Але вибуху не сталося. Жарі поволі обернулася і, не сказавши ні одного слова, скрилася за дверима.
Йшла темним коридором, звертала і переходила кімнати, але не в напрямі до новозбудованого палацику — йшла в протилежнім напрямі, де ще до недавна мала свою спальню поруч кімнат дони Ізабели. Увійшла і обережно причинила за собою двері. Старі меблі стояли по-давньому на своїх місцях, але постіль, скатертини і всякі дріб'язки були вже перенесені на нове місце. Кімната виглядала спустошеною, як і душа дівчини.
Присіла на краєчок голого ліжка і здавила скроні в долонях. Була занадто приголомшена, щоб освоїтися з новою думкою, удар був занадто несподіваний і страшний, щоб його можна було так відразу перетравити в мозку.
Провела долонями по задеревілому обличчі і в тому моменті почула легенький дзвякіт срібного ланцюжка на руці. І цей тихий звук, дивним дивом, відразу довів до свідомосте дівчини всю страшну правду. Ланцюжок — символ рабства!
Вихор шаленої розпуки вхопив у свої обійми душу дівчини і закрутив її, ніби відірваним від дерева, засохлим листочком. Жарі впала на тверде ліжко і заридала у приступі свого першого, невимовно тяжкого горя.
— Рабиня! — стогнала вона. — Рабиня! Я — рабиня! О, Господи, яке ж це страшне слово! Хто його видумав? Навіщо воно? Рабиня! Як можна жити з цим тавром? А-а-а!
Її дівочий радісний світ — світ повний барв і надій, перетворився раптом в руїну і провалився в бездну. А на дні бездни було темно, було душно і страшно... Жануарія торкнулася руками до шиї, бо їй видавалося, що фізично відчуває на ній дотик ланцюгів. Рабиня! Ніколи раніше не думала над цим словом, бо навіть не підозрівала, що воно колись набере і для неї всієї повноти змісту. Досі "раб" і "рабиня" — були просто істоти, що працювали на полі, або в домі, й спали в сензалі. Все. А тепер... тепер... Так ось воно що означає бути рабинею! Ось хвилину тому назад її так просто взяли і віддали в інші руки на очах у всіх. Спочатку перли, а потім — її. Ясно ж: перли варті сотню рабів, а їх було тридцять шість. Майже три раби за кожну перлу — три Жануарії за одну маленьку білу кульку! Третина кульки — це ціна Жануарії.
— Я того не переживу! — янчала дівчина. — Я заподію собі смерть! Я не знесу цієї ганьби!
Тим часом гамір з подвір'я перенісся до дому і розсипався по просторих світлицях. Жануарія зіщулилася і припала щільніше до ліжка. Пожалувала, що сховалася тут, а не втекла кудись далі з господи, де б її ніхто не міг побачити. Тремтіла, як у пропасниці, й зі страхом позирала на двері, чекаючи, що ось-ось хтось увійде і потягне її на позорище.
І справді, двері відчинилися, і на порозі з'явився сам дон Ґабрієль. Помимо свого горя, Жарі зірвалася на рівні ноги і стала, похиливши шанобливо голову. А де Лара, зовсім спокійний на вигляд, холодно сказав:
— Я попрошу ключі, Жануаріє.
"Почалося! — шибнула догадка в голові Жарі. — Вже й ключів мені не довіряють!"
Тремтячими руками відчепила від пояса ключі й покірно подала господареві. А той, широко відкривши двері, вказав на них рукою.
Жарі запитливо подивилася на нього, похитала заперечливо головою і знову розридалася. Ні, вона не вийде до гостей. Нізащо!
Де Лара стояв, незмінно вказуючи на двері, й по якійсь хвилині коротко кинув:
— Прошу зараз же покинути мій дім!
— Що?! — голос Жануарії пересікся, а в очах засвітився новий переляк.
— Прошу зараз же покинути мій дім! — повторив де Лара. — Дорога відкрита...
Цього Жарі не сподівалася. Була приготована на кару, на докори, на насильство, але на це — ні!
— Як, як? — перепитала, поступаючи боязко назад. — Шляхетний сеньор виганяє мене з дому?
— Ти сама позбавила себе права перебувати під дахом цього дому, а нас — обов'язків дбати про твою долю, — відповів ворожо де Лара. — Тому прошу зараз же забиратися звідси геть!
— Сеньор жене мене до сензалу?
— Ні! Ні в сензалі, ні в домі, ні в цілій господі моїй місця для тебе нема! Не потребую тебе зовсім і не хочу тебе бачити — марш з двору!
Жануарія миттю збагнула ситуацію і відчула, що деревіє зі страху. Йти — куди? Де прихилити голову? Де подітися? Адже ніхто не прийме її, нікому вона не потрібна. Як рабиня, вона ще має вартість хоча б третини однієї перли, але, як вільна дівчина, — і того ні. Знала долю тих небагатьох самітних жінок, що лишилися без мужеської опіки! Вони заздрили рабам навіть найгірших господарів, і їхнє життя було або ганьбою, або найстрашнішою мізерією: спали на прибережному піску, ходили майже нагі й годувалися покидьками. Вони ховалися вдень від людського ока і ніколи не сміли з'явитися в тому місці, де заходила небезпека хоч би принагідно зустрітися з порядними жінками, їх гнали, як бездомних собак, і могли б забити навіть у церкві, коли б вони туди зважилися зайти. І це мало б бути також долею Жануарії?!
— Ні, — зойкнула дівчина, — ні!!! Не женіть мене, добрий мій пане! Простіть мене! Я хочу лишитися! — і вона почала повзати на колінах біля ніг дона Ґабрієля, ловлячи його руки.
— Не називай мене своїм паном! — ще гостріше й неприязніше сказав де Лара і відштовхнув Жарі. — Ти тепер не маєш панів — ти вільна...
— Я не хочу бути вільною! — голосила дівчина. — Я хочу лишитися...
— Лишитися? Навіщо? Чим будеш? — поставивши останнє питання, де Лара перехилив голову так, щоб ліпше почути відповідь.
— Я? Я буду най... най... найвідданішою ра... ра... рабинею шляхетної сеньйоріти Анни-Марії фон Варт... — загикуючись вимовляла Жарі, ніби читала власний смертний вирок.
Рокове слово було сказане...
По обличчі дона Ґабрієля пробігла вдоволена усмішка, і він відразу подобрів. Підвів дівчину з підлоги і примирливо заговорив:
— Слухай, Жарі, хочу тобі дати маленьку науку, яка колись тобі здасться в житті... Ти, от, збунтувалася, почувши, що тебе названо рабинею... Не знаю, чому? Затям собі, що у світі всі раби, а ті люди, котрі називають себе вільними — помиляються. Ти, наприклад, наша рабиня, але і ми також раби його милости короля, а всі королі є рабами Господа Бога. Кожен має свого пана, який дбає про своїх підлеглих, опікується ними, або карає за непослух. І ніякий пан не любить рабів непокірних, але покірних обдаровує ласкою. Любить, або карає Бог королів, залежно від того, на що вони заслуговують, королі нагороджують, або засуджують на смерть своїх підлеглих, відповідно до їхніх вчинків, а рабовласник має право так само чинити з тими, кого купив, кого годує і ким опікується. Так було, так є і так мусить бути! Ти, от, живеш у нас сімнадцять років і цих сімнадцять років була доброю рабинею? Чи тобі було зле? Скажи!
— Ні, пане, мені було добре, — мусіла признати Жарі.
— Отже, коли будеш і надалі такою — тобі буде й надалі добре! — підсумував усе сказане дон Ґабрієль і спитав ще раз: — Ну, то як: лишаєшся, чи йдеш геть?
— О, пане, я прошу дозволу лишитися! — тихо попросила Жарі. — Буду доброю і слухняною рабинею для молодої сеньйоріти...
Жарі, звичайно, не підозрівала, що все сказане господарем було наперед ним обдумане і то обдумане так, щоб розмова кінчилася саме тим, чим скінчилася справді. Ґабрієль де Лара не був таким дурним, щоб вигнати з дому рабиню, якій, по правді сказавши, ціни не було. Але й терпіти сваволі він не вмів. Інша річ, що сьогоднішній поступок дружини оцінив, як найглупіший, і тому, відвівши її набік, спочатку зробив сцену. Для чого було взагалі вимовляти слово "рабиня" і демонстративно передавати дівчину в інші руки, мов бездушну річ? Чи не можна було просто не казати нічого? Поволі Жарі сама привикла б до свого становища, прив'язалась би до Анни-Марії і служила б їй вірно з любови так, як досі служила їхній родині. Тепер же вона збунтувалася, образилася і, — що було найгірше, — дозволила собі в присутності багатьох людей зігнорувати наказ. З такої рабині добра не буде, і тримати її далі в домі є навіть небезпечно.
Слухаючи докори чоловіка, дона Ізабела винувато кліпала очима, і, як звичайно, проявила чисто дитячу розгубленість. Ґабрієлеві стало її шкода, і він взявся перепрошувати. Потім пообіцяв сам усе направити — і направив!
Кроком переможця увійшов до кімнат похресниці і привів за собою упокорену Жарі. Анна-Марія саме оглядала своє кубелечко, що-хвилини скрикувала від радости й з подякою цілувала руки сестри. Побачивши дона Ґабрієля й Жануарію, насторожилася, питаючи очима, що воно має означати?
Жарі наблизилася з опущеною головою, смиренна, ніби зів'яла, тихо схилилася перед новою панею і покірно поцілувала край її довгої спідниці.
— Шляхетна сеньйоріта зволить вибачити своїй рабині, — промовила здавленим глухим голосом. — Жарі буде відданою і вірною своїй пані, що є доброю, мов ангол, а своєю красою затьмарить найкращі орхідеї пралісу...
Личко Анни-Марії напевне зашарілося від вдоволення, але під густими білилами і рум'янами цього не було видно.
— Гаразд, — сказала, вдаючи байдужу, і подала на знак особливої ласки руку для поцілунку. — Тепер поможеш мені переодягнутися, бо гості ждуть на обід...
Так Жануарія з похресниці шляхетної сеньори дони Iзабели Ґабрієль де Лара зійшла на становище рабині шляхетної сеньоріти Анни-Марії фон Варт.
Марні надії
З першого ж дня Анна-Марія цілковито завоювала собі серця родичів. Дона Ізабела аж помолоділа, перебуваючи постійно в товаристві молодої сестри. У них було стільки спільних інтересів, стільки обопільно цікавих спогадів, стільки цікавих думок, якими треба було обмінятися, що вони майже не розлучалися ні на хвилинку. А й дон Ґабрієль, покинувши свої папери й господарські справи, часто просиджував години у товаристві дружини й зовиці, чи то пак, похресниці, залюбки слухаючи веселого щебету Анни-Марії. Молода панна внесла з собою щось надзвичайно істотне в сумний дім де Лара, заповнила якусь велику порожнечу і замінила собою те, чого так бракувало старіючому подружжю — доньку. Коштом дрібних сюрпризів, незначних, але постійних прислуг, позірною дбайливістю вона купила собі в старих де Лара тверде переконання, що належить до найніжніших і найбільше відданих їм сотворінь. Вона дбала про незмінно свіжі китиці квітів у кімнаті дони Ізабели, кілька разів денно приносила донові Ґабрієлеві овочевий напій, або кубок вина, на кожному кроці питала, чи вони здорові, чи не болить у кого голова, чи нема яких прикростей? І досить було одному, чи другому трошечки нахмуритися, або попросту перестати усміхатися, як Анна-Марія била на сполох, умовляла лягати до ліжка і прийняти ліки.