Я розповів усе, як на сповіді. О. Левенець посміхнувся:
— Ви залишайтеся на своєму місці. Кожний мусить стояти там, де стоїть. Бо Дивізія має багато ворогів: большевиків, поляків, німців і паскарів. А поза тим не знаю, хто тут є від тих справ.
Я вичистив отцеві його бродську медалю, опісля вийшов зробити щось інше, а потім попрощався.
Вийшов і наскочив на Олега Лисяка.
Я знав Олега вже здавна, і все виступав перед ним, як дуже розумний чоловік. І тепер я сказав:
— А дивіться! Копу літ! Так, так, життя складається з багатьох... багатьох... не знати чого!
Лисяк засміявся.
— Ти, Лавочко, завжди був селепком. Був, є і будеш.
Він був так званим звітодавцем. Це слово видумали мовознавці спеціяльно для нього та ще для Мирона Левицького, Луцького і Степана Конрада. Щодо Луцького, то я його ще не бачив. Він умів цілими роками десь бути і не бути. А коли Лисяк спитав мене, чи я не бачив де Конрада, я сказав:
— Говорили одні, що згинув, інші, що живе. Я сам, правду сказавши, не вірю ні одним, ні другим.
Ми говорили ще кілька хвилин, але досить недоречі, бо Олег був тоді закоханий. Я пригадав собі те й почав розмову на приємну для нього тему:
— Чоловік і жінка, — сказав я, — це так, як дві рівнобіжні лінії, які стикаються тільки тоді, коли їх до того змусити.
— Чому змусити? — спитав Олег, помітно зіритованим голосом.
Я подумав, що моє порівняння не припало йому до вподоби, і я поправився:
— Ви не гнівайтесь, але це тому, що, власне, кров у народі мішається здебільша при помочі подружжя.
Хоч я одного разу, ще перед війною, брався направляти йому радіо, він теж не знав, як мені помогти у службовій справі. Але порадив таке:
— Ти, Лавочко, піди просто до сотні, і службовому селепкові скажи, щоб зателефонував до твоєї сотні, що ти призначений до штабу. Телефон зі штабу — річ свята і, там тебе відпишуть, тут запишуть, і — готово!
Я так і зробив. Службовий порозумівся з моєю сотнею, але там хотіли говорити зі мною. Я взяв слухавку.
— Тут штабна сотня, стрілець Лавочка! Хто це?
— Лавочко! Тут Юсько! Що з тобою?
— Я тепер у штабі. Через мене будуть іти накази до вас.
— Лавочко! Ти мене кидаєш? Тепер, коли ми рушаємо?
— Рушаєте? Куди?
— Це ти повинен там знати, в штабі!
— Ага, вже пригадую, так, так, їдете на Чехи.
— А ти, Лавочко, лишаєш мене? Розходимось?
Я зітхнув. Що зробити? Служба пес, служба свиня!
Повісив слухавку. Було тихо. Мені таки справді стало шкода моїх друзів, які не одне лихо пережили зі мною; промайнув мені перед очима і вишкіл, і Броди, і все вояцьке життя. І врешті, Юсько, що в однострої був до мене так подібний, як одне яйце Колюмба до другого.
І я не витримав. Хильцем, тихцем, вийшов зі штабу і пішов на станцію. Була ніч і протилетунське затемнення. Але ціла армія небесних зір освітлювала мені мій новий геройський шлях.
І було темно, хоч око виколи.
20 грудня 1944.
Дістав листа від дівчини. Пише, що приїде до Жіліни. Беру відпустку на завтра.
22 грудня 1944.
Вчора зустрілися в Жіліні, біля двірця. Тільки що я побачив її, а вже щось ухопило за серце. Така кохана ця моя дівчина. Такі гарні, завжди здивовані очі. Вже знаю, що мене зловило. Ці очі. Вона єдина людина, що ще чомусь дивується. Каже, що її недавно навіть фотографували до газети. Я спочатку воював успішно язиком, але скоро зужив цю національну енерґію. Вона здебільша мовчала. Врешті й я замовк. Глядів тільки на її чудесні губи, що були червоні, як... як що? Не можу собі пригадати, як що. Опісля ми пішли до парку, взялися за руки й підспівували собі цю знану пісню. Ви її теж знаєте:
Тра-ля-ля, оїй, оїй, бум, бум,
Ія, ія, ої, ої, бум!
Опісля вона питала, чим я хочу бути. Це було хитро з її сторони. Я сказав, що найменше полковником, тому, що, по-перше, це є згідне з нашою традицією, а по-друге, той не козак, що не думає бути отаманом.
Далі ми говорили про людей і про дівчат. Я сказав, що де вояк, там і дівчина, і вона мені зробила за те легку сцену ревнощів.
Ми чимраз більше одне одному подобались. Я вплинув мабуть на її шостий змисл, бо згодилася піти зі мною до кіна. По дорозі я не втерпів:
— Чи хочеш жити зі мною? Завжди? Стати моєю дружиною?
— Так! — відповіла й пригорнулася до мене. Так, як треба.
Я замовк. Просто раптом настрашився. Мені здалося, що я забагато спитав.
У кіні вона цілий час шепотіла:
— Залиши! Перестань! Залиши!
Я мав цього вже досить і зашепотів теж:
— Або ти перестанеш говорити, або я справді перестану...
Вона перестала говорити!
Вернувся по півночі. Ніч має свої права. Був щасливий. Пам'ятаю, що думав собі, поки заснув: не треба вірити зразу сльозам з-під усіх жіночих повік. Крокодил теж плаче. І заснув. Тепер бачу, що я справді закоханий. Спочатку думав: як не маєш того, що любиш, то любиш те, що маєш. Я тепер бачу, що маю те, що люблю.
23 грудня 1944.
— Гей, ти — крикнув хтось за мною. Я оглянувся.
— Ти мене не знаєш? Що?
Якийсь новоспечений підстаршина.
— Ні, — кажу з добродушним усміхом, — бо ви, може, теж із Личакова?
Мусів десять разів проходити попри нього і поздоровляти його срібні нашивки.
Збоку приглядався цій дрібній події поручник Козак:
— Бачиш, селепку, — сказав опісля до мене, — чому не вчишся військовим приписам?
Я відповів скромно:
— Що зробити, пане поручнику! Перед людиною, яка не вміє плавати, завжди є відкрите дно.
Він заклав руки за спину і зміряв мене очима:
— Селеп'ячому роду нема переводу! – сказав.
Пополудні я почистив мішок бараболі й чверть мішка моркви. При цій нагоді довідався, що цей підстаршина — це Любко Беднаж.
24 грудня 1944.
Знову кажуть, що щось буде.
Нині прийшов наказ Дивізії:
"В Жіліні відбудеться святочне відкриття військового кладовища. Співає хор Гумініловича, службовий священик. хорунжий о. Любомир Сивенький. Небіжчика доставить третя сотня тридцятого полку".
26 грудня 1944.
Большевики прорвалися на Словаччину! Тато Вільднер відходить проти них зі своєю групою. Я зголосився до нього. Прийняв мене! Завтра їдемо!
28 грудня 1944.
Вимаршеровуємо до знайомої вже Банської Бистриці. Йдемо, весело сміємося. Люди оглядають нас і теж посміхаються. Большевики від міста за кілька кілометрів. На горбі видно їхні панцері. Словаки не журяться. Проходять вулицями, жінки вивезли на тепле сонце своїх дітей у візочках. Ми співаємо. Смішна війна. Ми в білих одягах і шоломах, помальованих на-біло. Це гарно й весело виглядає.
Годину пізніше. Алярм, збірка. Йдемо проти большевиків. Виходимо з міста. Марш убезпечений, все в поготівлі. Панцері чорніють, не рухаються. Кажуть, що вгналися далеко і їм не стало пального.
З лісу дістаємо вогонь. Скоро окопуємося. Під вечір большевики наступають. На нашу чоту наступає три сотні. Чуємо, як кричать:
— Урра! За Сталіна!
Січемо з кулеметів. Лави падають, хитаються, завертають. У нас ранені.
31 грудня 1944.
Цілий час відбиваємо маси большевиків. Аж дивно! Тут тільки наша сотня, а проти нас може з два полки москалів. Ідуть і йдуть без перерви. Все нові. В передпіллі гори большевицьких трупів. Тепер наступають уже якісь з'єднання в цивільних одягах. Позаду них комісари з машиновими пістолями.
Наша артилерія стріляє по їхніх становищах.
Вночі нашу сотню змінюють. Ми вертаємося до міста...
1945
3 січня 1945.
Ми в Жіліні. Знову змаліла наша група. Ті, що не вернулися, лежать на полях Банської Бистриці. Великий час вимагає твердих людей. Свята їхня пам'ять!
7 січня 1945.
Учора був Свят-Вечір. Багато світла, чисто застелені столи. Вояцтво, вичищене, поважно засіло за святочну трапезу. Для тих, що не вернулися, стояли порожні тарілки і малі різдвяні свічечки.
Усі голосно моляться. Отче наш...
........
В час Святої Вечері відходимо на стійку. Наші місця займуть ті, що тепер виглядають ворога.
Ідемо дорогою, по-за село.
— Христос раждається! — вітаємо вояків і займаємо їхні становища.
Стою й дивлюся в засніжений простір. Одягаю рукавиці. Мерзне рука від холодного замка рушниці.
— Христос раждається! — кричу нагло, і голос луною відбивається в просторі. Хочу, щоб полинув через верхи Татр, ген туди, де є наші думки і наші серця!
10 січня 1945.
Знову нічого не діється. Кухарі кажуть, що чують в костях зміну.
Увечері розповідаємо собі різні історії. Про знайомих і незнайомих. Про теперішні і давні часи. Наш вістун, що колись був сотником УНР, говорив про речі, що ми їх не знали, бо декого ще тоді на світі не було. Він сказав:
— "Кошиць, — це була добра пропаґанда для нас. Але одна справжня дивізія зробила б на теперішніх політиків куди краще враження".
Про того вістуна казали, що одного разу він пішов з дівчиною купатися. Вона не наважувалася лізти у глибоку воду, стояла у воді по коліна. Та він хотів показати їй, який з нього спортовець і скочив зразу з берега в воду. Потім вийшов на беріг, і сказав:
— Панно Олю, я зараз буду скакати ще, потримайте мої зуби!
Оля несвідомо взяла їх у руки, але настрашилася і з криком кинула у воду.
— І-і-і, — застогнав вістун, — пропали мої шістсот марок.
— Чому шістсот? — опам'яталася Оля, — ви ж маєте ще триста в роті!
Ця Оля була, певне, вченим ботаніком. Вона казала, що кожна рожа мусить мати свій патик.
15 січня 1945.
В Польщі велика офензива большевиків. Ми дістали нову дивізійну газету "До бою". Попередня "До перемоги" перестала виходити. Нову зорганізував новий редактор — німець, за фахом столяр. Така й ця газета! Він твердий чоловік. Сказав нам: можна так, або так! Але ніколи: так, або не так!
20 січня 1945.
Був на концерті мистецької групи професора Туркевича. Грали, співали, танцювала Рома Прийма. Вечір був такий гарний, що я вернувся на квартиру, цілком захоплений Ромою.
Хтось заговорив до мене.
— Я вернувся з концерту, — кажу суворо, — і прошу мені в цьому не перешкоджати.
Ліг на солому і накрився з головою коцом.
21 січня 1945.
Був у Жіліні. Нагло відкликано там концерт професора Туркевича. Я вертаюсь до сотні.
Довідуюся, що відходимо зі Словаччини на південь.