І коли я ходила дивитися квартиру, я завітала до того кафе, яке відкрилось у тому приміщенні. Випила чашечку кави, згадала все, що ти мені розповідав про те подвір’я і про те підворіття, і вирішила поспілкуватися з офіціантом чи з буфетницею, мовляв, ви тут недавно, як вам ведеться… І мені сказали, що колишні мешканці квартири твого тестя частенько навідуються до них бити вікна, вимагають, щоб їх поселили в їхнє законне помешкання, а один тип навіть показував форму номер три, де він записаний. Той тип себе іменував сином ґенерала Раєвського. — Ґенерала Раєвського?
— Так! Я запам’ятала те гучне ім’я. Шляхетне прізвище в алкогольно кримінальному контексті — такого не забудеш.
— Дякую, що ти розповіла мені про це.
— Я подумала: а що як це тобі в чомусь допоможе. Адже все на світі пов’язане між собою. І особливо в цьому місті.
Коли мене запросила одна жінка розписати для неї скриню півнями, виявилося, що то рідна сестра однієї з моїх гіпоте тичних свекрух, я ще раз подумала про плутанину київських зв’язків і згадала тебе…
— Так, Київ — велике село. І моя братова Лариса Лаври ненко — теж твоя давня знайома?
— Так! І вона тобі щось переповідала про мене?.. — Кате рині стало трішки незручно. Дмитро відчув це, і змінив тему:
— Я хочу сказати тобі, що санітаркою в лікарні, де померла Вероніка, також була жінка з компанії мого… цього самого… тестя. А Вероніка і Вікторія, як виявилось…
— Вікторія — твоя дочка?
— Так. Вони, коли пішли від мене, то примудрились налагодити стосунки з дідом.
— Себто з Раєвським?
— Так, з ним. Потім продали оті його апартаменти чи то фірмі, чи то власникові кафе, який купив їм трикімнатну квартиру неподалік від Львівської площі.
— Молодці! Розібралися в ситуації! А діда кинули?
— Як це — кинули?
— Ну… залишили на вулиці?
— Ні, діда вони забрали з собою, але невдовзі він помер.
— Відірваний від рідного Подолу, від милого серцю середовища. Це й призвело до передчасної кончини…
Вже вдруге він чує сьогодні цей протокольно мелодра матичний штамп. І взагалі, він саме думав про дім Раєвського на Подолі, коли прийшла Катерина і розповіла про загадко вих мешканців, які мали там свій жалюгідний притулок. До з’яви двох нахабних паній, котрим мало було "бетонки" на околиці. Котрим захотілося в центр міста — за чийсь рахунок.
— Тобто, Дмитре, твоя дружина стала власницею нерухо мості в Києві?
— Саме так. — І потім загинула, як тобі здається, не своєю смертю?
— Так.
— Ну то ти можеш бути певним! Це тобі НЕ здається, а так воно і є! За нерухомість люди підуть на будь який гріх! І на зраду, і на вбивство!
— Тобто ти вважаєш, Вероніка знайшла передчасну смерть — він мало не сказав "кончину" — через те, що заволо діла квартирою, на яку мали право ще й інші люди…
— Може, вони й не мали ніякого права, але, як то кажуть, претендували. Вони собі там пили гуляли і горя не знали…
— Горе вони, мабуть, знали…
— Але було де випити, а тоді вже й горе не біда… І тут з’явилася якась зрадниця…
— Зрадниця?
— Так. Адже Вероніка в якомусь розумінні зрадила свою рідню, своє походження, батька й матір… — Її мати давно померла.
— А ти ж, мабуть, її й на похорон не пустив!
— А що їй було там робити?!
— Ну от! Кримінальних злочинців влада відпускає під чесне слово на похорон матері — це святе. А що таке зрада?
Зрада — це недотримання сакруму, чинного в певному соціу мі. З погляду свого походження Вероніка вчинила зраду.
Дмитро згадав свою вчорашню розмову про зраду з Наталею Никонівною, і йому чомусь стало легше. Але все одно повернув розмову до апартаментів Івана Раєвського.
— Тобто, ти вважаєш, квартира могла стати причиною ненависті до Вероніки з боку її підозрілих родичів?
— От послухай, що зробив мій рідний аж ніяк не підозрі лий брат Сергій. Коли я їздила за кордон, залишила йому ключі від своєї хати. Він там жив, йому там було значно кра ще, ніж із дружиною й дітьми, біля яких тільки те й тримало, що нема куди піти. А тут з’явився, так би мовити, рeзeрв. Я наївно лишила в шухляді без нагляду і паспорт, і свідоцтво про власність на квартиру. Він додумався. Взяв схожу на мене жінку, взяв папір на квартиру і пішов до нотаріуса робити купівлю продаж. Добре, що нотаріус трапилася уважна і попросила в тої жінки ще якесь посвідчення особи, крім паспорта, а вона не змогла показати. І тоді нотаріус написала лист на райвідділ міліції, щоб я була уважнішою до громадянина Сергія Рачка.
— Так, історія в тебе весела, — поспівчував Катерині Дмитро.
— Він би й убив мене, знайшов би як, — спокійно вела далі Катерина, — і його зупинила не мораль, не якась там заповідь, а те, що я й досі одружена з одним типом, і у випадку моєї передчасної кончини мою нерухомість успадкував би він, а не брат.
— Ти одружена? Я й не знав.
— Так, колись розписалася з одним авантюристом. Я майже й забула про те. А брат того не знав. Тільки довідався, то дав мені спокій. — І ти так спокійно говориш про це…
— А що дадуть істерики, я тебе питаю, що вони дадуть?
Але я не про те. Бачиш — навколо нещасної "бетонки" сімнадцять метрів такі пристрасті. От що означає нерухо мість у Києві! А ти ще маєш якісь сумніви щодо цього?
— Так, за житло в Києві люди кладуть життя. Якщо навіть і нікого не вбивають і нікого не зраджують за це. Але в зраді або в убивстві має бути якийсь сенс. Мені братова Лариса, між іншим, твоя давня подруга, — зробив наголос на останнє слово Дмитро — сказала, що дід Іван помер більше ніж півроку тому. Тобто вже ніхто з інших спадкоємців не може претендувати на його майно. Отож, нібито й не було сенсу прибирати з дороги Вероніку.
— Так, але то могла бути просто помста! Як не мені, то хай і нікому! Це як бити вікна у кафе… Але постривай! Веро ніка помирає, хату успадковує донька. А якщо прибрати й доньку, то тут уже і якийсь деґенерат від попереднього або подальшого шлюбу може претендувати на нерухомість! Тобі треба бути дуже уважним щодо доньки! Подумай про це!
Дмитрові стало моторошно. Невже й доньку може при труїти якась жахлива баба Зося? І як це Катерина може так спокійно говорити про такі речі? А вона собі вела далі, зважуючи всі "за" і "проти" гіпотетичних убивць його родини.
— А з іншого боку, ти залишався одруженим з Веронікою?
Не розлучився з нею?
— Яке розлучення? Щоб укласти розлучення, треба було як мінімум побачитись. А ми побачились тільки напередодні її… кончини… — воїстину, протокольно мелодраматична "кончина" звучить не так, як фатальна "смерть".
— Чудово!
— Що ж тут чудового, Катю?
— Як що? У випадку загибелі доньки нерухомість Вероніки лишається тобі!
— Ти гадаєш, мені буде потрібна та квартира, якщо, не дай Боже, Вікторію прикінчать?
— Скільки тобі років?
— Яка різниця? Сорок два.
— Ти можеш іще два чи три рази одружитися і знайти в капусті ще кількох дітей. І тоді нерухомість вельми стане в пригоді. Але про такий варіант ти в цю мить не думаєш. А от коли ті, хто полює за нерухомістю твоєї дочки, довідаються про тебе, то добре подумають, чи вбивати дитину, коли є ще й здоровий дядько. Між іншим, ти й зараз можеш покачати права!
— Які права?
— У доньки! Ти ж перший спадкоємець дружини, а потім уже йде донька. Свідоцтво про шлюб у тебе? Отже, ти можеш сказати їй, якщо не слухатиметься тебе і не берегтиметься від лихих людей, ти претендуватимеш на її нерухомість. І не соромся цього. Я бачу, твоя донька — дівчина сучасна і розуміє гасло доби.
— Гасло доби?
— Так! А гасло сучасної доби — це нерухомість! Ти хіба не знаєш пророцтв Нострадамуса? Всюди будуть війни! І в Європі, і в Азії, і в Росії, і в Америці! Тільки про Україну нічого не сказано! Нерухомість в Україні скоро коштуватиме мільйони! За неї варто зрадити і маму, і тата, і саму Вкраїну!..
День наближався до середини, і донедавна порожня кав’ярня "Ятрань" поступово перетворилася на банальне приміщення, де п’ють і їдять. Дмитро Стебелько і Катерина Рачко відчули, що наразі все сказали одне одному і вирішили йти. Дмитро погодився, щоб Катерина підвезла його до замовника на бульвар Шевченка, і та хвацько витягла з кишені дублянки ключі від своєї срібної гордості.
А в кав’ярні залишився ще один відвідувач, який сидів тут зранку і тоскно думав, як жити далі. Його старий "Рено" стояв поряд зі срібною "Маздою" Катерини Рачко, але від цього йому було не легше. Через немовірну заплутаність найнесподіваніших ниток, якими долі людей у цьому місті пов’язані між собою, той чоловік також певним чином причетний до передчасної кончини Вероніки Раєвської Стебелько. Але не це бентежить його. Його бентежить винятково власна доля. Йому трохи більше п’ятдесяти, і він ще має достатньо чоловічого шарму, щоб справляти вражен ня на жінок. Якби до того ще б оцю саму нерухомість у стольному граді, про яку розмовляли люди за сусіднім столи ком, та хоча б якісь кошти на щоденні витрати, у нього б іще почалась і друга, і третя молодість, і він би знову досяг отієї, як йому здавалося, повноти буття, коли життя і п’янить, і заносить, і тягне до захмарних веж. В нього такі періоди бували неодноразово. Він любив багатьох жінок, бо зрадив би себе, аби любив якусь одну. Він розпродував їхнє майно, обіцяючи невдовзі повернути втричі більше, і втікав, і вони плакали не за своїм майном, а за ним. Нещодавно він успішно пішов по другому колу. Повертався, вертаючи частину давнього боргу, щоб невдовзі прихопити втричі більше і зникнути, тепер уже назавжди. Вже майже всі вичерпалися.
Лишилися тільки дуже давні, його однолітки. Не хочеться знижувати висоти польоту, наново сходитися з цими клімактеричними істеричками. Тим більше, як виявилося, його дами першого покоління, на відміну від пізніших, пере важно не сумували за ним, як йому хотілося вірити, жили собі, майже не згадуючи божевільного епізоду далекої юності. Одна із них нібито збиралася сьогодні вранці зустрітися з ним у цій кав’ярні, але вже минула година, а її немає. Може, то вона зазирала у двері, довго дивилася на нього, він мало не підвівся їй назустріч, але вона постояла на порозі і пішла геть. А тепер він сидить тут, бо немає куди йти. Він не працював усе життя, хоча весь час числився співробітником багатьох організацій. Не вистачало в розквіті чоловічої краси йти працювати.