– А там мине час, може, все й уляжеться?
– Пізно, групу сформовано, та і людей до неї узгоджує сам начальник табору, – заперечив Петро. – А він тримає моє вербування в сексоти під невсипущим контролем.
Молодик досадливо скривився, різко махнув рукою, ніби відганяючи набридливу муху, та рішуче сів на стілець, призначений для клієнтів:
– А, ну їх! Чому бути – того не оминути, – жорстко сказав він. – Приведеш мене до ладу? – із натиском запитав Петро, показуючи на свою щетину та волосся. А потім після короткої паузи, глянувши прямо в очі перукарю, додав: – Востаннє?
Лейба зустрівся поглядом із хлопцем і побачив там суміш категоричності та безвиході. Йому стало шкода цього юнака, такого відчайдушного і водночас такого беззахисного. Сльози навернулися на очі немолодого чоловіка. Він згадав свого сина, котрого теж засмоктала кривава м'ясорубка останніх подій та про якого ось уже два роки Лейба нічого не знав. Серце підштовхувало перукаря хоч якось допомогти Петрові, втім як це зробити, він не уявляв. Тому кинувся виконувати те, що в його силах.
– Зараз, Петю, зараз, – примовляв Лейба, заправляючи за комір накидку зі шматка простирадла, – я зроблю з тебе красеня.
Зрештою перукар схопив помазок, макнув його в кухоль із водою та почав метушливо терти ним по шматку господарського мила у невеликій фарфоровій мисочці.
– Ось так... Твою м'якеньку юнацьку борідку ми поголимо одним махом, – із протягом мовив Лейба, наносячи густу білу піну на обличчя бідолахи.
Він хотів своїми діями відвернути і хлопця, й себе від важких думок, однак хоробрий, безрозсудний вчинок товариша не виходив у нього з голови.
– Але як же ж ти так примудрився?! Не зміг стриматися? Що вони тобі сказали? Що вони з тобою зробили? – не в силах чинити опір емоціям, перукар видав на гора відразу всі питання, які крутились у мозку.
– Кідман підготував папір, ніби додатковим дізнанням встановлено, що мій батько допомагав мені здійснювати шпигунську діяльність. Тата зараз перевіряють у фільтраційному таборі НКВС після полону. І якщо вони відішлють цей брехливий пасквіль – його розстріляють.
– А чого вони хочуть? – здивовано промимрив Лейба.
– Хочуть зробити мене сексотом, вимагають підписати угоду про таємну співпрацю, – відповів Петро.
Коли він вимовляв останню фразу, двері відчинились, і на порозі з'явилася новий начальник табору, старший лейтенант держбезпеки Ольга Синіцина у супроводі двох офіцерів. Швидким поглядом Ольга Михайлівна оцінила ситуацію.
– Це перукарня; ув'язнені користуються послугами відповідно до розробленого графіка, а також в екстрених випадках, – доповів один із офіцерів.
Начальниця табору зробила зупиняючий жест рукою, трохи нахилила голову.
– Це Ви були вчора вночі у кабінеті оперуповноваженого Кідмана? – запитала вона, звертаючись до Петра.
– Так, я, – відповів той.
– За півгодини зайдіть до мого кабінету. Я – новий начальник табору, – спокійно сказала Ольга Синіцина й одразу ж перейшла до щойно перерваного процесу: – Продовжимо огляд, – запропонувала вона супроводжуючим.
Керівництво табору зникло за дверима, залишивши Петра та Лейбу в стані остовпіння.
– Ну от і все! Це кінець! – констатував Петро. – Зараз вона відправить мене у "Дальній".
Лейба тільки розгублено блимав, не в змозі щось вимовити. На повному автоматі він закінчив гоління; потім, не знайшовши нічого кращого, сів біля Петра та почав його заспокоювати:
– Нічого, не засмучуйся. Люди живуть скрізь – може ще й обійдеться... Скажи їй, що на тебе найшло затемнення, що ти визнаєш свою провину, – швидко тараторив Лейба, намагаючись подати Петі хоч якусь надію.
– Немає сенсу обманювати себе, – безапеляційно, але із виразом приреченості підвів межу Петро, – залишається просто з гідністю прийняти неминуче.
Молодий чоловік різко встав і попрямував до виходу.
– Прощавай, Лейбо! Не поминай лихом, – голосно сказав він насамкінець та прикрив за собою двері.
Дід Свирид
1933 рік, квітень. Колгосп "Хлібороб" Томаківського району.
Поступово процесія під'їжджала до дальнього краю села. Знову стало видно ставок, однак тепер уже зблизька. Розглядаючи водойму, ще затягнуту кригою, проте вже покриту ділянками розталої води, Данило раптом відчув страшну спрагу. Він інстинктивно потягнувся за флягою і зіткнувся поглядом з людиною, що стояла вдалині.
Пройшло кілька секунд, перш ніж йому вдалося усвідомити сенс побаченого. Нарешті зорову інформацію було оброблено, що й спричинило подальші дії.
– Кузьмо, зупинись! Там людина! – голосно сказав Данило, хапаючи конюха за рукав та тицяючи пальцем управо.
– Тпр-р-ру, – подав той свою фірмову команду коневі й відразу ж повернувся в напрямку, куди вказував Данило.
Чоловіки злізли з воза і, не поспішаючи, пішли до мешканця села. Той стояв, спершись на перекошений паркан та з цікавістю розглядаючи прибульців. На вигляд йому було років 60-70; точніше визначити поки що не вдавалося, оскільки більша частина фігури була прихована за тином. Довга сива борода прикривала низ його обличчя і майже торкалася краєм паркану.
– Здрастуйте, – зі змішаним почуттям радості й розгубленості привітався Дем'ян, – ми представники Томаківського райвиконкому, направлені сюди, щоб дізнатися про ситуацію в колгоспі "Хлібороб" та доповісти про стан справ керівництву.
Тут голова комісії забарився. Він ніяк не міг визначитися, яке питання доречно ставити у ситуації, що склалася.
– Ну і як, довідалися? – запитанням відповів на вітання сельчанин.
– Ну, чесно кажучи, ми не зустріли в селі жодної живої душі.
– А ви й не могли нікого зустріти: я тут лишився сам; решта або втекли, або померли з голоду.
Не можна сказати, щоби фраза, котра прозвучала з вуст жителя села, стала одкровенням для членів комісії. Втім коли вони побачили живу людину, з'явилася було надія, що все-таки якійсь, хай і невеликій, частині населення, удалося вціліти... Тепер ці сподівання руйнувалися остаточно.
– Гаразд, проходьте: я бачу, ви люди мирні, – промовив місцевий мужик, відчиняючи хвіртку, – мене звуть дід Свирид, або Свирид Петрович, як кому зручно.
Він простяг свою вузлувату руку першому, хто зайшов у двір, а потім проробив те саме й по відношенню до інших.
– Дем'ян; Данило; Кузьма, – по черзі представилися гості, потискаючи руку господареві.
Данило звернув увагу на те, що при рукостисканні він ледве дотягнувся пальцями до нижнього ребра долоні діда – настільки вона була широка.
Свирид зробив запрошуючий жест, а відтак потихеньку пішов до будинку, періодично переставляючи по землі вила, що слугували йому і опорою, й, напевно, в разі чого, якою не якою зброєю. Приїжджі пішли за ним.
Розглядаючи господаря зі спини, Данило спіймав себе на думці, що той нагадує величезний тремпель із висячим на ньому мішкуватим одягом. Мабуть, колись Свирид був справжнім богатирем з косовим сажнем у плечах та могутнім торсом. Але час, а тепер ще й голод перетворили його на виснаженого нікчемного старого.
Незграбно та з великим напруженням переставляв він схожі на ходулі ноги. Здавалося, що під час руху йому важко й боляче утримувати у прямостоячому положенні залишки потужного в минулому тіла. І тільки уривчасті фрази, вимовлені розкотистим, не терплячим заперечень, баритоном, указували на колишній високий статус Свирида як у сімейній, так і в місцевій сільській ієрархії.
Зайшли до будинку. Сіли за стіл.
– Як же так вийшло, що майже все село вимерло? – поставив Дем'ян питання, котре вертілося в нього на язиці від самого початку обстеження населеного пункту.
– Та так. Вважайте, все зерно у людей забрали ще восени – і селяни почали розбігатися. У кого були родичі в благополучніших місцях – перебиралися до них; хтось проникав до міст – на заводи, шахти й будівництва. Ну а такі, як я, кому йти нікуди, – залишилися в надії якось перекантуватись.
– У Вас що ж, нікого нема? – поцікавився Кузьма, для якого відсутність рідні була чимось дивовижним.
Хоча конюх і був ще досить молодим, проте вже мав трьох дітей та купу братів-сестер у різних селах і містах; а тому був переконаний, що в разі чого, йому буде до кого звернутися за допомогою.
– Дружина померла три роки тому, – сумно промовив Свирид Петрович, – син служить у Червоній Армії десь на Далекому Сході. Є ще дві доньки, але вони заміжні й обидві живуть в містах далеко звідси.
– А як же колгосп? – запитав у свою чергу Данило. – Перед Вами ми були в колгоспі "Могутня", там теж буксирні бригади зерно реквізували, теж голод, теж багато людей померло, втім колгоспники спільно ловлять рибу на Дніпрі, допомагають людям похилого віку, якось намагаються виживати.
– Нашому колгоспу пощастило менше, – констатував дід спокійним байдужим тоном, – по-перше, на початку літа у нас пройшов сильний град, через що дуже постраждали зернові. План хлібозаготівель ледве виконали наполовину, тому вже із серпня до нас зачастили продзагони з перевірками та вилученнями зерна. До кінця осені все, що можна було вигребти, забрали.
Відчувалося, що Свирид висловлював такі думки багато разів, що про все це неодноразово думано-передумано, говорено-переговорено.
Напевне, в черговий раз прокручуючи страшні події, чоловік ніби поринув у себе. Настало тривожне мовчання. Ніхто не наважувався заговорити. Кожен розмірковував про щось своє, але по обличчях можна було зрозуміти, що думи у всіх невеселі. Нарешті Свирид вийшов зі стану відчуженості.
– А по-друге, і річки пристойної в нас немає – тільки невеличкий ставок та болітце, – знову тим же байдужим рівним голосом продовжив старий, ніби й не було двохвилинної паузи, – ми теж рибу намагалися ловити, проте видно вже у січні майже всю виловили.
– Скільки ж людей залишалося на зимівлю з осені? – запитав Данило.
– Чоловік тридцять – сорок. В основному літні та самотні, однак було і три сім'ї середніх років із дітьми.
Члени комісії переглянулись.
– Ми заходили в кілька будинків, знайшли три трупи, – повідомив Дем'ян.
– Їх набагато більше – душ десять. Найдовше протрималася баба Місюриха: вона померла три тижні тому, – Свирид тричі перехрестився. – Царство їй Небесне!
– Чи не її другий будинок із протилежного кінця села? – спитав Кузьма, якого до глибини душі потрясло побачене там жахливе видовище.
– Ні, то Катерина Іллівна, колишня наша вчителька, – заперечив дід, – вона померла раніше, півтора місяця тому.