До цього додаймо, що тут нема часу, або час є вічний. Вічність означає нескінченність часу. У голові плутається, нічого тут не можна второпати!
І в ту нескінченність, у ту вічність відбувається наш гін, демонічний і нелюдський!
Досі світ був для нас шерегом подій. Тут, у просторі, ніяких подій нема. Що може діятися на тому уламку небесного тіла, що пролетів біля нас? Це все якісь нові, незнані досі сили, невідомо: ворожі нам, чи прихильні?
Я поділився цими думками з друзями.
– Якщо б ми не мали цілі, – відповів Семен, – то могли б попасти у зневіру. А в нас цього не може бути! Навіть віч‑на‑віч нескінченного світу наша людська ціль – знищити Москву – вдержує нас при енергії! Життя – це змагання. Що вище змагання, то краще життя! Хай пропаде песимізм!
– Слушно! – гукнув я. – Ми забули, що летимо шукати К7.
– А я не забула! – докинула Гаська. – Я вже наставила реактори! Але стрілка ще мертва.
– Ми задалеко від Венери! – пояснив Семен.
Я глянув на планету. Вона виросла до величини Сонця, як ми його бачимо з Землі. У приспішеній скорості долетимо до неї за чотири дні. Що значить чотири дні? Тут нема ночі, нема дня. Обраховуємо наші людські дні і згідно з ними живемо: ідемо спати, їмо, відбуваємо службу. Але між ніччю і днем нема ніяких меж. Дійсність і сон тут не є розділені, як на Землі! Реальне змішане з нереальним. Нема ґрунту!
Тим часом Венера росла перед нами. Вона мала вигляд білої кулі, планети, прикритої суцільним шаром хмар чи мряки. В ній заломлювалося сонячне світло і разило наші очі. Третього дня Венера зайняла уже половину неба. Сліпуча білість хмар не давала можливости бачити її поверхню. Ми спостерігали її електронним апаратом, що пробивав хмари, але все одно вид був ще нечіткий.
Четвертого дня Семен схвильовано заговорив:
– Увага, ми знаходимося в засягу Венери! Наші апарати стверджують дуже сильну радіацію, я включив діафрагми, які не пропускають випромінювання.
Ми кинулися до вікон. Тепер стало видно, що хмари над планетою не мають одностайности, як ми досі думали. В них видно було глибокі тіні і яскраві площі, отже глибші і вищі її шари.
Ми прив'язалися до фотелів, бо Семен зменшував скорість. Рівночасно ми відчули, що повертається нам важкість; Венера почала нас притягати. Довгий час ми летіла довкола планети, а під вечір обнизилися у хмари. Увійшли в пітьму ночі, але, окружуючи планету, знову стрінули день.
Крізь електронні біноклі видно було вже невиразні тіні поверхні Венери. Згодом вони набирали кольорів. Наша "Сорока" постійно обнижувала свій лет. Ми наближалися до поверхні Венери.
Семен включив поволі К7. Ми спливали тепер звільна вниз. Довкола нас усе ще далі біліло від мряки чи хмар, навіть не було видно бортів нашого корабля.
– Ми вже сто метрів над поверхнею! – заявив Семен.
Я наклав електронні окуляри. Бачив тепер, як під нами пробігали великі площі червоного й синього кольорів, здалеку сіріли височини, певно, скелясті гори.
– Гора!
– Ріка!
– Ліс!
Це так викрикувала Гаська і я.
– Увага! – говорив спокійно Семен. – Тепер я зупиняю наш поземний лет, за хвилину зменшу дію К7, і ми будемо опадати на Венеру.
Ми відчули, як наш корабель легко загойдався, як похилявся сюди й туди, мабуть, під впливом вітру. Врешті легкий зудар – і все заспокоїлося.
Семен піднявся із свого командного місця.
– Я старався осісти на сірій площі. Може, це скелі, може, пісок, у всякому разі не вода, ані не верхів'я дерев, якщо такі є.
– Ми все ще думаємо категоріями Землі! – докинув я.
Гаська вп'ялила погляд у вікно.
– Нічого не видно! – жалілася. – Мряка і мряка.
– Пождемо! – відповів Семен. – А поки що до роботи! Гасько, прошу перевести аналіз атмосфери, хемічний склад, вологість, електричну напругу! Паньку, провір радіацію, а я виконаю інші поміри.
Ми всі сіли біля апаратів. Незабаром Гаська зголосила:
– Склад атмосфери: 22 відсотки кисню, 76 азоту, 2 двоокису вуглецю. Вологість сто відсотків.
– Атмосфера дуже подібна до нашої на Землі, – відповів Семен. – Людина може тут жити, якщо…
Я вказав Семенові на кількість радіації. Вона була триста разів більша, як межа смерти людини.
– Провір ще раз! – наказав Семен.
Він глядів на мої числа, що я їх відписував з апарату помірів.
– Справді, радіація дуже велика! Планета молода, набагато молодша від нашої старої Землі. Зможемо вийти тільки в охоронних одягах. Гасько, прошу приспособити протирадіаційні одяги!
Здалося мені, що мряка трохи розсунулася, довкілля не було вже таке несамовито сліпуче.
– 66 градусів Цельсія! – кинув Семен. – У тіні!
– Страшна спека!
– Певно, Венера наполовину ближче Сонця, як наша Земля. Але витримаємо в наших захисних одягах.
На Венері справді мряки уступали. Появилася велика сіра рівнина, а на ній кущі з листям зеленого та червоного відтінків.
– Є рослинність! – зрадів Семен. – Є життя!
Гаська підбігла до вікна з протилежної сторони.
– Глядіть, глядіть! Ріка!
Ми підбігли до неї. Справді, недалеко нас котилися хвилі жовтої води. Ріка була велика, другий берег потопав іще в мряці.
– Кожний з нас має взяти з собою апарати, потрібні для виміру радіації, постійного аналізу повітря, пошукувачі К7.
Семен метушився, кожному готовив усе потрібне, включно з припасами харчів, предметами першої допомоги і зброєю.
– Годі передбачити, що нас може там стрінути! – пояснив.
Гаська перша почала нарікати.
– Що? Ці тягарі я маю нести з собою? І ніхто мені не поможе?
Семен засміявся.
– Нести? Ми їдемо в терен автом!
– Яким автом? – здивувався я. – Ти думаєш, що на Венері є автостради?
– Наївний чоловіче! – кинув мені Семен. – Маємо з собою авто на гусеницях. Я забув вам про це сказати. Воно в магазині, де всі важкі апарати!
Годину пізніше ми їхали, обережно посуваючися вперед.
– А що буде, як стрінемо диких людей? – з острахом спитала Гаська.
– Гірше було б, якби стрінули цивілізованих! – вигукнув Семен, перекричавши шум моторів.
Терен був нерівний, і ми то обсувалися вниз, то стирчали передом авта вгору, то хиталися на боки. Кабіна була щільно закрита, і ми ще далі були відтяті від атмосфери Венери.
– Не можемо вийти, радіація засильна!
Знову наплили смуги мряки й закрили перед нами терен. Ми мусіли зупинитися. Мряки закрили нам теж нашу "Сороку".
– Пождемо! – заговорив я роблено спокійним голосом.
– За той час розглянемо околицю ультрателевізором. Ним можемо бачити і через мряку.
Але на екрані нічого цікавого не було. Камінь і пісок сірого кольору. Десь далі щось темніло, може, ліс, може, поле, вкрите рослинами.
Незабаром вітер розвіяв мряки, і ми рушили далі. Я оглянувся: на тлі сірої землі блистіла наша "Сорока", як великий полумисок.
– Радіація меншає, – зголосила Гаська, вказуючи пальцем на стрілку приладу.
– Що важливіше, – додав я, – і стрілка для вияву К7 рухається!
Усі глянули туди. Справді, стрілка почала легко дрижати і колихатися. Рівночасно ми в'їхали на м'який терен. Згодом він покрився зеленню малахітового кольору, що різко відзначався від червоного тепер ґрунту. Щораз глибше ми в'їжджали в зелене поле. Воно, здавалося, не мало меж. Тільки на обрію ще далі майоріла смуга темнішої краски.
Тут і там появилися кущі, а згодом малі деревини. Семен зупинив авто.
– Бачите? Радіація змаліла, ми зможемо вийти з авта. Вона, мабуть, сильна тільки місцями. Ну що ж, вийдемо?
– Безперечно! – відповів я.
Гаська мовчала.
Семен перший відкрив дверцята й вискочив з авта.
Його ноги глибоко погрузли в яскравій зелені. Він нагнувся і придивлявся до неї.
– Наче наш мох. Виходіть уже!
Я вискочив і відчув м'якість під ногами. Проте це було радісне враження. Від часу нашого вильоту я вперше мав знову під ногами землю.
Семен подав руку Гасьці, і вона плигнула з авта. Семен ще раз глянув на вказівку радіоактивности на апараті, що мав його при боці, і поволі звільнив шолом. Спочатку підніс його легко, так що повітря Венери входило малою щілиною; віддихнувши кілька разів, скинув шолом.
– Усе гаразд! Свіже повітря!
Завісивши шоломи на грудях, ми віддихали тепер вільно повітрям чужої планети.
– Чимось пахне тут! – сказала Гаська.
– Дуже вогке повітря, – завважив я.
– Ходім! – обізвався Семен.
Ми рушили вперед. Ішли легко по м'якому ґрунті. Могли тепер вільно розглядатися й розмовляти. Правда, не дуже вигідний космічний одяг гальмував трохи наші рухи, але ми були щасливі, що можемо тепер розрухатися, іти вперед, не зв'язані кабінами й коридором нашого корабля. Кущі ставали дедалі густіші й вищі, і перед нами станула стіна високого лісу.
– Листя як у нас на Землі, – завважив я.
– Квіти, квіти! – скрикнула Гаська й уже простягла руку по велику синю квітку.
Але Семен завчасу зупинив її:
– Не торкай нічого! Хтозна, чи ці квіти не отруйні для нашого організму. Хтозна, чи немає в них незнаних бактерій, перед якими можемо бути безборонні!
Чомусь то я похилився і враз скрикнув. Мої ногавиці були вкриті комашнею. Я почав обтріпуватися, Семен і Гаська також. Уся ця праця була нінащо. Рістню вкрили мільйони дрібних комах, які цілою лавиною повзли в різних напрямах і при цій нагоді обсіли наші одяги.
– Починаються несподіванки! – неспокійно заговорив Семен.
– Ах, що там! – легкодушно відповів я. – Краще назбираймо їх, привеземо на Землю!
– На це ще буде час!
Ми натрапили знову на кам'яно‑піскову площу, що так само виділювала сильну радіацію. Обминувши її боком, де була рістня, ми пішли далі в сторону лісу.
– З цього видно, що сильна радіація не дозволяє розвиватися флорі! – завважила Гаська.
– Мене тільки цікавить, які звірята можуть у ній жити! – спитав я.
– Можемо здогадуватися, – відповів Семен. – На нашій Землі перед мільйонами років радіація була дуже сильна, і через те Земля була пуста. Згодом із спадом радіації, тобто з розкладом важких первнів, появилися мохи і малі створіння, подібні до наших муравлів. Можливо, що існували ще раніше бактерії. Згодом появилися дерева, малі, а там і великі гади. Для людини жити було ще неможливо. При зменшенні радіації вигибали старі створіння, а появлялися нові, такі, що раніше не могли жити.
– Звідки це знаєш? – спитав я недовірливо.
– З наукових дослідів. Муравлі та інші подібні створіння досліджувано в лабораторіях, виставляючи їх на різної сили випромінювання.