Чудасій

Та я був радий принаймні тим, що є здоровий і не маю нікого на утриманні.

Далеко гірша була справа з Костем. Він мав у селі стареньку маму й малолітню сестру, яким посилав більшу половину своєї платні, хоч сам при своїй анемічності й тяжкій праці в школі мусів добре харчуватися. Бідний по­ет ніяк не міг поправитися після минулорічного запален­ня легенів, а в самий розгар голоду зліг знову до лікарні, і на цей раз показалося, що має відкритий туберкульоз­ний процес. Лежав жовтий, аж прозорий, і в його ясних блакитних очах горів вогонь погасаючого дня.

— Пропав наш поет! — сказав я, здушуючи сльози, коли ми з Олексою виходили з лікарні.

— Ви думаєте? — спитав Олекса.

— А ви не бачите?! — скрикнув я роздратовано. — Ні ліків, ні харчів нема. Що ж його чекає?

— Ну, я йому зараз же принесу меду, яблук і горіхів. Завтра принесу смаженого зайця і взагалі...

— І на скільки ж вас стане? Це ж справа не днів, а мі­сяців.

— Чому ж місяців? Йому треба якнайскоріше дістати путьовку в туберкульозну санаторію, — сказав Олекса так просто, ніби мова йшла про обклад з холодної води.

— "Путьовку"! — перекривив я Олексу. — "Крила мрій" і нічого більше! Хіба ж ви не чули, що він казав? Нема путьовок! Усі вже розподілені на пів року вперед.

— Ет, єрунда! Я переконаний, що путьовки є.

— Коли й є, то не для таких, як Кость...

— А я вам кажу, що, коли путьовки є, то Кость поїде до санаторії! — уперто мотнув головою Олекса й зупи­нився. — Ви куди зараз?

— Та я сам не знаю... Чи не піти до вчительської проф­спілки, або до Здороввідділу спитати?

— Ідіть! — одобрив мій намір Олекса. — Ідіть і ді­знайтеся. А я біжу додому дещо вкрасти з "державних запасів"... Ц-ц-ц!.. Принесу вам для Костя... Потім піду на зайців. Тупайте вперед!

Я пішов до Костевої профспілки, довго розмовляв з секретаркою, але безуспішно.

— У нас, — сказала мені секретарка, — на черзі сім­надцять випадків зареєстровано перед Косарчуком, а путьовки — ні одної. Ще влітку минулого року мали ми п'ять безкоштовних і п'ять платних путьовок, але всі вже давно використані. Тепер чекаємо знову літа.

— А позапланово не можна нічого одержати?

— Дуже тяжко. Але, коли навіть щось і буде, то не­багато: одна, максимум дві.

— І коли їх можна сподіватися?

— Сподіватися можна щодня, але одержати можна й через п'ять місяців. Окрім того, кажу вам ще раз: Косарчук на черзі у нас вісімнадцятим.

— Але ж у нього відкритий процес!

— Про тих, хто має закритий процес, у нас взагалі нема мови. Всі зареєстровані мають відкритий процес.

— То що ж робити?

— Не знаю. Підіть до Здороввідділу. У них, здається, щось є, — сказала секретарка, видимо для того, щоб мене позбутися.

У Здороввідділі прийняв мене сам інспектор — здоро­венний, як бочка, дядько з носом, подібним до середньої величини баклажана.

— Ваш товариш — член партії? — спитав мене, коли я вияснив йому ціль своєї візити.

— Ні.

— Комсомолець?

— Ні.

— Кандидат?

— Також ні.

— Тоді нема, — широко розвів руками інспектор. — Нема!

— Як це "тоді нема"? — вдав я обуреного. — Коли нема, то ні для кого нема!

— У нас. себто у Відділі Здоров'я, справді ні для кого нема, — пояснив інспектор. — Але в Обласному Комітеті Партії завжди путьовку можна дістати. І коли б ваш то­вариш був партійцем чи комсомольцем, то це можна бу­ло б якось влаштувати. А так — я нічого не можу зроби­ти...

Коли я пізніше переповів про висліди своїх перего­ворів Олексі, він хитнув головою і спокійно сказав:

— Я так і знав.

— І я знав! — розсердився я. — І тому відразу вам говорив, що путьовка — це "крила мрій"!

— Приліпка з вас! — показав мені язика Олекса. — Для вас, може, і "крила мрій", а для мене — готова ціль. Ідіть, лягайте спати і не журіться: все добре буде, як у каз­ці про Царівну-Жабу.

Олекса пішов, а я навіть не замикав дверей, бо знав, що він зараз вернеться. І не помилився.

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, — просунув голову крізь двері Олекса, — той ваш інспектор Здороввідділу — п'яниця, правда?

— Не, знаю.

— Приліпка! Такі речі завжди треба знати.

— Навіщо мені це знати?

— Сам ви чудасій! "Навіщо"? А я вже довідався і кажу вам: ваш інспектор п'яниця і любить міцну.

— Припустімо. І що з того?

— Ет, говори з приліпкою! Спіть уже! — і Олекса пішов.

А через кілька днів він, радісний і щасливий, кинув переді мною на стіл виповнену на ім'я Костя путьовку, а сам упав у фотель і захіхікав.

— Що?!! — скрикнув я, не вірячи власним очам. — А це яким чудом?!!

— Ніяким чудом, — сміявся Олекса, затискаючи по привичці долоні колінами. — Я ж відразу вам сказав, що, коли той інспектор — п'яниця, то путьовка — гаранто­вана!

— Цього ви мені не говорили.

— Не говорив?! Може бути... Але це все не важно. Важно, що путьовка є!

— Але як же ви її дістали?

— Та просто: два літри "футичортівки" — і кінець справі.

— Два літри — чого?

— "Футичортівки". Це — мій останній винахід, зна­єте? На літр спирту — кілограм червоного перцю, сорок вісім годин герметичної варки, потім — фільтр — і "футичортівка" готова. Виходить щось таке червоненьке, гус­теньке, невинне на вигляд, як вишнячок. Але, як тільки чоловік ковтне того чарку — відразу йому очі рогом лі­зуть, а він стогне: "Фу, ти, чорт!" Тому й "фугичортівка", розумієте ? Ц-ц-ц!..

— І хто ж може такий пекельний напій пити? — спи­тав я сміючись, заражений Олексиним хіхіканням.

— Та ваш інспектор Здороввідділу перший! Як я йо­му дав тільки трошки спробувати — мало зі шкіри не ви­скочив від насолоди, сказав, що це — елексір життя, хоч при тому і не обійшлося без "футичортання". Я спочатку давав тільки пів літра, потім літр, але він сказав, що спра­ва не від одного його залежить: п'ять осіб могли тільки все вирішити. І стало на двох літрах.

Я тим часом ближче розглядав путьовку і здивував­ся:

— Слухайте, Олексо, та це ж путьовка платна!

Олекса моментально нахмурився і видер папір у мене з рук.

— А ви якої хотіли?! — крикнув сердито. — З дар­мовою може потім скандал вийти, а з платною — ні. Хто купив — має право їхати.

— І це ви за неї заплатили?

— Ет, — почеровнів і засоромився Олекса, ніби його піймали на поганому вчинку, — вам все дурниці в голові! Я думав, що ви зрадієте, а ви якісь недоречні питання ста­вите.

— Я не то що радію, друже, я просто... Ну, не знаю...

— О-о! Почніть ще щось... Завтра мусимо поетові ре­чі спакувати, щоб він увечері вже й виїхав. Ви можете звільнитися з роботи? Можете? Добре! Тоді завтра о другій годині приходьте до Костевого мешкання. Оревуар з бонжуром! До речі, я мушу навчитися по-французь­кому, бо я не знаю толком, коли треба казати "оревуар", а коли "бон жур".

— Та вам навіщо? Адже ви і так ніколи не вітаєтесь, ні не прощаєтесь.

— Ну, все ж таки... Колись може придатися...

***

Пакувати в Костя фактично не було чого, зате мали ми дуже багато клопотів з полагодженням різних фор­мальностей. Остаточно, коли скінчили з тим усім, взялися порядкувати його папери й укладати валізку.

— Як вам подобається нічна подія? — несподівано спитав мене Олекса.

— Що за подія?

— Ну, та, з будкою.

Бігаючи по місті, я краєчком вуха чув, що цієї ночі міліція впіймала кількох п'яних, які розбили будку з про­холоджуючими напоями, залізли в середину й закликали покупців на воду. Але це видалося мені таким нецікавим і простим випадком, що я не мав ніякого бажання довіду­ватися про подробиці. Тому, коли Олекса зачепив ту спра­ву, я тільки потиснув плечима:

— А що ж у тому може подобатися, чи не подобати­ся? — відповів неуважно.

Олекса, зайнятий направою зіпсованих замків біля валізки, замовк також. Та через кілька хвилин, ніби звер­таючись сам до себе, забубонів:

— Дві тисячі, поділених на п'ять, дасть чотириста. А чотириста грамів червоного перцю на один людський шлунок плюс чотириста кубічних сантиметрів спирту де­в'яносто шість — дуже дякую! Маючи такий багаж у жи­воті, можна не тільки скляну будку розбити, а й знищити цілу водокачку...

— Що, що, що?!! — обернувся я до Олекси, випус­тивши з рук на підлогу цілий плік паперів. — Що ви го­ворите?!

— Нічого. Обраховую силу фальшивої кальорійности з перцю і спирту та бачу, що вона може стати потужним джерелом не тільки енергії, але й винахідливости й від­ваги, яку в карному кодексі іменується звичайним хулі­ганством. Коли мова йде про безпартійних, звичайно...

Я так і застиг з відкритим ротом: по-перше, ще ніко­ли не чув, щоб Олекса висловлювався таким високим сти­лем, по-друге, його зацікавленість до нічної події стала тепер для мене ясною. Але я все ж таки ще не вірив:

— То, виходить, що будку розбили...

— ... ті самі, що за путьовку зажадали два літри "елексіру життя", — закінчив Олекса й засміявся.

— Та ні! Звідки ви знаєте?

— Ну, от! Ціле місто про це вже знає.

— І хто ж там був?

— Важні люди, по-перше, ваш інспектор Здороввідділу і секретар, другий секретар Обкому партії, агітпроп комсомолу і ще там хтось.

— Гарно! — вигукнув я і повалився від сміху на ліж­ко.

Заохочений моїм сміхом Олекса почав з запалом оповідати:

— Пили вони до другої години ночі, а потім пішли зельтерської води шукати. Звичайно, все кругом уже по­замикано, а спрага пече. Вони ходили, ходили, ставали під будками і кричали "ґвалт!" (це вони потім у міліції таке оповідали), та все надаремно. Тоді вони розбили будку і влізли в середину. Сам ваш інспектор горлав на цілу вулицю: "Ей, навалісь, в каво деньґі завєлісь"! Мілі­ція й "навалилася". Забрала всіх і потягла. А вони рачки лізли і дорогу лизали, бо перець води хотів, знаєте? Ц-ц-ц!.. Оце так "елексір життя"! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. До смерти не забудуть! Ц-ц-ц.!.. Ц-ц-ц!.. Ну, тепер, вчений ботаніку, скажіть: дає щось лябораторія, чи ні?

— При чому тут ля... Ага, вже знаю — лябораторія дала вам спирт?

— Між іншим, не дала, а я вкрав.

— Це не важно. А спирт, ви хотіли сказати, дав путьовку?

— Так, дав путьовку й "елексір життя". Ц-ц-ц!.. Ага, до речі: тут я поклав для Костя дві сорочки і три пари скарпеток. Скажіть йому, щоб не дивувався. Бо він, як справжній поет, готовий голою спиною і голими п'ятами виблискувати...

Увечері ми прощалися з Костем на станції. Звору­шений поет просто не міг слів підібрати, щоб віддячитися Олексі, і тим дуже Олексу сердив.

— От не зношу зворушливих подяк, знаєте? — гово­рив щиро.