Не бачили чи не знали, що чим дальше на захід, тим глибший гріб викопали між собою і руським мужиком таки вони самі. І зразу ж почали збиратися на угорському тракті комонники каштеляна Заремби до походу на паліїв. Хто ж це був, що осмілився підняти повстання під самим боком Польщі?
Сірий зимовий ранок вказував очам страшну картину знищення. Згарища, дим, трупи, кров — ось головні Ті частини. Поламані частоколи, порозкопувані вали та засипаний рів свідчили про силу й розгін наступу. Кількадесят мужицьких трупів хололо у червоних калюжах на білій пороші, зате за укріпленнями у панському саді лежали до невпізнання пошматовані й потрощені трупи оборонців. На них не було ні лиця, ні людської подоби. Хвиля народного гніву перекотилася по них, мов гірський обвал. Видко, ратники і шляхтичі не сподівалися такого нечуваного розмаху наступаючих, а в останній хвилині не було вже часу, ні спроможності рятуватися втечею. Другу лінію укріплень становили господарські будинки та помешкання залоги, де містилися також і родини втікачів з околиць. З усіх цих будинків залишився тільки довгий вал попелу та згарищ, з-посеред яких, немов надгробні хрести, стирчали обсмалені комини або недогорілі стовпи. В попелі виднілись купи чорних, обгорілих трупів мужиків, жінок та дітей, які не встигли вчасно втекти до замку, а боялися звірити долю товпі нападаючих. Нещасні не знали, що ця кровожадна товпа не звертала уваги на жінок та дітей і не думала навіть вбивати нешкідливих ворогів. Бо в руського народу було чимало ненависті, накипілої за столітні кривди, але злоби не було. Ось і тепер поміж згарищами блукали бліді жінки з запухлими від плачу очима й розшукували у попелі спалені тіла чоловіків, синів, рідних. Ніхто не чіпав їх, і вони находили чимало тіл, але не находили нікого знайомого, бо в обгорілих, вонючих чорних брилах годі було взагалі розпізнати людську подобу, не то окремі риси.
В одному кутку великого прямокутника, де стояв корманицький замок, лежали останки властивого дворища та обкопчена й вигоріла всередині головна вежа замку. Тут, біля криниці, яка була серед подвір'я, лежало кількасот тіл вбитих мужів у погнутих, поламаних та полопаних лицарських доспіхах. Були це навколишні шляхтичі з своїми слугами, управителями маєтків тощо. Ні один із них не уник загибелі. Ніякі просьби, благання ні опір не в силі були спинити мужиків. Коси, топори на довгих топорищах та сулиці завдавали страшенних, смертельних ран, яких не вилічив би навіть королівський медик у Кракові та не витримало б і тіло велетня. Отут на подвір'ї обскочили останки шляхти, яка аж досі ховалася за спинами челяді, і, наче добрі дроворуби, не спочили, доки останній з-поміж зненавиджених не устелив землі пошматованими клаптями свого тіла.
На обмурованій криниці сидів боярин Микола та похмуро дивився на лежачі тіла. Поруч стояв Коструба, а збоку Грицько, держачи за поводи невеликого, але, видно, сильного коня з довгою гривою та хвостом.
— Що ж відповіли тобі бояри в Папортні та Сушиці? — спитав боярин.
— У Папортні сказав боярин, що без наказу великого князя не піде, бо боїться кари короля. У нього, бач, жінка й діти.
— А сушицький?
— Боярин із Сушиці погрозив мені буком і псами. "Не хлопам братися за воєнне діло!" — сказав, а йому з нами не слід брататися.
Боярин Микола задумався.
— То значить, що ми тільки самі! — сказав тихо.
— Так, самі, боярине, але нас усіх набереться до двох тисяч! — відповів Коструба спокійно.
— Дві тисячі, дві тисячі,— повторив боярин.— Ба, дві тисячі озброєних воїнів — це велика сила, але п'ятдесят ось таких ратників,— тут показав рукою на порубану шляхту,— і дві тисячі мужиків розлетяться, наче горобці перед шулікою...
— Не розлетяться! Ми не опришки, не пахолки...
— Ах! — зітхнув боярин.— Знаю я, хто ви та які ви. Знаю, що у ваших серцях лежить щире золото любові до рідної землі, віри, звичаїв, мови. Та що ж? Ви тільки піхотинці з косами, топорами, сулицями, кіллям. Хто з вас опреться ударові лицарства?
— Як хто? — пожвавішав Коструба.— Адже цієї шляхти й челяді було вдесятеро більше...
— Та, та, та! І що ж із того? Не знаєш ти, Кострубо, воєнного діла. Тут не раз хоробрість ні до чого. Отут ми вдерлися до замку й порубали лицарів у тісноті. Але будь вони у чистому полі на лицарських жеребцях, то вони на копитах рознесли б були наш загін. їх списи вдвоє довші від сулиць, мечі тяжчі від кіс, а щити і кольчуги — це відповідь на наші стріли. Куди нам до них добратися й як боронитися? У горах, ярах, лісах — то ще півбіди, але у полі... Я вчив вас ставати у круг та наїжувати списи, як це роблять швейцарські наемники. Навчив вас рубати топорами на довгих топорищах, але цього ще мало. Нам треба проти лицарського війська короля п'ять разів стільки мужви, як маємо. Бач, не досить чинити опір, треба й нападати самому, а хто нападе на лицарство, коли всі стоятимемо в крузі? Будь у нас кінні бояри, ми послали б їх проти ворога, а самі обійшли його й налягли на нього громадою. Тоді досить було б і наших двох тисяч, але так...
Коструба задумався і мовчав.
— Коли так, то треба наскликати більше народу! — сказав згодом.
Боярин потряс на це головою.
— А хто ним керувати буде? Наші люди слухають нас, але чи послухають чужинці? Послух — це перша річ у війську та війні! Краще хай буде дурний керманич, ніж не буде ніякого. А потім, звідки візьмеш, Кострубо, ще з вісім тисяч чоловік? А якщо назбираєш їх, то чим прогодуєш їх?
— Ба, кожний візьме харчі з собою...
— На тиждень або два, але що далі? Вони порозбігаються по селах і поки зберуться, ворог розіб'є нас або знищить їх, поки ми встигнемо з допомогою. Дарма, Кострубо! У нас село від села на кілька миль, і ми не зможемо на тривогу зібратися разом, коли виникне потреба... Поки прийдуть люди із Старої Солі, Сушиці, Коросна, Губич, Мостища, мине два-три дні, поки наспіють із Бірчі, Нижанковичів, мине днина або й дві, а тут із Перемишля може надійти рать за дві години. Чи ти зрозумів мене, Кострубо?
— Так, але ти сам, боярине, розказував за тих якихось швейцарців. Як же ж то вони скликалися на рать?
— Вони у горах скликаються трембітами, голос яких пливе на крилах вітру з верха на верх...
— Ну, ми могли б скликатися вогневими знаками...
— Правда, але все-таки не зберемося на час, бо простори завеликі. У Швейцарії могло кількасот мужиків спинити на півднини хоч би й ціле військо, поки не прийде поміч. Але де будемо боронитися ми?
— Настягаємо возів, обсиплемо землею...— не здавався Коструба, в якого аж очі горіли від охоти та бажання до боротьби з клятим ворогом його народу — польською шляхтою.
З подивом глянув на нього боярин, і лице його прояснилося.
— Справді,— крикнув він,— у тебе, хлопче, зовсім не хлопський духі Лицарем тобі бути, боярином! Мені, старому, годі найти вихід із скрути, а у тебе всетаки находиться. Правда, адже чехи-гусити таке робили... Але й їх було більше! — додав через хвилину.— І у них були лицарі. Мужик бачив, що і шляхтич за те саме бореться, що й він, і радо йшов на смерть. А у нас скажуть люди: "То ми маємо гинути за те, щоб замість польських панів дістати своїх, замість польського нагая руський? Невже ж він плетений із котячих хвостів?" Так скажуть усі тямущі люди і розійдуться!.. Твої способи добрі, Кострубо, але у першій мірі треба нам грамоти великого князя...
— Простіть, боярине! — втрутився Грицько.— Але мені прийшло до голови дві гадки. Перша та, що вам нічого сидіти у Корманичах, якщо тут небезпечно. У лісах біля Конюші, за Нижанковичами, або хоч би й тут, у багнах, на захід сонця схованок є досить.
Гадка була добра, але Коструба похитав головою на знак заперечення.
— Ми закликали людей проганяти шляхту з нашої землі, а не ховатися від неї, залишаючи жінок і дітей їй на поталу.
— Це правда! — сказав боярин.— Гадка добра, та не для нас. Що ж дальше?
— Дальше? Чому нам не роздобути потрібної грамоти? Боярин напише письмо до великого князя, а за цей час не згинете. У поляків нема ще великих сил напоготові, а меншу силу можна підстерегти за мурованим стовпом, у кущах під осокорами.
— Так, це добра гадка! — погодився боярин.— їдь, Грицьку, а я напишу тобі письмо сам. Не знати тільки, де тут сидить дяк. У нього, певно, є чорнило та тростинки.
— Є, боярине,— відповів Грицько.— Наш Пахомій — одинокий письменний чоловік на весь округ. Колись було їх більше, та повтікали на схід. Тепер, бач, скрізь латина...
Боярин встав і пішов до дяка, який жив недалеко від двору, Грицько за ним, а Коструба залишився, щоб керувати розпочатими роботами.
Парубки поділилися на три групи. Один зносив небіжчиків до спільної могили, а над православними служив піп парастас за двором, де були викопані ями. Другий варив їду, зносив і ділив здобич, яка не згоріла, третій направляв окопи, поглиблював рови, набивав свіжі палі у частоколі та вставляв нові помости у вигорілу всередині вежу. У зборищі панував поважний настрій людей, свідомих мети, які знають, що перемога — це тільки початок великого діла оновлення народу. Не чути було ні п'яних криків, ні вибухів дикої радості; здавалося швидше, що це молодь зібралася на толоку і працює щосили, бо щось із заходу наступає хмара...
У своєму листі прохав боярин великого князя про підтримку для селянського руху, який мав на меті прогнати шляхту із руських земель та відбудувати велике князівство. Заразом посилав вірнопідданчий поклін князеві, ім'я якого було в даний час прапором боротьби всього народу. А прохав він не війська, не грошей, тільки грамоту про визнання його ватаги княжим відділом, щоб боярство та міщанство західних земель сповнило свої повинності щодо свого володаря Свидригайла, ідучи з ватагою боярина. Бояринові здавалося, що великий князь радітиме з вияву прихильності й любові селян і на них опре свою владу, а тоді не переможуть його і "врата адова". Усміхаючись, уявляв собі піднесення й захоплення народу при вигляді тріумфального походу володаря, який ніс йому визволення від столітньої проклятої неволі, і нагадував собі широке усміхнене лице великого князя та блискучу зброю дружини.
Від цих думок та картин відірвав його Грицько, який з поклоном з'явився на порозі хати дяка.
— Ваша милість...— почав він.
— Ось тут лист! Сідай на коня й махай щосили у Троки.