Проте Кармелюк часто змінював свій зовнішній одяг та одежу, постаючи в іпостасі то військовослужбовця, то купця, то якогось іноземного дворянина.
На цікаві роздуми з цього приводу наштовхують свiдчення в літинському нижньому земському суді двадцятилітнього селянина Микити Колосюка з села Гулів. В червні 1827 року йому випало відвозити до Могилева-Подільського працівника тамтешнього суду, дворянина з села Думенок, Якуба Балицького. Й ось, біля однієї придорожної корчми він зустрів думенецького селянина Івана Клаптюкова, якого добре знав, і який, перебуваючи в кармелюківському русі, видавав себе за Литвинюка. З ним було ще троє повстанців, разом із якими Литвинюк минулої зими нападав на Думенки.
Впізнавши в Балицькому співробітника суду, повстанці відібрали від нього заряджену рушницю, й один із них хотів убити його, проте Литвинюк не дозволив і повернув рушницю шляхтичу. Саме в цей час на повозці з дзвіночком над'їхав чоловік у формі поліцейського, який, за описом зовнішності, поданим Микитою Колосюком, точно відповідав прикметам Кармелюка.
А далі, згідно з протоколом допиту, відбувалося ось що: побачивши повстанців, цей поліцейський привітався з ними "здорові були, хлопці" і сказав: "Ану, на боже!..". Після цього кожен видубув з кишені певну кількість грошей і віддав "поліцейському". Той поклав гроші собі до кишені, випив принесеного йому з корчми питва і поїхав геть. Прикмети цього чоловіка, його поведінка та інші відомості про вояж у тій місцевості невідомого "поліцейського" переконали слідчих, що йшлося саме про Кармелюка, який уже не раз влаштовував подібні "вистави з переодяганням".
Уже мовилося про те, що губернська влада видала наказ формувати для боротьби з кармелюківцями загони з місцевої шляхти і надійних селян. І такі загони справді почали діяти. Проте відомо, що, водночас, чимало шляхтичів або брали безпосередню участь у кармелюківському русі, або ж надавали повстанцям тимчасовий притулок у своїх маєтках, де поліції навіть не спадало на думку шукати бунтарів; чи допомагали їм їжею, одягом, медикаментами.
Серед інших документів, які стосуються цього питання, привертає увагу повідомлення Літинського земського суду Летичівському судові про те, що суд та місцева влада вживають заходів для арешту "загонового" шляхтича Яна Глембоцького, після чого його наказано взяти в ручні та ніжні кайдани і переправити до суду. Так само велено було повестися і з його братом Олександром, а також взяти під нагляд третього брата з родини Глембоцьких — Йосифа, який служив економом в Майдані-Литинецькому, в маєтку Йосипа Ішецького, і в якого Олександр свого часу гостював, а потім кудись раптово і надовго зник.
До речі, упорядники збірника документів потрактовують термін "загоновий шляхтич" – як шляхтич збіднілий. Насправді ж це не так. Незалежно від своїх статків, польське дворянство поділялося на "гербову" та "загонову" шляхти. До "гербової" належали представники тих родів, які свого часу були наділені королем родовим гербом – це були представники родів Потоцьких, Калиновських, Любомирських, Конецпольських, Вишневецьких…
"Гербова" шляхта належала до еліти нації, яка, серед іншого, мала право участі в засіданнях елекційного сейму, тобто сейму, який обирав польського короля, адже, на відміну від усіх інших європейських монархій, в Речі Посполитій корона за спадковістю не передавалася; тут король щоразу обирався сеймом, з кількох кандидатів. Причому будь-хто з представників "гербової" шляхти міг виставити свою кандидатуру на заволодіння троном. Або ж його могло висунути місцеве шляхетське зібрання. І тільки представники "гербової" шляхти мали право на отримання аристократичного титулу – барона, віконта, графа, князя. Тобто, власне, титул надавався аристократові разом із наданням родового гербу.
Всі без винятку "гербові" шляхтичі зобов'язані були знаходитися на державній службі. Ще один обов'язок гербового шляхтича – під час війни, на перший поклик короля, він зобов'язаний був з'явитися із загоном, якого повинен був сформувати й утримувати свім коштом. Причому здебільшого ці загони мали формуватися з "загонової" шляхти, тобто шляхти, яка не володіла родовими гербами. Цікаво, що суд не мав права засуджувати шляхтича до тілесного покарання, якщо, звичайно, судді не володіли достатніми підставами для того, щоб позбавити його – за особливо тяжкі злочини – шляхетського звання. Але це було непросто, цьому передувала складна, передбачена законом, процедура. Відповідно, до загонової шляхти належали дворяни, які набули шляхетства, проте не дослужилися до родового герба.
5
Коли ж, і за яких обставин, Кармелюк знову потрапив до рук поліції? Це сталося 17 червня 1827 року, в селі Кальна-Деражня. Через зраду шляхтича Ольшевського, ватажка повстанців Кармелюка схопили люди місцевого поміщика Янчевського. Про те, як це відбувалося, дізнаємося зі свідчень від 17 червня 1827 року в Летичівському нижньому земському суді самого шляхтича Антонія Ольшевського. Сталося так, що свого часу цей збіднілий, неосвічений тридцятирічний польський дворянин, який, разом із дружиною, жив у садибі батька, вже побував під судом, як записано у судових паперах, "по сомнению воровства, но на том признан невиновным и освобожден с-под стражи".
У чому саме його звинувачували і наскільки вмотивовано виправдали – так і залишається невідомим. Інша річ, що під час чергової облави на Устима його, тобто Ольшевського, теж затримали і допитали. Й ось тут і відбулася поліцейська вербовка цього "загонового" шляхтича, під час якої Антоній дав письмове зобов'язання за першої ж змоги видати Кармеля, і навіть спробувати якось заманити його до себе.
Ну а далі, згідно з протоколом, усе відбувалося таким чином: "По протечении же двух недель или более, ночью, пришли к нему под хату; называвшийся Кульчицкий застучал в окошко, то он, вышедши во двор, пригласил их к себе на ночь. Спрашивал о Добровольском и об Ильке, а они сидели под плотом. За призовом, пришли все в дом. Между тем, заведя их на ночь к отцу своему, по той причине, что у него есть особенная хата и безопасно могут ночевать, объявил отцу, что сии люди есть Карманюк, Добровольский и Илько, важные преступники… За сим отец, соглашаясь на принятие упомянутых преступников, и когда расположились они спать, то он просил отца, дабы секретно дал знать посесору Домбровскому, а сам остался с ними, дабы не дать повода к узнанию ими о таковом его предложении.
Отец пошел к Домбровскому, сей послал его к економу Лесневичу, чтобы прибыл к нему, Домбровскому. За прибытием коего собрали людей, до 15 человек, и дали о том же знать помещику Янчевскому, который прибыл с людьми днем уже, и поймал означеннях преступников. Когда же отец отправился к Домбровскому, и преступники уснули, то он (Антоний Ольшевский) в предосторожность, дабы при поимке не произошло смертоубийства, у принесеного Кульчицким или Карманюком ружья заряженного, пановку и курок намастил лоем, дабы не можно было выстрелить…"
До цього можна лише додати, що при спробі заарештувати Кармелюка, той мав намір стрілити у поміщика, проте рушниця "дала осічку", і Янчевському вдалося вирвати її з рук Устима, після чого той захищався з палицею в руках.
Характерно, що поміщик Янчевський уже не наважувався довіряти охорону повстанця ні своїм селянам, ні шляхті з ополчення, а викликав солдатів, і ті, закувавши Кармелюка в кайдани, довезли його (за іншими даними — довели прикутим до воза), під конвоєм аж із п'ятдесяти багнетів, до недалекого Летичева. Проте місцева в'язниця видалася поліції не дуже надійною, тож незабаром Устима переводять до значно міцнішої, Літинської. Та, після спроби втечі, до якої Кармелюк вдався разом із двома іншими в'язнями, тюремна влада змушена була прикути, вже взятого в кайдани, Кармелюка ланцюгом до розташованого в камері стовпа.
Саме фразою, яку ви щойно прочитали, і відбуваються у більшості випадків усі офіційні біографи Кармелюка та відтворювачі історії його повстання. Ось і в розділі "Найважливіші дати життя і діяльності Кармалюка" читаємо, що 8-11 грудня відбулася "спроба Кармалюка втекти з тюрми. Бунт у тюрмі, очолюваний Кармалюком. Тюремна влада, боючись Кармалюка, прикувала його "на ланцюг до стовпа в камері". А що ж там відбувалося в реальності?
Так, перебуваючи в Літинській тюрмі, Кармелюк, незадовго до суду, справді вчинив бунт, в якому взяли щонайактивнішу участь два його товариші — Добровольський і Сотничук. Але що то був за бунт?
Причина його досить незвична і романтична. В тій таки Літинській тюрмі-фортеці утримувалася під вартою дівчина, Марія Добровольська, напевне, родичка Василя Добровольського, яку теж мали притягти до судової відповідальності у справі Кармелюка. Устим був закоханий в неї і вперто домагався побачення. Коли ж йому в цьому категорично відмовили, він, скориставшись випадком, увірвався до "особливої кімнати", в якій у цей час перебувала під вартою Марія і, як делікатно пояснюється в рапорті начальника охорони, влаштував собі з нею (очевидно, забарикадувавшись) "непозволительное свидание".
Та це лише переказ події. А ось як вона відтворена в судових документах, зокрема, в "Рапорті Літинської міської поліції подільському цивільному губернаторові про вчинення Кармалюком "бунту в Літинській фортеці":
"Важливий злочинець Кармелюк, який утримується тут в тюремному замкові в кайданах, тих самих, в яких його припровадили з міста Летичева, надумав і настійно домагався, щоб йому дозвлили безперешкодне побачення з "дєвкою" Добровольською, яку утримали по одній із ним справі в окремій кімнаті. Та коли йому цього не було дозволено, то він, скориставшись випадком, зайшов до її кімнати. Таке помічене недозволене побачення дало підставу для переведення цієї дівчини до етапного будинку"
Ось тут і починається найцікавіше: дізнавшись, що тюремне начальство не має наміру дозволити йому ще одне побачення, Устим почав обурюватися та виявляти непокору.
Чого ж наш ватаг-бунтівник вимагав? Звісно чого... Щоб йому знову дозволили побачення з Марією.
Читаєш рядки цього та інших документів, пов'язаних із тюремним бунтом Кармелюка, і відчуваєш, що навіть начальник охорони, який не мав підстав для приязні до свого небезпечного арештанта, сприйняв учинок Кармелюка стосовно прагнення бачитися з Марією — із суто чоловічою солідарністю.