Кажуть, ту іншу він шукає і досі. Ця негарна звичка від нашого пращура передалася і нам. Ми так само, як Адам, шукаємо, але знаходимо саме розчарування і, переконавшись, кажемо:
– Всі вони однакові. Дідько їх створив на один копил. Це, очевидно, трапилося тоді, коли вони з-під божого контролю вийшли. Є, щоправда, щасливці. Принаймні вони так вважають і запевняють нас у цьому. Я їх здебільшого зустрічав у літературних творах. То там джентльмени – герої. Вони з гордістю заявляють:
– Леді, ви мені послані самим богом...
Леді у відповідь тільки посміхається, а він, бовдур, ту посмішку сприймає, як позолочений долар, – за чисту монету. А та ще й підтверджує, ніби ми нічого не знаємо:
– Так, мій любий, мені тебе сам бог послав.
Хоч тепер, після Адама і Єви, бог цими справами давно не займається. Він це повністю переклав на чорта – першого свого заступника на землі. Тому тих дам ніколи в лукавстві й не запідозриш. Не хотіли самі вчити. Тепер вони курс молодого бійця у самого чорта проходять. На нашу, між іншим, голову і на наш гаманець.
Все це пробігло перед моїми очима, як одна хвилина кабельної реклами. Я повторив своє питання. Але мене ніхто не зрозумів. Тоді я до них звернувся французькою мовою. І вони нарешті зрозуміли, що я хочу побачити одаліску чи гризетку з 8-ї авеню. Але товариші, котрі завжди зі мною ходили скрізь і всюди, тепер не могли у відповідь і слова вимовити. Таким було їх здивування.
– Так хто з вас наважиться? – повторив я востаннє.
Не наважився ніхто. Один зробив вигляд, що він французької мови взагалі ніколи у своєму житті не чув. Другий удав, що забув замкнути у своєму столі шухляду. Третій виявився моїм колегою-гумористом. Він сказав:
– У моєму віці Єви з 8-ї авеню мені ні до чого.
У четвертого звело щелепи, п'ятий почав заїкатись. По-моєму, він заїкається і досі, і з огляду на це є така думка – більше його в ООН перекладачем не посилати.
Я дуже шкодую, але що вдієш? Література – це мистецтво, а воно завжди вимагало жертв.
І тільки після цих красномовних поглядів і такого багатозмістовного мовчання я зрозумів, що людей найдревнішої професії мені побачити того дня не вдасться. Це був той випадок, коли можна сміливо сказати: "Що ж, голубе, мистецтво вимагає жертви. Цього разу обійдешся без роздумів сумнівного характеру. Не побачиш тих дівиць, поведінку яких у школі не прийнято вважати зразковою".
І все ж я їздив на 8-му авеню. Їздив автомашиною. Скажу вам чесно, нічого оригінального там не зауважив. Бачив кількох Єв. На Єв, правда, не дуже схожих. Під прозорими халатиками фігових листків не носять. Коли ж вітер пронизує до кісток, одягають шуби, як операційні медсестри халати – на голе тіло. Коли поблизу поліцейський, то мовчки переминаються з ноги на ногу, демонструючи без відхилення в бік недозволеного різні пози і найкращі частини свого тіла.
Коли ж поліцейського нема – шубки розкрилюються і так тріпотять, ніби їхнім господиням нестерпно душно. Базар стає жвавішим. Торгуються вголос і різними мовами. Повторюють одну й ту ж фразу, яка при добрій редакції виглядає (дуже приблизно) так:
– Я тебе любитиму дуже й дуже міцно.
Протягом якого часу любитиме і за яку плату, спочатку не кажуть.
У повній відсутності небезпеки (розвідка виходить на квартал уперед як на лівий, так і на правий фланги) починають роздягатись повністю. Зробити це, виявляється, зовсім нескладно, якщо врахувати, що шуба, накинута наопашку, є одним-єдиним предметом туалету. Панчіх і пояса я не враховую, бо жодного разу не бачив, щоб вони роззувалися. Хоч проходив там тричі. Але це між нами.
Ви запитаєте, до чого тут Адам і Єва? Скажу: щоб показати, що з того часу в світі дещо змінилося, хоча й не набагато. Єви зберегли вірність своїй праматері, а от про чоловіків цього не скажеш. Сюди вони приїжджали одягнені з ніг до голови. Більшість з них – на автомобілях, і це свідчило про те, що чоловіки не постійні у своїх поглядах, не такі вже консервативні й порушують усякі традиції й звичаї. А цим самим плюють на бога й на все святе, що ще лишилося на цій грішній і такій незрозумілій планеті.
Наспостерігавшись, я залишив 8-му авеню і по дорозі додому думав про те, що людство мало чим змінилося від часів Адама і Єви. Мабуть, потрібно було відкрити Америку на 1000 років раніше, щоб остаточно пересвідчитись, до яких вершин прогресу воно може піднятися і до яких моральних низин може опуститись.
В Америці те й те йшло пліч-о-пліч і сягнуло як запаморочливих вершин, так і дивовижних прірв, безодень.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 11
Яких тільки ви людей не зустрінете за кордоном! Яких тільки страв ви не надивитеся! Я не пишу накуштуєтесь, а хоча б надивитесь. А ще ви помітите, як ми любимо перевтілюватися, навіть при наявності найменшого таланту. І як ми любимо видавати себе не за того, ким мм є насправді.
Якщо хтось з вас цей розділ збирається читати без олівця, то він може його взагалі не читати. Якщо ж хтось хоче збагатити себе уявленням про сервірований стіл по-американськи, то, будь паска, озброюйтесь олівцем, ручкою, записником, світлом, окулярами і – за роботу, товариші! Її треба починати буквально з перших сторінок наступного розділу, що хоч подається під рекламним заголовком "Ми стаємо імпортними", але на меті має протилежне.
Розділ XI. МИ СТАЄМО ІМПОРТНИМИ
З якою космічною швидкістю ми звикаємо до всього чужого! Інколи розчиняємось, мов кава, аби нас не сприйняли за того, ким ми є насправді.
Якось мене запросили на обід.
– У нас сьогодні чудова французька кухня, – з неприхованою радістю ощасливила мене славна дружина мого славного товариша. Чесне слово, не іронізую. Загалом, дуже миле й симпатичне сімейство. Після того, щоправда, більше не запрошували. І в тому їхнє щастя. Але про це згодом.
Подружжя було напрочуд гарне. Це я цілком серйозно. Клянусь, що в цих словах й відтінку немає насмішки. А дружина просто чарівна жіночка.
– У вас чудовий вигляд! – сказав я їй при першій зустрічі.
– Ієс. Вибачте, так. Ми довго жили в Парижі.
– Париж – місто молодості. Місто чудес, – сказав я, і хоч там ніколи не був, все ж не стримався: – Чудесна Ейфелева башта, набережна Сени, Лувр, Собор Паризької богоматері, Ла-Плаз і Пер-Лашез...
Я їй не дав навіть і слова вимовити. Щастя її, що оголосили посадку і всіх, окрім мене, запросили в автобус, а я лишився по цей бік барикад і раптом за асоціацією згадав ще одне слово, пов'язане з Францією.
– Гаврош! – вигукнув я, і на цьому мій запас знань про Париж вичерпався, як маленьке джерело в польовій криничці. Та останнього слова вона, здається, не почула. Дружньо помахала мені рукою і мило посміхнулася. Вихована жінка. Недаром у Парижі стільки прожила.
Я її тоді чомусь прозвав (звичайно, подумки) мадам Помпадур. Без будь-якого підтексту. Маючи на увазі лише її вроду. Можливо, назвав би її мадам Ментенон, але ніколи не бачив навіть її портрета.
Рівно о тринадцятій я прибув на обід. Дипломати не приходять, а прибувають. Тоді, як ви вже здогадалися, я числився в дипломатичному корпусі. Всі вже зібралися. Чоловіки поливали віски із содовою, жінки смакували тінто та "айріш-крем". Палили хвацьки тільки "Кент", "Кемел" і "Джігуті", Я одразу відчув себе білою вороною, бо в моїй чарці була тільки біла. Але щоб не ображати найкращих почуттів присутніх, перейшов на кампарі, хоч цей напій мені не дуже смакував. Та чого заради компанії не зробиш!
Незабаром господиня запросила нас до столу. Такий стіл колись тільки уві сні мені бачився. Я змушений вдатися тут до сухого переліку. Перед моїми очима стояли: салат марідіональ, авокадо з креветками, мідії в соусі "ескабеш", устриці (ousters) смажені, оливки зелені з мигдалем, оливки чорні без мигдалю, зельц по-французьки. На перше збиралися подати суп з цибулі, на друге ромштекс "Рішельє", біфштекс "Бонапарт" і антрекот "Луї". Сири – "Камемберт", "Бебі бел", "Томарелла" (італійський сир) і "Вірьовочний по-вірменськи". На десерт – "Шуа де фромаж", "Айріш-кафе" та ще виноград білий "Атос", виноград зелений "Портос" і виноград синій "Араміс". Сорту Д'Артаньян не виростили...
Той обід мені нагадував лукуллівський бенкет, хоч на той бенкет мене ні разу не запросили, отже точно описати його не берусь. Цей же намагався відтворити детально.
Словом, обід був такий, що навіть президент (думається мені) після виборів не дозволяв собі подібної розкоші. Адже я ще не назвав кількох страв, що їх нам поступово підносили, й тих, у яких я одразу не розібрався. Українська щедрість, яку я зустрів у Нью-Йорку десь на тридцятому з лишком поверсі, перехлюпувала через вінця. Я весь час переживав за стіл, що постійно вгинався, і гадав, що для чотирьох слабеньких дерев'яних ніжок все це може погано скінчитися. Спочатку я на цей стіл дивився, як на натюрморт. І навіть попросився за журнальний столик, щоб там, присівши, з'їсти один-два сандвічі й запити чашкою кави.
Господарі не зрозуміли мого найпрекраснішого наміру. Вони це сприйняли мало не за образу. Хоч творець всесвіту мені свідок, я не хотів їх ображати, як не міг їсти ні устриць, ні лангустів, ні зміїв, ні омарів. Не кажучи вже про осьминога й жаб. Просто я не був певний, що навіть швидкісний американський ліфт після цього обіду домчить мене куди слід. До того ж я не жив у Парижі, не відпочивав на островах Полінезії й Фіджі. Мені не доводилося ніжитися під сонцем Суматри й на пляжах Калімантану, хоч там у мене і є кілька знайомих. Правда, я їх знаю, а вони мене – ні, і гадаю, це їм на краще. Тут я сам собі нагадував дивака із Коржівки, який виріс на домашній ковбасі, подільських коржах з маком і чудових українських паляницях. Цукрова горілка під французькою назвою "Самжене" (по-нашому просто – "буряківка") прирівнювалася до найкращого шотландського віскі, і тому будь-яке віскі, але неодмінно шотландське тепер мені не страшне. Я його міг пити без содової й айзбергів льоду і потому почувався так, ніби Шотландія після Коржівки – моя друга домівка.
Тут мене господарі розуміли і я розумів господарів. Але лангусти, мідії, омари, осьминоги, триноги, стоніжки, устриці, анчоуси.. Вибачте, на все це я можу спокійно дивитися тільки через товсте вільсонівське скло.