Дядько Марко мав чорну бороду. Таким його пам'ятаю.
Кельнер приніс склянки з холодною водою. При сусідніх столиках цокотіли дівчата і з'їдали морозиво, закусуючи його довгими прутиками крихких вафель. Усі знали себе тут з бачення або й особисто, гості були постійними бувальцями цієї найкращої кав'ярні міста. Інспектор мав теж немало знайомих на залі.
— Опісля, коли я покінчив мої студії, батько розповів мені про вас. Признаюся, вибачайте, я в цю історію не вірив.
— Звичайно, — відповів Марко, — коли я деколи просто з чванькуватості, або й так собі без глибшої причини розповідав декому про себе, мені не вірили. Уважали мене брехуном, в найкращому разі фантастом. Що ж, люди не сприймають незвичайного, і якби не Стороженко, мою історію давно призабули б.
Глянув у вікно. Вулицею поволі проходжали люди. Це було місце відпочинку, прогулянок і голосних веселих розмов.
— Останньо, — говорив Марко, — я признався Будзиновському. Зійшлася Молода Муза. Це було мабуть дев'ятсот десятого, а може і давніше, це не важно. Отже при нагоді я розповів дещо про себе. А Будзинський, цей, що за одну ніч міг написати історичне оповідання, відповів лековажно: Ви маєте неабияку фантазію! А пішло з цього, що я почав справляти деякі історичні картини в Його оповіданні.
— Гм! І сьогодні вам ніхто не повірить. А все ж, ось мій друг, доктор Григорій. Дуже добрий лікар. Спитаємо?
Марко байдуже скинув плечем.
— Можна спробувати.
Доктор Григорій присівся до їхнього столика. Обережно переніс свою чарку коньяку і закурив сигару з золотою обвідкою.
— Є питання, — почав інспектор, — яке тебе зацікавить.
Він помовчав, затягнувшись димом цигарки, і відхилився на спинку крісла.
— Є питання, — заговорив по хвилині, — чи можна вірити в те, беручи під увагу найновіші здобутки науки, щоб людина могла бути завжди молодою?
Лікар надпив коньяк і підозріливо глянув на інспектора.
— Ти що, закохався на старість?
— Я питаюся цілком поважно.
— Залиши жарти. Нині інші питання стоять перед нами.
— Йдеться про мене, — рішучим голосом сказав Марко, — такий випадок маєте перед собою в оригінальному виданні.
— Який випадок?
— Людину завжди молоду.
Лікар навіть не глянув на Марка. Він запалив погаслу сигару і поцікавився кількома молодими дівчатами, що саме ввійшли до кав'ярні.
— Якби це була правда, то ви, молодий чоловіче, не сиділи б тут з нами, старими, наче єгипетський вельможа на старовинному фреску, а поцікавилися б цими жінками. Просто чудо природи.
— Я говорю поважно, докторе, — нетерпеливо перебив Марко.
Настала мовчанка. Марко переглянувся з інспектором, йому стало жалко, що взагалі починав цю розмову.
— А як так, — промовив лікар, — то вас слід поставити під охорону, як оригінальний пам'ятник старовини.
— Говорю серйозно, — лихим голосом сказав Марко. Його охопила досада на себе й на лікаря за його жарти.
— Бачите, — говорив лікар з веселими блисками в очах, — ви живете ще закоротко. Ви, пане, молодий. Ось такий Фауст, повернувшись у молодість, жив гучно і весело, начхав на усю мудрість і назвав її отрутою життя. А ви ще не веліли пізнати справжньої ціни життя, саме цієї, що її зрозумів Фауст. Ви все ще поважний і на диво на свій вік; маєте замудре лице. Це з моєї точки погляду ніякий комплімент.
Лікар глянув на Марка. Дивилися один одному довгу хвилину в очі. Лікареві здалося, що Марко шукає його серця, його щирості. Так говорили очі. Але лице Маркове залишилося наче з каменя. Посіріло і вирізьбилося твердими рисами, що їх дарує людині звичайно важке горе.
Лікар призадумався. Він струснув попіл сигари в попільничку.
— Розказуйте! — сказав коротко.
Інспектор замовив три чарки. Десь здалеку дзвонив трамвай. Попри вікна клапали асфальтом кінські копита і тихо проїжджали на гумових колесах львівські фіакри. Згодом пройшов вулицею відділ війська. Вояки у зелених шапках з бляшаними орлами йшли мовчки і понуро. В кав'ярні замовкло. З вулиці понісся істеричний оклик і замовк. Патріотична фраза будня загубилася в маршовому ритмі вояцьких чобіт.
— Війна! — сказав лікар. — Розповідайте!
— Бачу їх, предків, що з ними жив я колись. Вони — тіні. Я один залишився, наче зумисне посланий у земне життя, на велику невідому мандрівку.
Марко розповів. Говорив без порядку, тихим голосом, і сам не був свідомий цього, чи розповів усе, як належало.
— Жарт долі! Трагічний жарт! — закінчив з гірким усміхом.
— Згідно з найновішим станом медицини, можна нині сказати, що такий випадок можливий, — промовив лікар, задумано дивлячись у канделябр залі.
— Упадок з коня міг спричинити забурення на дні третьої мозкової комори і підмозкової залози. Так, з тим міг наступити деякий вплив на середмозкову пінеальну залозу. У висліді, при відповідних умовах, це все могло спричинити опізнення підставової переміни речовин. Або інакше, такий незвичайно мало правдоподібний збіг умов...
Лікар не скінчив. До кав'ярні увійшов старшина. Він підійшов до столика, при якому сиділи військові, і сказав:
— Мобілізація, панове!
В кав'ярні зчинився рух. Говорити далі стало неможливо. Лікар глянув на годинник.
— — Мушу їхати до Тернополя. Колись іншим разом доповім. Люди заметушилися. Одні з поспіхом виходили з кав'ярні.
інші вбігали, шукаючи когось, телефон був без перерви зайнятий. Вулицею бігла якась жінка. Затрубіло авто, і всі занепокоєно гляділи туди з острахом. Маси народу виповнили вулиці. Чорне велике авто з малими заґратованими віконцями з трудом пробивало собі дорогу. Везли арештованих.
Це конала влада, що існувала на цій землі без морального права. Чужі люди чужою мовою пояснювали історію і красу не їхньої батьківщини. А там, на сході, вбивали ще душу, змушували її виявляти себе такою як їхня: грубою і дикою. Марко знав, що перед ним стоять тепер воєнні дні і безжалісна темінь майбутнього.
Вулицями загуляв вітер. Місто дихнуло вільніше, це місто непокірне і завжди вірне. Львів дрижав під подихами майбутнього, історія клала на нього знову свою таємну долоню.
Марка почав нагло мучити спомин про когось, що колись існував, про когось, хто в подібній ситуації стояв близько нього. Він не міг собі нічого пригадати. Вийшов з кав'ярні на вулицю.
* * *
Другого дня Марко проходив біля головної залізничної станції. Юрба людей висипалася з темної брами на площу. Це були поворотні з гірських курортів; тепер бігали серед розкиданих валізок, викрикували до шоферів, забігали дорогу фіакрам. Нервове замішання вплинуло на спокійних досі голубів, що почали кружляти громадами над будинком.
"Semper fidelis"[10] — прочитав Марко виритий на фронтоні напис, символ цього міста, з яким він зрісся і за короткий час став його органічною частиною.
— Дозвольте особисту виказку! — сказав нагло чоловік, що від якогось часу отінював Марка. Сказав чужою мовою і при цьому відхилив вигортку сурдута.
Було отже підозріло стояти на одному місці і приглядатися вуличному рухові. Агент оглянув виказку і відійшов. Марко затужив — нараз за своїм товариством. Мав ще доволі часу, пішов отже пішки.
Петро втиснув його в кімнату.
— Ми думали, що тебе теж взяли!
Настрій був непевний. З уваги на союз двох тоталістичних систем зайшла конечність змінити план. Чекали нових наказів з години на годину. Було вже цілком певне, що край захоплять більшовики. Мінімальна програма — роззброїти польські відділи і взяти їхню зброю — могла ще мати успіх.
Положення було трудне ще й тому, що багато членів Організації попало до концентраційного табору або до в'язниць. Прийшли теж вістки про розстріли без суду. Першим загинув так Василь під мурами львівської цитаделі. Зв'язок з краєм перервався, а в місті велися тільки потайні розмови з організацією бувших військових та кількома чільними політиками.
Зібралися, як звичайно, у Петра.
— З години на годину все діаметрально міняється, — сказав один з приявних темним терпким голосом. В нього була велика голова, що дивно звисала того вечора на тонкій шиї.
Марко глянув на нього і всміхнувся:
— Нас, Осипе, називає дехто лицарями абсурду.
Цей підвів голову:
— Якби вони знали, що діється в нас самих, може назвали б нас лицарями веселого песимізму. Або навпаки, як хочете.
Це була молодь, яка шукала величного храму історії. Марко подумав, що середньовічні Божі доми постали тільки тому, що архітекторам ясніла перед очима візія вічного Єрусалиму. Не як дійсності, а як символу,
Було їх п'ятеро. Мовчали, розмова не клеїлася. Тільки один з них кивнув, наче знехотя:
— Прийшов час великої проби. Ми на початку історичних днів, в яких валиться старий лад...
Хтось крутнув радіо. Почувся чужий зрівноважений голос:
— Увага, увага, надходить: 15, 75, 24.
— Панове. Не варто нам вести таких розмов. На такі речі нині не час. Нам слід створити атмосферу сили і чину. Філософічні, чи як їх звати, розмови не наше діло.
Забреньчав дзвінок. Прийшов той, кого ждали. Він передав нові накази. Двоє з приявних має виїхати в— край. Марко поки що залишається у Львові. Довідалися також прізвища ув'язнених. На щастя поліція користувалася списками з-перед багатьох літ, які лежали в сейфах, в закритих конвертах з написами: "відкрити тільки в випадку особливого наказу". Наказ прийшов, але списані люди давно вже закинули підпільну роботу. Вони стали поважними батьками родин, послами до сейму і давно втратили захоплення революційними чинами. Їх місця зайняло нове покоління. Між ув'язненими було немало й таких, що взагалі розсіялися по цілому краю. Інші взагалі не мали ніякого відношення до політичного життя. Але, згідно з наказом, їх вишукували, витягали ночами з ліжок, забирали з крамниць. Цей хаос використала негайно Організація. Вона скоро достосувалася до подій, обережність і економія людських сил стала кличем дня.
— Зайво не сходитися! Зв'язки зменшити до конечних! Наступна стріча за три дні!
Марко залишився у Петра. В другій кімнаті стрінув Ірину, їй здавалося, що він повинен був давно вже прийти до неї. Вона сказала:
— Ви бачили, що діється в місті?
Ірина зразу відчула, що ці слова вийшли неприродно, вона не те хотіла сказати.
Марко глядів на Ірину, що поралася тепер в кімнаті.