Але чи буде воно справедливо? Чим, врешті, ті бідні мішанці винні?
— Коли б'ємо гадину, не питаємо, чи це справедливо і чи вона винна...
— Людина не гадина, морубішабо...
— Буває гірша...
— Буває, але не завжди. Все ж вона створена по образу і подобію Божому, має душу, в основі якої, крім злого, лежить і добрий початок. Людину все можна переробити на краще.
— Довга робота...
— Правда, довга. Тому краще без мороки попросту вбивати, ні? — зійшов і собі на іронію Пірсон.
Тепер зніяковів Татаурана і не знайшов ніякої відповіді. А гість дивився на нього своїми добрими очима, і в них малювалося щире співчуття.
— Знаю, що мішанці залляли багато сала за шкуру своїм рідним братам по материнській лінії, — продовжував він, — але ви ще не розумієте всієї важливости місії, яку вони відіграють у майбутньому. Ставши на початках правою рукою загарбника, ті самі мішанці пізніше стануть згубою для нього.
— Згубою загарбника станемо ми! — вдарив себе в груди Татаурана. — Ми не будемо чекати на те далеке майбутнє, в якому мамелюки схотять відігравати якусь там ролю! Признаюся тобі щиро, що метою мого і мого племени існування є — позбутися чужинців та мішанців з нашої землі!
— Сказавши одверто, морубішабо, не вірю в успіх таких намірів, але й не відмовляю тебе від боротьби. Навпаки, скажу тобі: борись! Борись, бо лише в боротьбі витворюється нація. Ви, індіяни, покищо не є нацією. Ви — покищо окремі роди і племена, що не мають не тільки спільної, а взагалі ніякої мети. Ви — сира, безформна глина, ви — тісто без закваски, ви — сила, яка взаємно себе поборює і у висліді дає слабість. І щойно ворог дасть вогонь, який випалить глину, дасть закваску, яка зрушить тісто, виробить форму національного тіла і скерує його дію в єдине річище. Якщо... Якщо ви зумієте зробити історію вчителькою свого життя. Ваша історія складається своєрідно. Ви не маєте ворога під боком. А такий сусідній ворог є завжди найстрашнішим. Найстрашнішим тому, що, сидячи міцно корінням у власному ґрунті, запускає безнастанно свої хижі парості в сусідні городи і глушить у них все живе. Ваш ворог далеко, і він не такий страшний. Щоб напастувати вас, він мусить відриватися корінням від рідного краю, а це раніше, чи пізніше приведе до остаточного зриву з ним, до зради своєї батьківщини, до переродження. Згадай собі гунів, згадай фенікійців: що з ними сталося?
— Я ще раз кажу: задовго чекати! — понуро бовкнув Татаурана. — Земля конає у вогнях, в крові, в рабстві, в кайданах, а ти говориш про переродження!..
— Вона не конає — вона дає початок новому життю, а це завжди йде в парі з великими болями...
— То радиш терпіти мовчки?
— Сказав уже: ні! Але, хіба, ставши до боротьби, не наразиш на нові болі свою землю і свій народ? Не запалиш вогнів? Не розіллєш крови?
— На те, щоб знищити ворога — не шкода.
— А хто ж ворог?
— Хіба не знаєш? Кожний чужинець і кожний мішанець!
Пірсон сумно похитав головою:
— Ні, морубішабо, не кожний. І не знищиш ти їх усіх. Це неможливе! Є вже дуже багато таких білих, не згадуючи навіть мішанців, які занадто глибоко пустили за сто п'ятдесят років коріння у ваш ґрунт. Вони вже не такі, як були їхні предки, а їхні нащадки стануть ще інакшими. Ваші завойовники через покоління виродяться в завойованих, скорені одвічними правами й законами землі. Вони вже інакше говорять, інакше думають, інакше почувають, ніж їхні діди, або їхні свояки, які приїжджають з метрополій. Вони поженилися з індіянками і дали початок новій расі. Ви, індіяни, є диким пнем, займанці — це шляхетні щепи, а вас разом напоїть своїми соками свята земля і виростить зовсім новий ґатунок людей, що матимуть у собі первні пня і щепи, але не будуть ні одним, ні другим. І ті мішанці, яких ти так ненавидиш, є саме першими поколіннями нації, якій у майбутньому належатиме Бразилія.
Татаурану аж підносило з обурення, і він тільки тому не перебивав Пірсона, що не міг знайти слів, якими б можна було висловити свої почування.
— Як?! — скрикнув урешті. — Уважаєш, чужинче, що ті білі розбишаки є шляхетними щепами?! О, не дивно, що ти так говориш, бо ж і ти білий — біліший, ніж інші! У тебе грабіж, несправедливість і насильство називаються шляхетністю?! То іди ж тоді вчитися до нас, дикунів, бо ми маємо вищі поняття про шляхетність!..
— Заспокійся, морубішабо, — лагідно торкнувся його руки Ґілерме. — Я тобі наведу трохи інший приклад: коли хотять ушляхетнити овочеве дерево, його виривають з ґрунту, обрізують йому частину коріння і гілляк і пересаджують. Займанці переходять той самий процес: вони пересадили себе на інший ґрунт, обрізавши коріння, що лучило їх з батьківщиною, і пускають тут нове коріння і нові пагінці. Біль — це така річ, що ушляхетнює однаково, як рослину, так і людську душу, то ж ушляхетнить згодом і ваших, сьогодні жорстоких, завойовників. Біль зриву з минулим уже проходить у них, але зроджується новий біль з любови до землі, на якій вони народилися й виховалися. Вона не лише ваша, вона і їхня тепер. А ви також знаходите любов до батьківщини саме через біль. Біль ушляхетнить і вас, бо щойно в боротьбі ви оціните вартість свободи, а ваша земля щойно тоді набере для вас ціни, коли ви поллєте її своєю кров'ю і викупите тяжкими жертвами. Вона взагалі стане матір'ю для кожного, хто для неї дасть кров, хто поставить її інтереси вище особистого щастя і життя, байдуже, чи буде він чорний, жовтий, білий, а чи мішанець. Той же паразит, який з землі лише користає, а не дає для неї нічого, не може називатися її сином, не може мати до неї права — він мусить відступити і щезнути. Закон землі твердий, але і справедливий...
Татаурана поволі заспокоївся і злагіднів. Він ще довго говорив з гостем, і лише, коли сонце вже звернуло з полудня, пішов, щоб поглянути, як працюють ареси без його нагляду.
— Що він тут базікав, той дикун? — підійшов до задуманого Пірсона Перо.
Пірсон сердито глянув на провідника:
— Говорив про те, що занадто багато завелося на землі нечисти, яка з зухвалістю невігласів уважає кожного дикуном, бо сама носить рапозові чоботи...
* * *
Довго увечері радила ньємонґаба і врешті винесла рішення, підказане їй Татаураною: "Хай білий чужинець іде, куди хоче, хай вивчає і записує те, що побачить. Хай сучасний і майбутній світ довідається правди про життя і боротьбу, що ведеться в гущавині бразилійського лісу".
І ранком другого дня Ґілерме разом із своїми людьми вирушив у дальшу дорогу. Ареси прощалися з ним без ворожнечі, але й без приязни. Обмінялися подарунками, бо так велів звичай гостинности, однак на мамелюків дивилися косо і радили їм щиро на майбутнє якнайдалі обминати стежки, якими ходять ареси.
Ще не прохололи сліди несподіваних гостей, ще не вспів Татаурана дати розпоряджень на день, як до оселі причвалали нові люди. Це були індіяни з племени каяпос. з якими ареси мали угоду про ненапад. Мали круглі голови, підрізане в кружок волосся і "для краси" повибивані передні зуби: в кого один, у кого два. Прийшло їх троє, і відразу видно було, що вони часто стикаються з білими, бо мали намисто не з зубів, а з усякої всячини, вірніше, з усяких дрібничкових покидьків, як от: кілець від ланцюгів, бляшок, ґудзиків, пряжок, а в одного навіть, ніби дукат, красувався спереду кінець зламаної ложки. Власник, як видно, придбав її недавно, бо дуже нею пишався і, час від часу, погладжуючи пестливо цю "окрасу", гордо роззирався довкола. У нього була якась масна пика й облесні, хитрі очі.
Ареси не питали нічого, лиш посадили гостей біля вогнища, подали їду і нетерпляче чекали, що вони скажуть. А каяпоси їли довго і завзято, хоч напевно перед виходом з дому вже снідали.
Врешті, скінчивши з їдою, пообтирали жирні руки об власне волосся і перейшли до справи:
— Ми посли від племени каяпос, — почав той, що мав ложку. — Прислав нас наш морубішаба просити у вас помочі у війні.
Татаурана живо зацікавився новиною.
— 3 ким же воюєте? — спитав.
— Покищо з ніким. Але думаємо, що найкраще буде виповісти війну оселі ґвалашів. Вони — наші сусіди, і до них нам найближче, — пояснив власник зламаної ложки й масно всміхнувся.
У Татаурани гнівно заламалися брови:
— Як це?! Шукаєте війни без причини? Та ж ґвалаші, як і ви, належать до родини креньс. Чого ж шукаєте зачіпки?
Провідник посольства поправив ложку і важно відповів:
— Зараз скажемо... До нас оце прийшли білі з миром. Принесли подарунки, багато подарунків, і сказали так: "Ми хочемо виміняти у вас бранців. Чи маєте бранців?" Наш морубішаба відповів: "Ні, не маємо, бо тепер не час на війни, і ми з усіми сусідами в мирі". А білий морубішаба сказав так: "То нічого, що ви з сусідами в мирі. З миру завжди може бути війна. Зробіть війну і наберіть бранців, а ми виміняємо. Маємо багато гарних речей на обмін за бранців". І тоді наш морубішаба скликав раду племени. Мужі згодились на війну. Будемо воювати проти ґвалашів і просимо вас помочі. Наберете й ви бранців. Буде зиск. Як, отже?
Татаурані темніло в очах. Мав охоту вхопити післанців за карки і втовкмачити їх носами у вогнище, такий був лютий. Але все ж не забував, що говорить з дикунами, і стримувався, як міг.
— Слухайте, люди, — почав їм розтолковувати, стараючись дібратися до їхнього сумління, — де ж ви взяли такий закон, що дозволяє мирних сусідів і братів по крові продавати ворогам?
— Братів по крові ми ворогам ніколи не продаємо. Такого закону нема, — згодився гість. — як би ми продавали ґвалашів, коли вони вільні й є з білими також у мирі, як і ми? Але, коли буде війна, ґвалаші стануть нашими ворогами, ми їх поб'ємо, возьмемо в полон, а бранців закон дозволяє проміняти, кому завгодно.
Його річ була масна й солодка, як дьоготь з патокою, і Татаурану від неї млоїло.
— Ну, а коли ґвалаші вас поб'ють, возьмуть у полон і проміняють білим, — буде добре? — спитав він, перемагаючи обридження до маснопикого власника ложки і його товаришів, що сиділи мовчки, як бовдури, і лише похитували головами.
— Ні, не буде добре, — заперечив посол. — Тому ми просимо вас на допомогу. Разом з вами напевне ґвалашів розіб'ємо.
— Найліпше зробите, коли, замість ґвалашів, поб'єте тих білих, що намовляють вас на війну! — різко сказав Татаурана, відчуваючи, що йому починає уриватись терпець.
— Не можна того: ми з білими в мирі.
— Аз ґвалашами не в мирі?
— З ґвалашами також.