Як і інші військовополонені – володарі цього предмета побуту – він натягнув його на голову та плечі, а потім постарався прийняти положення, яке б призводило до найменшого намокання одягу. Однак це не врятувало: дощ уже перейшов у зливу, й через невеликий проміжок часу нижня частина обмундирування повністю просочилася водою.
"Ось таке лікування холодними примочками мого ревматизму та застуди", – сумно зіронізував чоловік, намагаючись переміститися в бік, аби вибратися з калюжі, що утворилася прямо під ним.
Зберігайте гроші в ощадних касах!
1931 рік, жовтень. Томаківка.
Данило повернувся з роботи о пів на третю.
– Даню, ми з мамою обміняли наше золото на карбованці та поклали їх на ощадну книжку, – одразу повідомила Марія головну новину.
Данило розгубився:
– Як це "обміняли"?
– Все законно, за офіційним курсом.
– Ви що, збожеволіли?! – вигукнув чоловік. – Навіщо вам ці папірці – в туалет ходити?! А золото – це ж золото!
– А ти знаєш, що ОГПУ вже забрало золото у Неймана, Гуляя, Алевтини Созонової та інших?! А їх самих – заарештувало, – наїхала на Данила дружина.
– Треба було просто краще сховати – і все!
– Ти що, захотів у в'язницю? – істерично заголосила Марія.
– Яка в'язниця?! – Данила кинуло в жар; його обличчя на очах набувало червоного відтінку. – Не мати ніякого НЗ на чорний день – це справжня катастрофа!
На крик зі спальні вибігла Ірина, проте встрявати в суперечку подружжя не стала, а тихенько притулилася до косяка дверей, спостерігаючи за сваркою.
– Ти такий герой, доки тебе не схопили за одне місце! – кинула тим часом Марія звинувачення у бік чоловіка.
– Може й так, але здавати золото в ощадкасу – верх ідіотизму! Сама подумай, на що ви житимете, якщо мене дійсно посадять?!
– На гроші з ощадкнижки, – раптом спокійно та досить впевнено відповіла Марія.
– Не сміши задницю – вона і так смішна! – Данило ніяк не міг заспокоїтися. – Через рік ти не купиш на ці гроші й половини того, що зараз!
– Чому це?
– По качану! – чоловік скривив гримасу так, як зазвичай робив, коли хотів кольнути домашніх за їхню безграмотність. – Інфляція!
Почувши незнайоме слово, Марія знітилася. Вона ніби шкірою відчула свою некомпетентність у фінансових питаннях. Сумнів закрався в її свідомість:
"А може й справді я чогось не розумію?" – подумала жінка.
Тим часом Данило вловив невпевнений стан дружини.
– Давайте сюди ощадну книжку, – скомандував голова родини, – підемо в ощадкасу; можливо, ми ще зможемо повернути своє золото.
– Але вже майже три години. Ощадкаса, мабуть, давно закрилася, – обережно подала голос Ірина.
– Все одно пішли! Якщо не заберемо золото сьогодні, то не заберемо ніколи! Та і я, проходячи повз, бачив біля ощадкаси якесь пожвавлення. Тож надія є.
Жінки підкорилися. Вони віддали Данилові ощадкнижку та інші документи, а потім, нашвидкуруч одягнувшись, рушили за ним до центру селища.
Ще здалеку Марія побачила, що ощадкаса відкрита: з дверей вийшов якийсь чоловік і попрямував у бік річки.
– Начебто ще працюють, – доповіла вона чоловікові.
– Ну, дякувати Богу, хоч у цьому пощастило, – досадливо висловився Данило.
Нарешті вся компанія увійшла всередину ощадкаси. Там один із працівників обслуговував клієнта, а решта службовців готувалися до закриття установи.
– Здрастуйте, – тихенько промовив Данило, підійшовши до касирки. – Ми хотіли б анулювати внесок в ощадну касу, який зробили кілька годин тому.
Він показав рукою на Марію та Ірину, котрі з опаскою оглядалися по сторонах.
– Будь ласка, – охоче відгукнулася співробітниця установи, посміхаючись. Жінка працювала касиром уже років зо два, і її важко було чимось здивувати. – Для цього підійдіть до другого віконця й оформіть необхідні документи.
Данило зі свитою з дружини та тещі перемістився за вказаною адресою.
– Ми хочемо забрати внесок, зроблений дві години тому, – дружелюбно повідомив він, простягаючи ощадну книжку завідувачеві.
– Немає проблем, – кивнув головою Станіслав Гунько, – втім подумайте ще раз, адже ви втрачаєте проценти за вкладом.
– Ми вже все обдумали, – запевнив голова сім'ї Шаблів.
– Тоді я виписую квитанцію на зняття усієї суми? – уточнив завідувач ощадкаси.
– Ми б хотіли отримати свій внесок у тій самій формі, в якій клали, – на обличчі Данила завмерла напружена посмішка.
– Ви маєте на увазі золото?
– Так.
– На жаль, це неможливо, – скорчив засмучену пику Гунько, – ми вже відправили сьогоднішню виручку з інкасатором. Однак у нас достатньо резерву, щоб видати вам усю суму вкладу в карбованцях.
– Можливо, хоч частину суми можна забрати золотом? – зробив останню відчайдушну спробу Данило, хоча в глибині душі вже не вірив у її результативність.
– На жаль, нічим не можемо Вам допомогти, – розвів руками Станіслав.
Кров відлила від Данилового обличчя; воно раптом зблідло, а масивний, схожий на картоплю, ніс ніби загострився. Під шкірою стали проступати жовна. Чоловік міцно стиснув кулаки, проте нічого не сказав.
– Так що, анулюватимете ощадкнижку? – ввічливо нагадав про себе завідувач державної трудової ощадної каси.
– Не варто, – промовив Данило.
Він дочекався, доки йому повернули документи. Відходячи від віконця, чоловік з останніх сил стримував гнів, який рвався назовні.
Хиткою ходою він пішов до виходу. Хотів було грюкнути дверима, зриваючи на них свою злість, але ледь не стукнув по носі дружину, котра йшла слідом.
– Чорт з ним, – крізь зуби процідив Данило вже на вулиці.
Додому йшли в повному мовчанні: попереду господар, а за ним – двоє жінок, що проштрафилися.
Зайшовши до приміщення, вони побачили там Петю, який недавно повернувся з майданчика.
– Мамо, тату, бабусю! – вигукнув він, кидаючись на шию батькові та цілуючи його. – А я думаю: де це ви поділися.
– Що, злякався? – жартома підколола онука Ірина.
– Ага, – в тон їй відповів Петрик. – А що у нас є їсти?
– Борщ і пюре з котлетою, – повідомила Ірина. – Мабуть, сідайте всі до столу, вечерятимемо.
Жінки почали готувати та розставляти страви, а Петі доручили нарізати хліб.
Данило сів за стіл і, спостерігаючи за метушнею домашніх, відчув, що від душі відлягло.
– Все, що не трапляється, – на краще! – підвів він риску перипетіям дня. – А тому сподіватимемося, що й сьогоднішній випадок, зрештою, піде нашій сім'ї на користь.
© Володимир Шабля,
Україна, Харків, 2006-2020 рік.