Так ото і наш дід теж садівник, тільки не такий відомий. Та все ж сад у нас чи не найбільший у Коропі, каже батько. Чого тільки не насаджено дідом у його саду: і яблуні, ранні та пізні, і груші – є такі, щоб зразу їсти, а є – щоб сушити і класти потім у пісний борщ. І вишні є, і сливи є, і смородина, і порічки білі та червоні, і агрус, і навіть виноград. Виноград той росте вздовж хати, під стіною, що звернена до заходу. Він підв'язується дідом до дроту, натягненого на вбиті у землю кілки. На відміну від яблунь, груш та решти дерев і кущів, що дають багато всього смачного, виноград цей такий кислий, що у мене від нього аж щелепи зводить. Та все одно, дід щоліта возиться з ним, немов з малою дитиною, і, здається, лише для того, щоб восени знову скрушно похитати головою, мовляв, знову не встиг визріти, знову кислий.
В самому кінці саду, перед городом, росте багато маленьких саджанців. Це місце дід зве питомником і щороку восени приносить сюди з лісу маленькі яблуньки-дички, висаджує їх, доглядає, аби вони добре вкоренились; потім, зрізавши майже під корінь, прищеплює на них палички-черенки зі своїх смачних яблунь. На кожному деревцеві тут висить шматок цупкого паперу, де великими дідовими каракулями хімічним олівцем писано назву: "пепін шафран", "золотий ренет", "ренет Симиренка", або "сніговий кальвіль" чи "путивка". Восени та навесні найкращі саджанці дід відбирає для продажу на базарі, бо батько каже, що це дає дідові добрий заробіток.
Єдиним дідовим помічником у цій справі, ясна річ, є я. Дід каже, що в мене легка для саду рука, бо колись, змалечку, допомагаючи йому висаджувати черенки смородини, я повстромляв деякі з них у ямки догори ногами. Як воно так сталося, що й дід цього не помітив, – ніхто не знає, але, як не дивно, мої саджанці всі до одного поприймалися і за два літа стали маленькими кущиками.
Восени, пообрізавши дерева, дід у саду біля погребні рубає хмиз. Рубає довго, кілька тижнів, до самих морозів, бо сад великий і хмизу багато. Сокирка у діда невеличка, але на довгому топорищі, замашна, як він каже. Перед дідом стоїть поставлене "на попа" товсте поліно із соснової колоди, на якій він і цюкає гілочки.
Мені, малому, ще до школи, за розвагу було спостерігати, як він їх рубає. Я стою навпроти діда і дивлюся на його роботу. Холодний вітер витискає з дідового, посинілого від холоду, носа прозору краплю, яка висить на його кінчику і ніяк не впаде додолу. Я тільки й чекаю цієї миті:
– Діду, – крапля!
– Еге? – ніяковіє дід і поспіхом рукавом витирає носа.
Я знову дивлюсь, як вправно цюкає дідова сокирка і росте гора хмизу, але ж і про дідового носа не забуваю.
– Діду, – крапля!
– Еге?! – знову чи ніяковіє, чи дивується дід і вже зім'ятою носовою хустинкою з лівої кишені старої кухвайки прибирає краплю.
Так, мені на втіху, триває досить довго, аж доки нарешті дід не здається:
– Годі на сьогодні. Отаке сире та холодне. Ходімо до хати.
Взимку в занесеному снігом саду ніякої роботи немає, хіба що прогорнути стежки до колодязя, погреба та клуні, до вбиральні. Взимку дід шиє чоботи, сидячи в кухні на саморобному круглому ослінчику, зробленому зі шматка грушевого кругляка. Щоб сидіти на ньому було не так мулько, дід підкладає під себе невеличку подушку в полотняному напірначі, такому, аж до блиску, засмальцьованому, що він видається шкіряним.
Я частенько йому допомагаю і допомога моя полягає в тім, аби насмолити дідові дратву та (он що вже вмію) наготувати березових цвяшків, якими кріпиться підошва чобота. Не раз діставалось моєму лівому вказівному пальцеві від гострого мов бритва шевського ножа, зате ж тепер і цвяхи виходять у мене не гіршими від дідових. Вигнутий шевський молоток з високою фанкою та круглим бойком так і миготить в дідових руках, вганяючи змочені слиною цвяшки в підошву чобота, зроблену з товстезного бичачого лоскуту.
– Тук! Тук-тук! Тук-тук-тук! – ледь встигай подавати.
Час за роботою плине швидко, навіть, якщо ти лише березові цвяшки готуєш. Ось уже й сутінки розлили за вікном зимову просинь. Дід закінчує чоботи, засвітивши світло. Рашпилем збиває всередині чобота кінчики цвяшків, що повилазили, вкладає устілки, розігрівши на полум'ї шевського каганця спеціальне коліщатко на дерев'яній ручці, проходить ним по верхньому краю підошви, утворюючи красивий рант, потім, аби зачорнити, змазує рант негрозином і ось, – чоботи готові, хоч зараз на парад!
Блискучі чорні халяви з білою, телячої шкіри, підклейкою всередині, переди, гладенькі, з красивими напівкруглими носами, гарно вшиті союзки, задники з прокладкою із тонкого проструганого лоскуту ( щоб не просіли) – чоботи, гордість майстра, свого творця, стоять і чекають на хазяїна.
Дідова пенсія в двадцять вісім карбованців замала, тож і доводиться йому потайки (бо не дозволено) взимку шити на сьомому десятку літ чоботи, а влітку – продавати саджанці.
Коли ж замовників на чоботи немає, дід читає книжки або про козаків чи князів, або про останню війну. Час від часу, по черзі з батьком, дід ходить в "бібліотіку", звідки приносить чотири-п'ять товстих книжок в заяложених та потертих палітурках. Зате баба наша книжок не читає, а силу друкованого слова відчуває на собі завдяки сусідці через вулицю – бабі Явдосі.
Явдоха, ровесниця діда з бабою, удова, що живе зі своєю молодшою, хворою на падучу, сестрою Дунею на пенсію в дванадцять карбованців, ледве зводить кінці з кінцями, купуючи лише хліб, сіль, сірники та перед Паскою трохи муки і цукру; решту ж продуктів вони з Дунею споживають зі свого городу, тому наша сім'я, мабуть, видається бабі Явдосі мало не панською і через це мені завжди перед нею якось ніяково... У бабиній хаті лише одна кімната з піччю та сіни, але завжди чисто і прибрано, а на лаві біля вікна, котре виходить на вулицю – стос старих товстезних, в чорних шкіряних палітурках, книжок. Покійний Явдошин чоловік, дід Капітон, був рибалкою, знаменитим тим, що ловив на Десні на горох лише марену, найсильнішу, яка тільки є на світі, рибу. Дід з батьком розповідали мені, як баба парила для діда Капітона горох в печі, а дух тоді від нього стояв на всю вулицю і сусіди вже знали: піде, значить, завтра дід на Десну по свою марену. Вудки у нього були не прості, як-от у нас, а з дерев'яними котушками.
– Ото як візьме марена, – розповідав мені дід, – так одразу гур-гур-гуррр! – та й розмотає з котушки волосінь мало не до середини Десни. Капітон тоді давай з нею змагатись – хто кого. Ох, і рибалка був, царство йому небесне! – ніколи без риби додому не вертався.
Баба Явдоха навідується в гості після того, як у церкві відправлять службу, коли є якесь церковне свято і працювати гріх. Вона "глуха, як дерево" і через те не розмовляє, а голосно кричить. Людина вона сильно віруюча і хоча закінчила лише два класи церковно-приходської школи, проте дуже грамотна. "Я така грамотна і розумна, що мене сам чернігівський архиєпископ боїться" – з великою гордістю каже баба про себе, розповідаючи інколи про те, як захищає від несправедливих нападок архиєпископа нашого коропського священника отця Виналія.
– Я все йому написала і не своїми словами, а з Писанія! – грізно промовляє Явдоха, розповідаючи про своє заступництво.
Ніяких інших книжок, окрім церковних, вона не визнає і, мабуть, саме через це, всіх котів, які тільки в неї перебували, вона зве винятково Авраамами, а кішок – Ребеками.
Завітавши у гості, баба Явдоха, для годиться, починає розмову з буденного, але дуже швидко переходить до вічного, як справжній проповідник, що несе язичникам Слово Боже.
Дід з бабою на правах господарів та знаючи. що на них очікує, влягаються: дід – на дивані, баба – на свому ліжкові, Явдоха ж сідає на своє звичне місце біля вікна, майже на покуті, і голосно, так, що чути навіть на вулиці, починає займатись просвітою темних і грішних, дідової та бабиної, душ:
– В Біблії все написано: що було, що є і що буде! Йезекііль, Пророк, сказав: " За беззаконня ваші, коли ви гірші від язичників стали, нашлю на вас голод задля погибелі вашої і виб'ю з-під ніг ваших опору хлібну і будуть за те батьки синів своїх їсти і пошлю меч на вас і третина вас від меча того загине!" – Хіба не так було в голодовку?! А скільки німець людей перебив? – Явдоха з палаючими очима і простягнутою вперед і вгору кощавою рукою виглядає неначе давньогрецький оратор.
– Забули про Бога! Церкви порушили, про своє срібло і золото всі думають, а не про Дім Божий! Сказано в Писанії: "В червоних одежах своїх робили з золота ідолів своїх і за це зроблю його нечистим для них, і опустяться руки в них, а коліна затремтять, неначе вода! Тоді підпояшуться вони вретищем і пройме їх трепет, а на обличчях сором буде і на головах у них – проплішина!"
Дід із бабою принишкли на своїх ложах, відчуваючи себе, певно, найбільшими грішниками, котрим не допоможе вже ніяке каяття, хоча б уже через одну свою, у порівнянні з Явдохою, заможність; мені здається, що якби вони не полягали вчасно перед початком Явдошиної проповіді, то, мабуть, вже попадали б з переляку на підлогу: дід ніяково пригладжує кілька десятків останніх волосин на своїй лисині, що стали від страху дибки; баба ж, перехрестившись лежачи, починає з притиском видихати із себе повітря : "Гух!...Гух!... Гух!" Хто не знає нашу бабу, той почувши ці стогони, напевно вирішить, що вона смертельно хвора. Але я добре знаю, що баба стогне, коли сердита, чимось невдоволена, або на когось ображена, взагалі, коли щось не так, як мало б, на її думку, бути. Чому вона стогне цього разу – чи від невдоволення, чи, можливо, з переляку, я цього не знаю, але ясно відчуваю, як у повітрі зростає невидима напруга, дзвенить тоненькою струною, що от-от має лопнути і страшно стає, бо хто ж скаже, що тоді буде?
А Явдоха, не на жарт розходившись, все голосніше і голосніше веде мову далі і сипле напам'ять завченими місцями з Біблії, куди там нашій вчительці з її віршами: про чотирьох вершників на конях і про сім ангелів з трубами, і про зірку, що впаде з неба, від якої у всіх ріках та колодязях вода стане гіркою і люди вмиратимуть від тієї води, і про сарану, в залізо заковану, і про якихось птиць із залізними носами, що літатимуть у повітрі...