Я ж, вдаючи із себе російського президента, хоча більше був подібний на актора театру, що згорів, уважно вивчав обличчя Василини – не Василини, ніби остаточно хотів переконатися, що це не та жінка, в яку я був закоханий у минулому житті, а коли таки впевнився у цьому, то вже не мав гальм, щоби стриматись у сексуальному шаленстві. Мені треба було задовольнити природну фізіологічну потребу, і я став це робити, раз мені підсунули цю представницю чоловіків у чорному.
Ніколи не вважав себе сексуальним гігантом, але знав, що жінкам подобаються вигадки і фантазії, до яких я вдавався, коли займався з ними статевими актами. Сподобалося це і Василині – не Василині, і вона навіть не приховувала цього, хоча, як на мене, мала би стримувати себе, адже за нами спостерігали по той бік барикад. Втім, можливо, імітація щирості теж була в інструкціях, яку їй всучили чоловіки в чорному.
Чого гріха таїти, мені теж сподобався секс із Василиною – не Василиною. У минулому житті я би наважився запропонувати їй зустрітися ще, а там, може, ще і ще. Тепер же подібні пропозиції виглядали б абсурдними, і я витискав із ситуації все можливе й неможливе, ніби востаннє займався сексом не те що конкретно з Василиною – не Василиною, а взагалі з жінкою у своєму житті.
Значно пізніше я охрестив її вміння у сексі як скромної професіоналки. Не нав'язуючи своєї гри, вона ніби вивчала потенційні можливості свого партнера, а потім сміливо пропонувала таке, від чого він не міг відмовитися. Щось подібне трапилось і зі мною. Коли я влив у неї мало не відро сперми, бо справді давно не мав стосунків із жінками, вона вичекала, коли я відпочину, а потім почала свою сексуальну гру, даючи зрозуміти, що все тільки починається. Слова були зайвими, бо ми на льоту вловлювали настрої й бажання одне одного. Не існувало заборонених поз, і чим вишуканішою й вульгарнішою була кожна наступна, тим більше мене тягнуло до Василини – не Василини, а їй – я відчував це – хотілось у мені розчинитись. Я навіть забув про відеокамери і про тих людей, які спостерігали за нами по той бік барикад, настільки захопився сексуальною грою з Василиною – не Василиною.
Потім, голі, ми відпочивали і знову займалися сексом, але все менше тваринного було в наших діях, разом приймали душ, надолужуючи взаємною ніжністю те, що не встигли у ліжку. Я цілував усе її тіло, вона – моє, і ми були в той момент єдиним цілим. Якби хтось із охоронців завітав до нас, то дістав би від мене. Про наслідки своєї революційності я в той момент не думав.
А потім Василина – не Василина буденно сказала, що їй пора, і я зрозумів, що вона не має інструкцій від чоловіків у чорному залишитися зі мною на ніч і взагалі продовжити наші стосунки, а спонтанно приймати подібні рішення теж не мала права. Навіть казочка зі щасливим кінцем має властивість коли-небудь закінчуватися. Втім, я не був упевнений, що ця казочка з Василиною – не Василиною має саме щасливий кінець.
Я спав, як убитий. Мені нічого не снилося. Зранку я був готовий до подвигів. Володимире Володимировичу, виконаю будь-який ваш наказ!
16
Зранку я не мав можливості згадувати Василину – не Василину і все, що ми з нею витворяли напередодні. Єдине, в чому я абсолютно переконаний, так це те, що після зустрічі з нею почав ставитися до жінок як таких, що за допомогою сексу знімали стрес. Мені здається, що й Володимир Володимирович саме так поступав з ними. Чомусь я так думав тоді й тепер.
Того дня час і простір, здавалося, сконцентрувались в одній точці. В повітрі витало те, про що не казали мені словами: я повинен бути максимально подібним на Путіна – і не лише зовнішньо, а насамперед внутрішньо. Мені слід досягти неймовірного: зануритись у філософію Володимира Володимировича, стати таким, яким він є насправді, тобто зсередини пізнати його. За цим була небезпечна межа: а чи не захоче двійник справді стати Путіним, тобто зробити підміну на очах держави і світу? І чи вистачить хисту охоронців, щоби цього не трапилось? Ось такі божевільні думки володіли мною того дня.
А все для мене розпочалось із сюрпризу. Коли охоронці ввели мене до однієї із кімнат у Кремлі, я побачив Путіна. Аж самому стало дивно, що страху не було, як у тих чиновників, які злякалися Володимира Володимировича, тобто мене. Просто подумав, що могли й попередити, адже не щодня зустрічаєшся з Путіним. Принаймні я міг би хоч морально налаштувати себе. Проте, коли я почув голос цього чоловіка, зрозумів, що це ніякий не Путін, а такий же двійник, як і я. Жити стало ще краще і ще веселіше.
Тут же був Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали. Він розмовляв з Віктором Вікторовичем, чи як там його насправді звали, куратором іншого двійника Путіна, – тепер основного мого конкурента.
Ми дивились в очі один одному, і перше, що я побачив, – ненависть в очах вихованця Віктора Вікторовича, чи як там його насправді звали. Здавалось, що якби не наші куратори й охоронці, які залишилися далеко за моєю спиною, цей чоловік зараз би накинувся на мене й обов'язково знайшов спосіб, як убити. Але вже наступної миті смертельна ненависть в очах мого супротивника змінилася на щось інше. Я не відразу второпав, що ж це таке могло бути. А мова йшла про поблажливість до мене. Мовляв, ти ж розумієш, що я поза конкуренцією, а ти тут для того, щоби лише підтвердити цей очевидний факт і щоби в цьому остаточно могли переконатися наші куратори Сергій Сергійович і Віктор Вікторович, чи як їх там насправді звати. Це мене не збентежило. Мабуть, у моїх очах конкурент прочитав, що я не боюсь його. І справді, Путіна не злякався, як ті чиновники-трясогузки, а тут лише якийсь двійник Володимира Володимировича – такий же, як і я. Але в процесі нашого подальшого спілкування з ним я завжди пам'ятав отой первісний погляд ненависті до мене. Це завжди допомагало мені не просто бути на висоті, а й елементарно виживати в доволі непростих ситуаціях.
Чоловік, який був таким же двійником Путіна, як і я, простягнув руку і сказав:
– Сьомий.
Я зрозумів, що першу партію двобою він виграв, бо я був лише Тринадцятим. Це миттєво відобразилось на його обличчі, коли Сьомий почув мою відповідь. Але Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть, ще вчора в своєму кабінеті сказав, що той є занадто говірким. Він наголосив, що коли я хочу його переграти, то повинен бути мовчазним, адже за голосом можна визначити, наскільки людина подібна на Володимира Володимировича не лише зовнішньо. І в ту ж мить, коли я згадав ці напучування мого куратора і побачив Сьомого, до моєї бідної голівоньки прийшла думка, що мені треба навчитися говорити так, як Путін. Ось тільки для себе ще не вирішив, чи робитиму це непомітно, чи публічно перед відеокамерами, за допомогою яких за мною спостерігають ті, що знаходяться по той бік барикад.
17
Ідея імітувати голос Путіна, щоби хоч на крок випередити Сьомого в моєму протистоянні з ним, виникла в мене не на порожньому місці. Працюючи в школі, я бавився в імітацію голосів відомих персонажів. Якось на педраді сказав голосом Сталіна: "Чьто скажєт па етаму поводу таваріщь Жюков?". Хотів розрядити ситуацію, бо директорка стала занадто нападати на вчителів, звинувачуючи їх у ще нездійсненних гріхах, але все вийшло з точністю до навпаки. Всі з жахом дивилися на мене, ніби в учительську з минулого тисячоліття завітав кращий друг фізкультурників і зараз забере всіх на Луб'янку.
Горбачова люди не боялись і сміялись, коли я копіював його голос, особливо якщо мова йшла про неправильні наголоси у словах, чим любив зловживати Михайло Сергійович. Коли у нас збиралися вдома гості, всі просили мене сказати щось по-горбачовськи.
Від нічого робити я імітував голоси колег, знайомих. Одного разу навіть зумів щось сказати Вікторії голосом Оксани. Донька сміялась, просила повторити ще, але в мене більше нічого не виходило. Дружина ж нам не повірила, що я міг розмовляти її голосом.
До директорки дійшло, що я займаюсь пародією на неї. Так їй сказали доброзичливці. Коли я на прохання директорки при ній її ж голосом промовив сказану нею останню фразу, бідна жінка аж присіла від несподіванки. Безпорадно дивлячись мені в очі, попросила, щоби я більше цього ніколи не робив. Не витримую жіночої слабкості. Я пообіцяв і слова свого дотримав.
Рішення, прийняте мною, було остаточним і безповоротним: я вирішив навчитись імітувати голос Путіна. У минулому житті чомусь не наважувався цього зробити. І причиною був не лише страх. Мабуть, це вважалось би чимось недоречним і навіть непристойним. Інтуїція підказувала, що вміння говорити голосом Володимира Володимировича дуже знадобиться. І не лише тому, що допоможе перегнати Сьомого у соцзмаганні. А взагалі. Що взагалі – конкретизувати я не міг, але це тоді для мене було не таким важливим.
Проте постали дві труднощі. Перша, про що я відразу подумав, – відеокамери. Як по той бік барикад сприймуть мою новацію і чи не вилізе це мені боком у кінцевому результаті? А, крім того, я ще вагався, чи розповідати про свій задум кураторові. Якщо Сергій Сергійович, чи як там його насправді звати, буде проти, то я ще більше ускладню собі ситуацію, і тоді мій шлях до імітації голосу Путіна стане нездійсненним, що потім боляче вдарить по тім'ячку. Так я тоді відчував і не хотів, щоби подібне справдилося.
Врешті-решт я наважився і розповів про свій задум кураторові. Мені здавалося, що в першу мить Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, здивовано глянув на мене, але швидко оговтався і відповів, що сам хотів запропонувати мені таке. Внутрішньо я реготав. Чоловік у чорному хотів узяти ініціативу в свої руки й видати бажане за дійсне, присвоївши собі мою ініціативу. Я зберігав олімпійський спокій, бо в даному випадку пальма першості мене зовсім не цікавила. Чим би дитина не тішилась, лиш би не плакала. Ну, ви розумієте, що я мав на увазі свого куратора.
Автоматично вирішилось і питання з відеокамерами. Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, запевнив, що ситуація знаходиться під його повним контролем. З другої до четвертої дня, коли в мене був так званий вільний час, він дасть розпорядження, щоби відеокамери вимкнули, і я матиму можливість вчитись імітувати голос Володимира Володимировича.