Я Вовчур, як і Богдар, і вара кому-небудь від сього, що моє!
Рішучий виступ Томира припинив та протверезив дещо товпу. Біля боярина стали збиратися статочніші господарі з Бугрієм на чолі, почалися шепти та оклики. Бово пригриз уста.
— Як так, то бувайте здорові! — сказав. — Мені ніяке діло до вашої недолі, до помору, до горя. У моє дворище не має доступу нечиста сила, бо вона тікає від лиця Розп'ятого, що береже порога праведника. Я не боюся пошести, як не бояться її сі, що мені служать. Оставайте самі, я бачу вже… — тут Бово витріщив очі та простяг руки наперед себе, — довкола вас страшний, страхіттями заселений ліс, де на проклятих поганських урочищах кишить від опирів, відьом, вовкулаків, злобних лісовиків та чортів. Ось бачу, як після мойого відходу вони невидимо, а може, й видимо кинуться сюди визволяти зі страшних оков егзорцизму своїх крівних, своє кодло… Горе! Через нього-то просякає пошесть у ваші тіла, а смертний гріх у душі. Я указую вам шлях і спосіб закляти пекольні сили, вбиваючи святим огнем їх гадюче втілення… Га! Не моя вина, Господи, ти видиш, що не моя!
Мимохіть оглянулися вижняни на опушку недалекого лісу. І справді: всі побачили, як з лісу вибігло кілька людей.
— Вовкулака йде! — кричали ще здалека. — Чи ще його тут нема? Він випередив нас! Рятуйтеся!
Товпа загомоніла. Бово спокійно узяв лук, який був відложив на час егзорцизму, і збирався відходити. Але вижняни не пускали його. Декотрі просто казилися з переляку, пінилися або плакали, другі нишком висувалися з товпи та губилися, за дворищем, куди вела стежка у село. Хлопці покидали жердки в огонь і відступили з острахом, аж нагло піднявся Томир. Нова гадка прийшла йому до голови.
— Громадо! — закликав,-а його голос перекричав усі гомони і заставив усіх замовкнути. — Громадо! Не слухайте Бово! Він ворогує на мене і рад би мені доїхати, тому править від мене жінки, якої не дам. Се правда! Але правда і се, що каже він про нечисту силу. Горе нам, якщо не відстрашимо від нашої волости проклятого кодла. Вовкулака зранив мене саме за се, що я бажав покарати його дитя-відміну. Ся дитина — се втілення погані, про яку говорить Бово… — Тут указав рукою на малого Ярослава, який, не розуміючи усієї дії, горнувся до старої наляканої Акми. — Тож беріть його, вовче щеня, і хай кров його обмиє вас і мене…
Не скінчив. Зі сотні грудей залунав нагло не крик, а рев переляку, і, наче справді яке пекольне страхіття, біля огню явилася висока, вовчою шкурою вкрита стать. Сотні рук, які протягнулися були за хлопцем, опали, юрба розскочилася та з дикими окликами стала розбігатися на всі боки. Рівночасно прискочив вовкулака до Томира й Єлени, віддрулив жінку набік а, вхопивши раненого боярина, наче поліно, підняв його вгору і… з ломотом запався перегорілий костер під вагою падучого тіла. Аж під небо бухнули іскри, один звірячий крик горючої живцем тварини піднявся зі середини горючого пекла і замовк серед тріску та шуму ватри. А тоді вхопив вовкулака свою "відміну" і, пригортаючи її до груди, тікав у ліс. Нечуваний жах, просто шал тривоги опанував усіх. Врозтіч побігли вижняни, а при огні остали тільки дворові Вовчурів, Бово і Судислав, який надіспів саме на кінець дії.
— Ловіть поганця! — отямився перший Бово. Сейчас побачив, одначе, що нікому вже ловити вовкулаку. Власні його слова до того налякали громаду, що ледве чи був би хто противився, якби так Богдар явно й отверто вернув у батьківське посілля. Тоді, не тратячи часу, сам Бово нап'яв лук, і зі свистом полетіла стріла навздогін батькові.
— Що ти робиш, злюко? — гримнув на нього Судислав. — Пробі, убив його! Га! Спокутуєш се, гололобий!
Кинувся з Акмою туди, де, стогнучи, лежав Богдар на землі. Стріла вбилася аж по пір'я під ліву лопатку боярина. Він затискав руки довкола тільця смертельно наляканої дитини, а кров, яка бухала з рота батькові, багром обливала одяг сина. Всуміш із кров'ю вибігали і слова з рота конаючого:
— Дитинка невинна… свята… вона нічого… я сам… поганець убив… але я не вовкулака… я християнин! Боже!
Живо підійняв Судислав дитину й оглянувся.
Чад горючого тіла невиносимим сопухом затроював повітря та затемнював його димом. Біля костра лежала без пам'яти Єлена; Бово не було. Одна Акма клячала за ним та гляділа, чи дитині що злого не діється…
— Акмо! — сказав, а його голос дрожав замітно. — По заповіту сього тут, — тут указав рукою на лежачого боярина, — я є опікуном-батьком дитини, а ти… мамою!
Дивним дивом після смерти обох Вовчурів пошесть, уступила зовсім. Усі, що не померли до сього дня, видужали, і то швидко. Тривога уступила звільна з умів вижнян, неначе холод перших приморозків остудив і мізкову гарячку. Поволі вертало все до ладу, спокою, і люди стали займатися осінніми ловами на кабанів, щоби запасти дещо харчів на зиму. Тільки вечорами балакали старші й молодші, чоловіки й жінки про вовкулаку та Бово, дивувалися і мізкували, хто саме пробрехався: Бово чи Томир? Аж на святого Димитрія, коли біля церкви запитали про се Бово. Сей двигнув раменами.
— Невислідимі замисли Божі! — відповів. — Пошесть устала, але хто знає, чи не верне з весною, бо ваші уми не повернулися до Бога. Намість віддати боярське посілля на монастир, ви позволили Судиславові виховувати молодого Вовчура як дідича усієї волости. Бояриня живе далі, як жила колись. Судислав годить їй у всьому, погано!..
Вельми не по нутру були ті слова громадянам. Дехто і став заговорювати, чи би не подумати про таке й на ділі, але прочі, як один муж, противилися. Судислав тільки руками замахав, коли почув. Від часу, коли осів у боярському дворищі у Вижні, згіркнілий, сумний вдівець наче не той став. Жовте лице виповнилося, очі заблистіли давнім огнем, як горіли тоді, коли ще жила… вона.
Він ось сейчас підбіг до Бово і з місця відповів:
— Вчений ти собі чоловік, Бово, се правда, і доки не пришле тивун нового попа, то ти зовсім добре молишся в церкві за здоровля нашого князя. Але де берешся радити, там усе вийде не так, як треба. Видко, твої західні мудрощі до нас не підходять. Закричав ти про вовкулаку та про його сина, велів спалити дитину на кострі — і що? Дитина живе, а пошести нема…
— Ба, вовкулаку вбив я сам! — похвалився Бово.
— Брешеш! Ти вбив тільки опального боярина Богдара. Він умер, як ми всі. Тільки шкура з вовка була на ньому, як і не раз на декому з нас. А, опроче, ти знаєш, що я парубком не бачив ще ні лабатих хрестиків, ні риз, ні дзвінків, але не затямив також помору, як ось сей… І другі також не пам'ятають. Правда?
— Правда, правда! В часи Дажбога і Перу на такого не бувало! — кивали головами старці.
— А ось теперечки в нас Христова віра… і пошесть явилася. Ану ж се кара за се, що ми кинули старих богів?
— Ах, не за те, Судиславе, а за се, що ви їм все-таки кланяєтесь. Всевишній сказав у пустині Ізраїлеві: "Да не будуть тобі інші боги, побіч мене!" А ви?
— Ми кланяємося Божій силі, де б вона й не була! — відповів різко боярин. — А якщо Бог захоче, то сам повчить нас, як жити.
— Він же вчить вас моїми устами. Учити вас будуть і святі монахи монастиря, який…
— Те, те, те! Ніякий, брате! Посілля було колись Радичів, а стало Вовчурів, і таким остане. На се моя сила, а княжий закон і забезпека. Я знаю! Ти не жалів життя п'ятьох людей, коли вижняни віддавали тобі твоє майно, але перш усього кинувся до скринь, а не до тих, із яких утікала кров… Ти й тут вітриш наживу. У малого Вовчура маєтки, і то такі, про які не снилося вижнянам. Сам тивун у Перемишлі за п'ять літ не віддасть князеві тільки золота, скільки там у скрині в коморі. Багатого, бач, мав дядька… Ти, видко, напосівся на се дідицтво, на гріш та землю. Але дарма! Відколи сей хлопчина жебонить-базікає всю днину біля мене, самітнього, мені наче моя небіжечка з Вираю усміхається. І весело тепер, і майбутнє кращим виглядає, а давні смутки, наче сичі насупившись, поховалися по кутах, а то й зовсім пощезали. Ні, Бово! Доки мойого життя, господином Вижні буде Ярослав і не буде у Вижні попа західної віри! Вона падка на гріш-наживу, а в нас такого не поважають! Не тикаю я тебе, але й ти не роби смути у громаді, бо се може бути нездорове.
Се було доволі виразно сказано. Бово відвернувся і пішов, похнюпившись, домів. Вістка про покликання нового попа вразила його страшенно. Показувалося, що тільки у хвилі крайньої розпуки приєдналася громада до нього, та як тільки минулося лихо, збудився і здоровий змисл народу, ворожий аскетизмові та божкарству. його зусилля оказувалися безуспішними, і він бачив, що не розуміє душі сього народу ні раз. Під час, коли на Заході велася завзята боротьба за богів та віру, тут не було ні сліду сеї зажерливости. Він знав від польських духовників, що навіть у польському князівстві весь простий люд поборює Христову віру і тільки під насилою князя, духовенства й вельмож терпить у себе хрести церков та чорні ризи. При кождій нагоді ждали вибуху повстання народних товп, і тоді горе усім, що стануть при прапорі Христа! А тут навіть у найбільшій тривозі нарід нерадо мішається у віросповідні діла. Тут уся повня світського, суспільного, сімейного життя займає уми, а віра остає ділом, яке рішає одиниця. І дивно! Се не була байдужість, ні безбожність — се була глибока свідомість вищости та високої вартости стародавніх здобутків власного народу над півзвірячим побутом та вдачею західних варварів.
Мимохіть мусів Бово з'ясувати собі, що саме він бажав увести у сей світ миру і терпимости дух роздору, ненависти, зажерливости, і ся свідомість упокорювала його. Та ось вони, сі півпогани, пізналися на ньому, і тому глуха злість опанувала його.
Аж прибув у дворище. По дорозі навіть не глянув на самітню холодну келію між скалами, тільки впрост подався у світлицю. Уперше подумав про поворот у Німеччину.
Та в сю мить нагадав собі відвічальність за гроші та церковну утвар і закляв півголосом. Дивні гадки стали одна за другою шибати йому крізь голову, та ні одна з них не скидалася на сі, що їх недавно ще висказував перед Томиром. Давно уже хлопець-попелюх, який носив дрова та воду у дворище, спалив батіг, яким Бово шмагав колись свою спину. Давно не отворяв присланих із монастиря книг.