Якусь мить він не міг оволодіти собою, незважаючи на те, що тільки вчора, на пероні, так блискуче справився з роллю члена польської делегації.— Гм,— повторив він і додав: — Бачите, я на жінок дивлюсь, як на книги. Перед тим, як починати читати їх, знайомлюся спершу із вступом або із змістом. А так — без вступу, одразу — я ніколи не читаю книжок, а тим більше не купую. На цьому можна погоріти...
З усього монологу Карапет зрозуміла, здається, тільки два останніх слова і тому відповіла:
— На мені не погорите. Не хвилюйтесь. Хоча, правда, був у мене один барабанщик з артучилища, то казав, що я тьоплая, як пєчка з духовкою. Але не згорів. Страшно мене любив...
Матуся Карапет, як прозвав її про себе Сідалковський і як інколи надалі називатимемо її й ми, розправила плечі.
— Розмовляв він просто і понятно. Так, щоб я не задумувалася. Ви ж, мені здається, дуже грамотний.
— Це розуміти як комплімент чи докір?
— Як хочете,— Карапет трохи розчарувалася в своєму майбутньому квартирантові.
Сідалковський у душі відповів їй взаємністю, але все ж сів. На щастя, вдало. На табуретці залишилася тільки що викручена білизна: фіранки, наволочки, простирадла, махрові рушники, — тазик з крохмалевим киселем стояв на підлозі. Карапет засміялася. Сідалковський посміхнувся теж — атмосфера розрядилася.
— У мене справді одне ліжко,— повернулася до попередньої теми Карапет.— Я ж не можу вас покласти на підлозі. Сама я теж рідко лягаю. Тільки в ісключітєльних випадках. Ви мене поняли?! А ви такий франт, що на підлозі вас не покладеш! — Матуся Карапет різко відсунула тазик з крохмалем до плити.— Пробачте, Сідалковський, але коли я дивлюсь на вас, мені здається, що ви все життя кохалися тільки на добре збитих перинах.
— І на морських хвилях в районі Полінезії,— відповів Сідалковський, подумавши: "Гарний одяг, як і медаль, теж має дві сторони. Приносить не тільки користь, а й шкодить..."
З кухні запахло смаленим. Сідалковський хотів було нагадати про це Карапет, але вставити слово, як клепку в діжку іншого розміру, він не зумів. Карапет говорила швидко й напористо:
— Так що дивіться. І опше: вам, може, у мене не подобається, то глядіть. Для вас потрібна квартира з ванною, туалетною. У мене цього нема. Наш дім іде під знос. Його навіть не ремонтують. Ми ходимо в комунальну баню, а туалет у нас он там,— вона показала у вікно, що виходило у двір.— За парканом, під бузиною.
Сідалковський підвівся. Карапет насторожилася і злякалася. Він поліз до кишені і раптом викинув білий прапор. У вигляді носовичка. Прочистив труби верхніх дихальних шляхів і капітулював. Мовчки, без будь-яких умов. Тилів не було — армія голодувала. Він був згодний на все.
РОЗДІЛ X,
в якому розповідається про швейцарську "цибулину", Арія Федоровича, вельветові штани, фетровий капелюх, бухгалтерські аксельбанти, чорний лімузин, старо-римські промови, каністру спирту, художника всіх існуючих напрямків, психологічний комплекс і дамську сумочку, що згадується так, між іншим
Залишимо поки що наших героїв. Тим більше, що їх двоє в одній квартирі, і можемо сподіватися, вони не сумували. Принаймні цього не допускала Карапет, твердо пам'ятаючи, що сміх — це здоров'я. А те й те треба завжди підтримувати. Такої ж думки був і Сідалковський. Мері того дня мала вихідний...
А ось у "Фіндіпоші" саме починався робочий день. Починався, як завжди, з годинника Арія Федоровича Нещадима. Арій Федорович стояв на стику двох коридорів, що нагадували літеру "г", і, демонстративно тримаючи в руках швейцарську "цибулину", яку нібито знайшов у Франкфурті-на-Майні, чекав своїх колег, що незмінно запізнювалися.
Першим припливав у "Фіндіпош" Карло Іванович Бубон, по якому Арій Федорович перевіряв не тільки свій позолочений годинник, а й ранкову процентність відвідудування, що зводилась до нуль цілих і двох десятих. Карло Іванович, або Тато Карло, як прозвали його поміж себе фіндіпошівці, чимось скидався на престарілого янгола з невидимими крильцями в ембріональному стані. Він не ходив, а плавав, як японська танцівниця, але значно більших розмірів. У "Фіндіпоші" коридори були такі вузькі, що коли Бубон виходив і несподівано зустрічався з Ковбиком, то не міг розминутися, щоб не торкнути Стратона Стратоновича животом.
— Економісти!—казав, ніби лаявся, Ковбик.— Економлять! На всьому економлять! Навіть на коридорах!..
— Вузькі. Дуже вузькі,— погоджувався з ним Карло Іванович і ніяковів.
Коли Бубон роздягався або гуляв пляжем, він скидався на величезну картоплину на двох сірничках: тулуб товстелезний, а ноги тонкі.
У дні, коли фіндіпошівці одержували преміальні і ставали добрішими, Карло Іванович упадав в одкровення і, дивлячись на свою фігуру, питав:
— І що воно таке: спина наростає, живіт збільшується, а ноги ті ж самі — тоненькі?
— Будинок на сваях,— відповідали у таких випадках фіндіпошівці.
На голові у Бубона завжди стирчав фетровий капелюх, в якому, здавалося, квочка тричі на літо висиджувала курчат. Шкіра на обличчі була схожа на туго натянутий папір. Судячи з виразу кругловидої фізіономії, Карло Іванович належав до тих милих добряків, які поступаються місцем у трамваї чи тролейбусі навіть молодшим за себе. Говорив тихо, зовсім нітився й ніяковів, коли потрапляв до незнайомих людей. Панічно боявся хімчисток, пральних комбінатів і запрошень на іменини до високопоставлених осіб.
Коли Карло Іванович скидав капелюха, можна було сказати, що він лисий, а якщо інтелігентно — то недостатньо кучерявий. Варто лише уважно глянути, на голові в нього й справді росло ріденьке, трохи кучеряве волоссячко кольору добре вибіленого полотна. Зачісував він його ззаду наперед у вигляді лаврового вінка, посеред якого виблискувало тім'я, що скидалося на мідну таріль на барабані.
Окрім фетрового капелюха та свідоцтва про закінчення бухгалтерського технікуму, Бубон мав ще маленькі живі очі, чорні плюшеві нарукавники, портмоне зі скріпками й брунатні вельветові штани, які, здається, не скидав з часів громадянської війни.
— Їх ніколи не треба прасувати, шановний,— казав він.— Наводити усяких стрілок-спілок. Для нашої праці вельветові штани — це уніформа, якщо хочете, шановний, це бухгалтерські аксельбанти.
На одному місці "бухгалтерські аксельбанти" були так сильно відшліфовані часом і довгорічною роботою, що коли в ясний день Бубон плив коридором, то сонячне проміння переламувалося на них і блискітки типу "зайчиків" почергово падали то на одну стіну, то на другу.
Бубон був забобонний і, на відміну від Сідалковського, цього не приховував: у понеділок Карло Іванович нічого не починав, у середу не сміявся, щоб не плакати в п'ятницю, не їздив у тринадцятому вагоні і не брав квитків на це число. Не літав поголений на літаках і не сідав у свіжовипраних підштаниках у човен чи на пароплав. Удома забороняв дружині підмітати на ніч кімнати, донечці — дивитися у дзеркало перед сном, а синові свистіти в туалетній. Коротше кажучи, Карло Іванович був настільки забобонний, що навіть не мився перед тим, як іти в лазню. Він вірив не лише в прикмети, а й у сни. До Бубона зверталися, як до неопублікованого досі сонника.
Коли Бубон лягав спати і сон довго не приходив до нього, він заплющував очі і уявляв себе спочатку завідуючим районним фінансовим відділом, потім — обласним, а засинав уже міністром фінансів. Йому снилося, що він сидить у міністерському кріслі, накладає короткі, як постріли, резолюції — "видати", "відмовити" — і ставить неймовірно красивий підпис: "Карл Бубон". Лежачи з блаженною, одухотворено-щасливою посмішкою, Карло Іванович уявляв себе в чорному костюмі, білосніжній сорочці з золотими запонками, до яких так пасував чорний, з відкритим верхом лімузин. Він підкочувався до особняка, що потопав у кущах жасмину (Карло Іванович дуже любив запах жасмину), і йому, Бубону, віддавав честь молодий міліціонер, що стояв біля свіжопофарбованої у зелений колір брами.
Назустріч Карлу Івановичу йшли модні дами у рожевих і голубих довгих сукнях, час від часу їх легенько підтримуючи трьома пальчиками, а Карло Іванович, вітаючи їх, ледь торкався свого картуза-циліндра з темно-блискучою батистовою стрічкою по околу. Дами зупинялися і, повертаючи голівки, прикрашені чудовими зачісками, питали одна в одної: "Це хто?" — "А ви що, не знаєте? Це ж новий міністр фінансів: Карл Іванович Бубон..." Дами ще довго проводжали його заздрісними поглядами — аж до самого особняка...
Мав Бубон двоє діток і одну дружину. Сина звали Дем'яном, дочку — Музою, дружину — Мацестою Єлізарівною. Муза вчилась грати на віолончелі зі скрипкою, а Дем'яна Карло Іванович готував до великого майбутнього: вечорами той опановував ораторське мистецтво й літературну мову. Бубон-старший мріяв, щоб Дем'ян став великою людиною — міністром, членом уряду,— а для цього (так Карло Іванович вважав) треба бути неабияким оратором. Тому перед сном Дем'ян уголос виголошував промови Юлія Цезаря та Гая Валерія Катулла, уранці — староримські промови Ціцерона, що спрямовувалися проти консула Марка Антонія.
— Діти, шановний, завжди повинні бути розумніші за своїх батьків,— казав Карло Іванович.
На роботі Бубон усім говорив офіційно: "шановний", "шановна". Удома вживав інші звертання: "моя рибонька" (це до Музи), "моє сонечко" (це Дем'ян), "моє серденько" (Мацеста Єлізарівна), а також — мій рибчик, мій капчик, дорогульчик, манульчик, мацюпульчик і козюльчик. Якщо Карло Іванович сердився, хоча такого сімейною історією майже не зафіксовано, то казав: "Ух, ти мій собачульчик!" Або: "Ти не дорогульчик, а гіпопотамчик!" Дем'яна це дуже ображало, і він, заливаючись слізьми, того дня не визнавав ні Ціцерона, ні Демосфена...
Арій Федорович перевів стрілку годинника ближче до дев'ятої і подумав: "А хто ж, цікаво, сьогодні прийде другим після вас, вельмишановний Карле Івановичу, і звідки з'явиться — з лівого чи з правого крила?"
Оскільки ще ніхто не з'являється і Нещадим стоїть у коридорі "Фіндіпошу" сам, як маяк на стику двох фарватерів (так би сказав Сідалковський) і жде, чи почнемо змальовувати його портрет, поки нам ніхто не заважає.
Арій Федорович Нещадим завжди ходив підтягнутий, як хорт. Коли він проходив коридором, батареї парового опалення несподівано вкривалися інеєм.