Гнів закрасив рум'янцем чоло матері.
— Геть відсіля! Чув? — крикнула.
Але дитина розплакалася та на всю хату зарепетувала:
— Не хочу! Я хочу тут! Не піду! Ні! Ні!
Хлопчина почервонів, затупотів ногами, заплакався, але й не гадав послухати матері. Засівана змалку злоба видавала ось перші плоди, а вроджений упір скріплював ще завзяття.
— Вовченя! — кинулася мати до хлопця. — Ось я покажу тобі!
Вхопила хлопця за рам'я, здавила до болю і потягла до дверей… Та в сю мить закричала проймаючо й відскочила вбік. Хлопець укусив її в руку так, що показалася кров. Наче осою вжалений, зірвався з лави і Томир, скочив до дитини й замахнувся. Блідий, мов стіна, з лискучими, мов у вовченяти, очима ждав хлопчина удару, а його тільце раз у раз потрясали судороги. Він затискав зуби, і видко було, що ні одним звуком не зрадить болю, ні жалю, які почувало його мале серце.
Та ось щось свиснуло у повітрі, наче гадюка зашипіла на скоку. Томир заточився і впав; з окликом тривоги відскочила Єлена, а там почувся дзвінкий голос дитини, у якому не було ні плачу, ні роздратування, тільки безмежна радість-втіха.
— Тато приїхав, тато, тато!
Ратище, яке кинув Богдар у брата, порозривало на лету м'язи передрамени і вбилося у стіну. Богдар не міг краще виміряти, бо віконце було замале. У його рамах виднілось страшне лице батька, а його поява подіяла на злочинну пару, наче казочна голова Торгони.
— Злодії! — хрипів Богдар. — Поганці! Доторкніться одним пальцем хлопця, так ніяка сила ні сього, ні того світа не спасе вас від загибелі. Кумайтеся з чортом чи зі собою — ніяка собака й не гавкне по сьому, але до нього вам вара!
Протягнув руку, погладив головку хлопчини, який з усіх сил спинався до вікна, і по хвилі щез у мряці саду.
А дворище мов ожило. Через частокіл з обійстя надбігли гуртки людей, залаяли собаки і свої, і чужі.
— Вовкулака, вовкулака, опир! — ревіли голоси.
— Де він? До кого? Зачим? — питали другі.
Очі горіли страшним огнем темної зажерливости. Руки вимахували галуззям або збруєю.
— В лика їх, на суд, у огонь! — кричали.
Вмить потопа п'яних жахом, розшалілих людей залила дворище. Дарма спинював їх Томир, який свою розшматовану руку наскоро обвинув ганчіркою. Дарма грозив тивуном, попами, князем.
— Не твоє діло, боярине! — відповідали вижняни. — Тебе вовкулака кусав, ти, видко, йому ворогом. Тож не спиняй нас зробити кінець проклятому кодлу, а то й тобі обірветься!
Наче буря прошуміла через дворище. Вижняни замкнули Єлену й Ярослава на засув і поставили сторожу, а Томира уложили в пекарні. Всю ніч на обійсті горіли вогні та кидали на густу мряку криваві рефлекси. При них варили вечерю та припочивали громадяни, щоби ранком відвести зловлених на суд до Бово. І всі раділи, що збагнули остаточно зв'язь вовкулаки з ріднею Богдара, пили боярський мід та заїдали боярськими баранами. Тільки одна Акма пізньою ніччю висунулася з дворища і крізь засипаний валявою жовтого листя осінній ліс прямувала на Велесове Урочище. В руках її маяла червона ганчірка — криваве ряденце, яким перев'язано зразу рану Томира.
XIV. Загибель братів Вовчурів
Кинувши спис у Томира, Богдар щодуху тікав у ліс. Між першими деревами оглянувся, але не побачив нічого. З тьмавої суцілі мряки доносилися тільки грімкі оклики людей та лай собак, а по часі появилися у стіні ночі величезні червоні кулі-вогні, розведені вижнянами на обійсті. Ні людей, ні самих кострів не було видко, а й голоси притихли небавом.
"Вартують, — погадав Богдар. — Про мене! Коби тільки йому було безпечно".
У затишній землянці за Велесовим Урочищем заснув, утомлений бігом та зворушеннями останньої днини. Отсю землянку викопав собі Богдар у найдикішій части пралісу, ще як копа ходила на Куликове дворище. Неподалік була ведмежа гавра, а у сусідніх яругах жила череда вовків. Не знать чому, звірі віднеслися до нового поселенця своїх нетрів зовсім рівнодушно, а навіть з деякою пошаною й острахом. Вони сходили з дороги страшному мужеві і тільки ніччю підкрадалися до землянки. Занюхавши дим, вовки вили жалібно, ведмідь ставав на задні лаби, а там усі полишали у спокої власника, який не оскорбляв їх та не травив собаками.
Усю ніч завдяки мряці підсувалася дич аж під самі ворота, збиті з грубих кругляків, але при першому движкові сплячого налякані гості побігли. Сіра, мрячна ніч добігала кінця, а під острим східним подувом мряка стала спадати інеєм на жовте листя, галузки, пні, сніжною меріжкою обсновувала кожде стебельце, аж щезла зовсім. Червоний схід сонця заграв на меріжках дуговими красками, а проймаючий холод уперше сеї осені освіжив гниле повітря. Збудився Богдар, поклонився відрухово сходячому Дажбогові, сягнув за списом, та в сю мить нагадав собі, що його скривавлене вістря стремить там, у стіні дворища. Махнув рукою, відрізав ножем чималий зразок печеної оленини, яка висіла від стелі на мотузку, та, жуючи, пошкандибав лісом на урочище.
Ліс мовчав. Давно вже покинули його останні птиці, навіть вороння потягло до людських осель та на опушки, де легше було про дрібнішу добичу та стерво. Тільки білки суєтилися у гіллі, тільки молоді, ще необережні зайці шелестіли у листі, а кущами тихо, нечутно підкрадалися до них тхори, ласиці, лиси. Під морозним подихом раз у раз в'яло, безсильно летів із дерева жовтий або червоний листок та губився у безлічі товаришів, які вже застилали землю. А по часі, коли лучі сонця принесли дещо тепла, з мережок інею з тихим шорохом стали скапувати сльози води…
Наче обмитий, чорний, лискучий, ярко значився на урочищі всохлий дуб. Мохом поросле каміння та спорохнілі бервена давнього капища світилися від стаялого інею, а на жертівному камені сидів великий чорний крук та з противним кряканням приглядався якійсь дивовижній привисці, що маяла над ним. Мимохіть звернув Богдар увагу на птицю, і нагло… хриплий оклик вирвався з його грудей. Прожогом кинувся до каменя, наляканий крук забив крилами і полетів геть, а Богдар станув, мов окаменілий… перед червоною ганчіркою.
Одначе тільки хвильку стояв перед дубом. Миттю нагадав собі, вчорашні крики та метушню у дворищі… Минулого разу вартові гонили за ним… Невже ж вони тепер поглядять мести на його синові?..
І, наче двадцятилітній молодяк, побіг Богдар у Вижню. Сіро-бура вовча шкура зачіпала раз у раз за суки та чагарник, доки біглець не накинув її на голову та не обтягнув її туго довкола тіла. Зі здвоєним поспіхом біг Богдар лісом і швидко зайшов у сю його частину, де були вже стежки, витоптані ловцями та пастухами. Двічі стрічав людей, які йшли у тому самому напрямі, що він, і виминув їх, а за кождим разом чув за собою крик смертельного переляку та слово: "Вовкулака, вовкулака!" Не зважав, одначе, на се. Щодуху у грудях, щосили в ногах пер наперед і ось добіг до опушки та глянув на дворище. Глянув і задубів. Се, що побачив, було просто неймовірне, нечуване, страшне, як страшними бувають тільки обличчя зарази або людське безглуздя…
Тихим, котячим ходом перебіг Богдар безлісний простір і припав за бузиновим кущем біля хлівів. Звідсіля стежив видючими очима за всім, що діялося, а рука судорожно стискала ручку ножа, готова пхнути його у груди хоч би й князеві…
Посередині обійстя горів величезний костер, накладений з великих соснових колод. Молодяки з довгими жердками пильнували вогню, а Бово у повних ризах франкського духовника стояв від вітру та читав фальшивим слабким голосом латинські егзорцизми. Хвилями глушив тріск вогню його й без того незрозумілі слова. Мало не вся громада була зібрана довкруги. Худі, недугою виснажені постати товпилися довкола Бово та стежили пильно за кождим його движком. Вони хрестилися, коли він підносив руку горі, клякали, коли вимахував кадильницею або хрестом, який подавав йому паламар. Видко було, що незрозуміла молитва та непонятна поведінка монаха приковує уми вижнян, як око гадючки птичку.
Аж ось егзорцизми скінчилися, і кількох парубків притягло до костра Єлену і малого Ярослава. А тоді, наче на даний знак, закричала товпа:
— Геть, в огонь вовкулаків, поганців! Приказуй, Бово! Монах поволі підіймав хрест, щоби висказати слово приказу, та ось із розбурханої товпи вискочив з рукою на прив'язі Томир.
— Стійте! — гукнув. — Яким правом находите моє боярське дворище як вороги або грабіжники? Який чорт вселився у ваші безглузді мізки, що беретеся живим огнем палити живих людей?
— Яким правом? — відповів Бово. — Тим самим, яке спонукало колись мене рятувати тебе з рук нехристі. Тоді повис поганець, який торгував хрещеними душами. Невже ж тепер вагаєшся віддати дияволові тих, з якими зв'язана тут на землі його сила?
— Так, так! Се чортове насіння, в огонь його! — гуділа товпа, хоч вже не так завзято.
Бово глядів на Томира згори, як глядить суддя на подсудимого.
"Ось і хвиля відплати! — говорили його очі. — Відвернувся ти від святої римської віри, а ось вона тріумфує над чортом, поганином та єретиком. Одним словом нищу ось твої світські замисли, як ти знищив мої…"
Але молодець не піддавався. Поступив крок наперед і здоровою рукою обняв Єлену. Його дотик збудив її з отупіння, у якому вона з широко розплющеними очима гляділа досі у погубне полум'я. Вона легко скрикнула і з тихим стоном припала до його груди, а він намагався розв'язати мотуззя на її руках.
— Ніхто не має права доторкнутися моєї власности, — говорив, а його лице горіло від гніву. — Дворище і ся жінка — мої, і нема на світі сили, яка видерла б їх у мене. Правда, у ваших руках перемога і насила! Але є ще у Перемишлі великокняжий тивун з великокняжими ратниками, а коли вони прийдуть творити суд над вами, — горе вам! Я знаю, — тут звернувся просто до Бово, — я знаю, яких другів має ясне сонце Руської землі, великий князь Володимир, у нашій волости, а ви знаєте, що хотяй він сам повним християнської любови серцем прощає навіть ворогам, то не прощають його тивуни нікому. Ха-ха! Чи ви гадаєте, смерди, що поза вашими пісками нема землі, а поза вами людей? Я сам, — тут підняв руку горі, — присягаю на хрест, на меч, що каменя на камені не оставлю з ваших осель, якщо заберете мені те, що мені найлюбіше на землі. Не останеться по вас нічого, кромі сірого попелища, хотяй би прийшлося спокутувати і самому головою.