Фото 1886 р.
Багатьох, зрозуміло, цікавить також, яку наша поетеса дала вдачу, які мала смаки, кого з письменників найбільше шанувала, як поводилась серед людей, як до неї ставились
глядачі.
Леся навчилась читати й писати, коли мала 5 років, а за рік вона вже написала свого першого листа до свого дядька іУїихайла драгоманова, що виїхав як політичний еміґрант до оолгарії. По десятому рощ Лесю з братом Михайлом привезли на зиму вчитися до Києва. На тій самій вулиці, що звалась тоді Мала Благовіщенська, а тепер вулиця Саксагансь-
ського, жили недалеко від Косачів родина композитора Лисенка, Старицькі. Вони майже щодня бачились, а особливо аіти, а дружина Лисенка вчила Лесю музики. Дочка драматурга й письменника Михайла Старицького, Оксана Стешен-ко, змалечку приятелювала з Лесею. Вона згадує про Лесю, що вона завжди багато розповідала цікавого, особливо про інші країни, куди вона часто їздила на лікування. Поява Лесі завжди притягала увагу всього їхнього товариства.
Коли Лесі було ще 10 років, у Києві працювало об'єднання культурних діячів, що мало назву "Стара громада". Воно доручило кільком членам Громади скласти українського словника, до групи,що складала "Словник української мо-ьи", входили Михайло Стсфицький, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Павло Житецький, О. Косач, М. Комаров га інші. Вони щосуботи збиралися у Старицьких і працювали над словником. Пізніше він ліг в основу словника Б, Грін-ченка. Вони цікавились, зрозуміло, й літературними Справами, збагаченням мови. Михайла Старицького прозвали тоді "ковалем" за те, що він творив нові слова. Із слова байдуже він, наприклад, створив іменник "байдужість", чого ще не
було в українській мові. Дехто дивувався з того, кажучи: "Подумати тільки, що Старицький встругнув! Народне слово "байдуже" єсть — що й казати; але слово "байдужість" — це ж просто сміх.'"
Ці розмови про мову, про творення нових слів, про переклади захоплювали й молодь. Там же вони часто влаштовували літературні вечори, де Леся була центром уваги. Вони вибирали собі жюрі і писали на конкурс. Це робилося так: говорилося якесь слово, наприклад, "пізно", або "ніч" і за дві —три години твори мали бути написані. Оксана Стешенко пригадує, що Леся на таких конкурсах за короткий час дістала дві нагороди. Там же вони часом ставили навіть невеликі п'єси. У них Леся була і режисером, і декоратором, і костюмером.
Оксана Стешенко пише також про зовнішність Лесі Українки в ті часи. "Коли Леся сиділа мовчки, — згадує вона, — зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь за-
95
палитися, як вона робилась надзвичайно привабливою. Леся мала— "їк дехто згадує, сірі, чудові променисті очі; вони ви —промінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою".*
Оксана Стешенко не раз гостювала у Косачів у Колодяж-ному, куди всі вони приїздили на літо. Там вона довідалася, що Леся чудово вишиває, і до шитва має великий хист. Які чудові сорочки вона вимережувала! Вона часто шила собі й своїм сестрам щось з убрання. А змалечку шила убрання своїм лялькам.
Недалеко від Колодяжного було село Люботів, де був великий ставок. Туди вони часто їздили купатися. Тут Оксана вперше побачила, як гарно Леся плаває. Вони часто плавали наввипередки, і хвора Леся плавала краще від них здорових. Леся, жартуючи, порівнювала себе з Байроном:
— От Байрон, — казала Леся, — кажуть, з хворою ногою перепливає цілу протоку морську, ну, а я — цей ставок. Хіба ж це не однакової — сміялася вона, коли Оксана вихваляла її за плавання.
Агатангел Кримський, відомий сходознавець, що знав дуже багато мов, згадує, як у 1887-му році він познайомився з Лесею українкою, якій було тоді і о років. Стільки ж тоді було Кримському. Агатангел тоді був студентом колегії Павла і'алагана. Один із студентів, Тучапський, якось розповів, що він має вірші Лесі Косач, що вона дещо вже друкувала. І він показав и переклади з і аине. серед них був вірш — " 4.ого так поблідли ті рожі ясні", який їм дуже сподобався. Кримський переписав кілька віршів і показав іншим студентам. Вони захопились ними, а один студент написав і музику до вірша "Чого так поблідли ті рожі ясні", і скоро всі почали співати цю пісню. Через якийсь час композитор Лисенко давав концерт у Києві в приміщенні російської драми. Там Кримський зустрівся з іучапським і розповів, який успіх мають Лесині вірші серед студентів.
— Дай я поведу тебе до їі матері. Напевне, їй буде любо це почути, — сказав він, — і вони відразу пішли за лаштунки, і там Тучапський, що був старший за Кримського, підвів Ага-тангела до гарної літньої дами і каже:
— Ольго Петрівно, Лесині вірші таке враження справили, що в колегії їх всі співають.
* Сестра Лесі Українки, Ізидора Косач-Борисова, каже, що очі в Лесі були ясноблакитні, а перед смертю стали цілком сині. (З її листа до автора цього видання).
Невже так усі справді захоплюються? Тучапський це потвердив.
Ну, коли так вам той вірш сподобався, то ось вам і ав-
торка, познайомтесь.
[ивлюсь, — згадує Кримський, — якась дівчинка: їй було тоді 16 років, але на вигляд можна було дати років 14.
Обоє вони дуже зніяковіли і тільки після нагадування Ольги Петрівни подали один одному руки...
Після цього знайомства Агатангел Кримський був у дружніх взаєминах з Лесею до останніх днів її життя. Вона часто давала йому читати свої твори ще перед друком. І Кримський підкреслює, що він не наважиться назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка. Готуючись писати твори "У катакомбах" та "Адвокат Мартіян", Леся звернулась до Кримського по наукові праці про християнське підпілля. І все їй
було мало. Вона просила оригінальних документів. Тоді Кримський післав Лесі величезну дисертацію Орала "Переслідування християн Римською імперією", написану французькою мовою. Але, прочитавши цю книжку, вона замовила ще низку книжок, тоді Кримський післав їй цілу бібліотеку на цю тему. І Кримський зазначає: — "Якби якийне-будь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми".
— Без перебільшення можу сказати, — зазначає академік
кримський, — що Леся Українка була справжнім ученим-до-
СЛіДНИКОМ.
що
рліну на операцію, і о п^ред від'їздом сказала йому;
Думок, задумів, тем у мене дуже оагато. Якщо мене там :олі заріжуть, то перед смертю я собі скажу так: "Прий-прокш — кипів окріп. Пішов Прокіп — кипів окріп...
шов
українська література й без мене перебудеться".
У цих же спогадах є цитата з російського чорносотенного <чКиевлянина", з рецензії на драму Лесі Українки "Блакитна троянда": "Если мы когда-нибудь сомневались в неестественности применения малорусского языка к интеллигентной жизни, то мы должны были в этом убедиться, посмотрев эту
пьесу и почувствовав, насколько к ней не подходит малорусс-
кий язык".
Це так дивилися на творчість Лесі Українки і на нашу мову ненависники всього українського. Та не так ставились по гворї письменниці українці. У 1898-му році українці Кие-
97
^ва відзначили 100-ліття нової української літератури, беру-
^чи за початок "Енеїду" Івана Котляревського.
Як згадує письменник Євген Кротевич, "у доволі просторій, але задушній залі набилося вкрай людей. Після доповіді Ів. Стешенка про створення "Енеїди" та про українську літературу за сто років відбувся довгий концерт. На ньому, окрім співів хору Миколи Віталійовича Лисенка й артистичного читання уривків з "Енеїди", виступав спочатку видатний оперний співак Олександер Пилипович Мишуга, а потім Микола Карпович Садовський, який з властивою... теплотою прочитав шевченківське "На вічну пам'ять Котляревському". І як завжди, останнім у концерті вийшов на естраду великий майстер художнього читання Михайло Старицький. ±іа цей раз, крім свого вірша, присвяченого творцеві "Енеїди", Михайло Петрович прочитав принагідний до святкування відомий вірш Лесі Українки — "На столітній ювілей української літератури".
*Ця річ, — говорить Є. Кротович, — справила на присутніх незабутнє враження. Якесь особливе почуття суму, страждання і відвертої надії охопило всіх. А найбільше, коли з надзвичайною проникливістю були прочитані оці останні рядки:
Не вів до палаців їх шлях;
Не оди складали, а думи народу...
Чола не вінчали лавровії віти.
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті;
На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті!..
І самий зміст цього надхненного вірша, і чудова декляма-ція його Старицьким, і піднесеність переважно молодої авди-торії сприяли тій бурі оплесків, яка вибухнула в залі і довго-довго перекочувалася з краю в край бурунами: "Авторку, авторку!" А вікна дзвеніли від тої бурі оплесків".
Михайло Старицький зійшов з помосту і, взявши за руку Ларису Петрівну, вивів її на поміст. Ще гучніше оплески й вигуки "Слава!" залунали в залі. Це був справжній тріюмф, утворений вдячною авдиторією своїй улюбленій поетесі Лесі Ураїнці, яку недавно перед цим так щиро привітав Іван Франко, назвавши її наймужнішою людиною в усій Україні.
"Лариса Петрівна, як добре зберегла мені пам'ять, — каже Кротевич, — ніби й зовсім спокійно стояла поруч Старицько-го, спокійно теж вклонилася публіці. Тільки зашарілася вся, та великі очі її якось надто зосереджено вдивлялися в авди-торію, немов би вивчали людське піднесення".
(о Старицького підбіг поліцейський "чин" і став йому щось говорити, але буря оплесків не втихала і поліцай, безнадійно махнувши рукою, одскочив набік. Як виявилося потім, у програмі не було вірша Лесі Українки, і за це полетів із служби пристав Либідського участку,,, а Старицькому зробили попередження, що надалі за такі "самовільні" вчинки заборонять українські вечори.
Син Миколи Лисенка Остап у своїх спогадах пише: "Востаннє я бачив Лесю Українку на літературному вечорі в Українському клюбі. Зібралось багато молоді. Лесю, що сидійа поруч з матір'ю, всі одразу пізнали.
Леся серед нас, наша Леся... пішло по залі. Ларисо Петрівно, прочитайте нам щонебудь, — попросив, набравшись хоробрости, юнак в студентській формі.
Досвітні вогні!
Досвітні вогні! — почулось з усіх кінців залі, і ось Леся на невеличкій естраді.