись до Зеленого, промовив:
— А дяк усе каламутить...
— Покличте-но його сюди! — сказав Зелений.
— Дяче з Переяслава, йдіть до отамана! — голосно покликав Проць.
— Мені й тут добре! — нахабно прогугнявив дяк з пітьми.
— Що?! — крикнув Проць.
— Що?! — луною відгукнулося серед повстанців. — Ах, ти !...
Через хвилину до ніг Зеленого, як кинутий дужою рукою велечезний мяч, бухнувся дебелий, з рижою бородою і маленькими хитрими очами, неповоротливий чоловяга. Помало, непоспішаючися, він підвівся на ноги і став, обтрушуватися:
— Сказано, прості мужики... — промовив понуро. — Кидаються...
— Сідайте трохи! — показав йому Зелений на той пеньочок, на якому перед тим сидів сам.
Дяк недовірчиво подивився на нього з під лоба і, нічого не кажучи, сів.
Повстанці зареготалися.
— От скотина, дарма що дяк!...
— Кождий сам собі пан... Чого там ще?... — згідно промовив отаман, придивляючись до понурої постаті дяка.
— А хіба вони знають це? — заговорив дяк. — Їм усе одно, щоб не робити, аби робити...
— А вам як? — спитався хтось з гурту.
— Мені не все одно, коли я пішов сюди! — озвався дяк. — Як би були якійсь инші доходи, то не пішов-би до вас...
— Ах, так ось чого він крутиться тут?! — почулися навколо обурені голоси.
— Тихо! — гукнув Зелений. — Чоловік, може, добре щось хоче сказати...
Дяк хитро прищулив ліве око, подивився так навкола себе і, вже цілком сміливо, став говорити далі:
— Казали, що Зеленчак, чи Зелений, сякий і такий і що в нього не життя, а масниця...