Телефонна елегія

Кононенко Євгенія

Вузьким пошарпаним коридором Міської нотаріальної контори плентався старий чоловік, відзначаючи кожен свій крок ударом тяжкої палиці. Його терпляче вела під руку немолода втомлена жінка. Незграбну пару байдуже обходили працівники контори. Вони давно звикли до безпомічних старих людей, яких молодші родичі тягали сюди відписувати помешкання, дачі, автомобілі чи оформляти доручення на отримання старих внесків в ощадкасах, до яких старі люди вже не мали сил дістатися.
— Ось, тату, присядь поряд із цією бабусею, — сказала жінка. Всадовивши діда, вона заходилася шукати кінець черги. А відшукавши, почала прориватися до кабінету, нагадати нотаріусові: діда привела, що тепер?
А тепер треба було йти до іншого кабінету друкувати копію документа. Черга підійде нескоро, але є надія, що сьогодні вони таки владнають справу. Зачекай, тату, розумію, тобі важко, але якщо вже я тебе сюди притягла…
Старий приречено зітхнув. Аби тільки знову не почало нудити. Бо ж усі ці ганебні моменти старечого животіння варто переживати у власних чотирьох стінах, не витягати на люди…
Час минав, дочка метушилася по кабінетах, стежила за чергою, а підступна млість між животом і грудьми посилювалася.
Читати в напівтемряві казенного коридора старий не міг, хоч і прихопив книгу й окуляри. І тому він зробив те, чого ніколи не робив упродовж усього свого довгого життя: щоби трохи заспокоїтися, відволіктися від запаморочення, заговорив до сусідки в черзі:
— Як змінилося місто. Мене везли по місту, а я його не впізнавав. Усюди якісь безглузді хмарочоси, звідки вони тільки взялися?
Старий говорив гучним розкотистим голосом, аж інші люди мимоволі обернулися. А жінка мовчала. Не відповіла на його банальну репліку. Так само й він ніколи не озивався, коли до нього в різних ситуаціях заговорювали в чергах незнайомі люди. Завжди ставився з великим презирством до тої імітації спілкування. Краще нічого, ніж таке. Але перебування в цьому бридкому коридорі було таким нестерпним, що він мимоволі зробив другу спробу.
— Це ми перебуваємо на розі Михайла Коцюбинського та бульвару Шевченка? — знову гучно спитав дід.
— Так, — холодно відповіла стара жінка, мовляв, вона ще не настільки вижила з розуму, щоб не знати, де перебуває.
Розмова не клеїлася, і старий чоловік зробив третю спробу:
— А туди вниз — знаменитий скверик на Столипінській?
Отут він, здається, сам для себе неждано влучив у ціль, оскільки його приморожена сусідка раптом жваво обернулася до нього: — І чим же такий знаменитий цей скверик? Фонтаном?
То таких по місту багато. До речі, він там іще є?
— Річ не у фонтані, хоч у фонтані ТОДІ були рибки…
— Коли — ТОДІ?
— Ну… ще ТОДІ… Але ж яке тоді в тому сквері було морозиво! Тітонька виймала морозиво з великого бідона і клала між двома вафельками!
— Вона стояла на тому місці, де потім поставили пам’ятник Чкалову.
— Лідіє Андріївно, зараз наша черга, прошу вас, тримайтеся за мене, — до його сусідки проліз крізь натовп відвідувачів молодший на покоління, проте досить немолодий чоловік.
Йому вартувало чималих зусиль підвести жінку на ноги, а потім вона слухняно потупцювала до дверей. А той, із ким вона щойно перекинулася кількома словами, схвильовано стежив, як жінка в супроводі родича нарешті дісталася до кабінету й увійшла до нього. Річ у тім, що її назвали іменем Лідія.
Ліда, Лідочка. Звичайне жіноче ім’я. Трохи менш поширене, ніж геть заяложені Тетяна чи Наталя. Але також досить часто трапляється і зараз, і ТОДІ. Він мав сентимент до цього імені та завжди добре ставився до всіх Лідій, які опинялися на його життєвому шляху. А зараз забув про старече запаморочення та про металевий смак у роті, який, сильніше чи слабше, а вже давно живе в ньому постійно. І відчув смак того довоєнного морозива, що його морожениця у білому фартусі виймала з великого бідона і клала великою ложкою поміж двох ламких вафельок.
— Тату, вже треба заходити, — дочка робить спробу підвести діда.
— Облиш, я сам, — він спирається на палицю, із рипом підводиться, і дочка веде його до того самого кабінету, тільки до іншого нотаріуса. Він, не читаючи, підписує всі папери, що йому підкладають, хоча нотаріус радить ознайомитися.
А він навіть не одягає окулярів. А потім лізе до внутрішньої кишені піджака й довго порпається там.
— Тобі нітрогліцерин? Ми вже їдемо додому, скоро будеш відпочивати.
Старий намацує свої візитівки, яких він уже давно нікому не дарував. Але ще кілька штук мало бути в кишені цього парадного піджака з коротенькою орденською планкою, який він змушений одягати двічі на рік, в якому його поховають.
Так, він не помилився, ось вони, невеличкі картки з цупкого паперу.
— Скажи мені, в іншого нотаріуса ще є та жінка, яка сиділа біля мене під дверима? Бо я кепсько бачу.
— Здається. Я не стежила.
— То передай їй мою картку, — каже він дочці.
— А ти ще й встиг познайомитися в черзі?
— Які знайомства? — скривився від болю старий, підводячись зі стільця. — Але, здається, я зустрів дуже давню знайому.
Нотаріус роздратовано гукнула, щоб заходив наступний.
Дочка вивела діда з кабінету, і він повторив своє прохання.
Жінка притулила старого до стіни, повернулася до кабінету, звідки вийшла з клаптиком паперу, на якому великими цифрами було написано номер телефону.
— Це тобі. Обмінялися телефончиками, будеш дзвонити, призначати побачення. Ой, Господи! До бульвару Шевченка доплентаєшся? Там легше ловити таксі. Лише доведеться об’їхати велике коло.
Вдома він проспав до вечора. А коли прокинувся, став шукати в темряві телефон. Ось папірець із номером телефону.
Тепер треба підвестися з канапи, взяти слухавку. Кілька разів на день він підводиться зі своєї лежанки, щоб здійснити залишки життєдіяльності: щось поїсти, зі стогоном піти в туалет. Ні, його не годують із ложки, за ним не виносять.
Старий пишається цим. А зараз він зателефонує тій жінці, можливо, то якимось дивом справді вона.
Зайнято, постійно зайнято. Невже телефон йому записали з помилкою? Так, він дав їй свій телефон, але чи не загубила вона його? Знову зайнято! Та коли старий укотре натис на кнопку, щоб знову набрати номер, залунав дзвінок.
— Васю, це ти?
— Лідко, хіба таке можливе?
— Коли я прочитала твоє ім’я на візитівці, подумала: то не може бути інший Василь! Як ти доїхав? Я все думала: мій зять машиною, міг довезти й тебе…
— Дякую, доїхав, мені недалеко. Ти краще скажи, куди ти зникла тоді? Я дуже сумував за тобою. Правда!
— Мене перестали водити до скверика на Столипінській.
Батьки взяли мені іншу бонну. А вона стала водити мене в Павловський садочок.
— Он воно як просто! А я стільки думав про те, куди поділася дівчинка Ліда? А чим же твоїх батьків не влаштовувала чудова Емма Францівна?
— Не знаю… І що найприкріше, вже й не спитаю їх про це…
Нібито завжди водила дитину в чистих панчішках! І зайвої порції морозива не купувала, щоб дитина не застудилася!
— Так! На другу порцію морозива давала моя бабуся, і я біг купувати дві порції, вже тоді відчував себе справжнім кавалером!
— А, до речі, тоді був тридцять третій рік!
— Так, той самий! А ми в місті його майже не відчували.
— Так, про тридцять сьомий я знав нібито завжди. Моєї родини це не торкнулося. Але багатьох із нашого дому забрали саме тоді. Ми з мамою завжди знали про це…
— А де ти жив, Васю?
— На Ярославовім Валу. Я й зараз там.
— То тобі треба було брати таксі з Валу до Першої міської?
Це ж поряд! Це ж не на Лівий берег!
— Можна подумати, ти дісталася б пішки від Валу до нотаріальної контори, — відповів старий, удаючи образу.
Обоє несподівано весело розсміялися. Хоча причин сміятися нібито й не було.
— То ви перебралися на Лівий берег, тому ти й зникла?
— Ти почав плутати часи й події, Васю. Лівого берегу тоді ще не було, була Чернігівська губернія. Ні, ми ще довго лишалися в тому будинку на розі Чеховського провулку та Бульварно-Кудрявської, де я народилася. Ми там були ще за німців.
— А ми виїздили з Києва за німців. Були в Оренбурзі. А на початку сорок четвертого я потрапив у зону бойових дій…
— Ти був на фронті, Васю?
— Був. Але швидко дістав поранення і більше туди не вертався. Моя орденська планка дуже коротенька, якщо ти звернула увагу.
— Не звернула. Але слава Богу, ти повернувся з війни, — вигукнула стара жінка з несподіваним почуттям.
— Це було дуже давно, Лідо, — тепло посміхнувся старий.
— Я це розумію, — засміялась у відповідь жінка, — Просто я зараз пригадала, як ми в сорок шостому сиділи з подругою на лавці в тому самому сквері на Столипінській, тодішній Чкалова, зараз вона ще якось називається, не пригадаю, як саме…
— Я теж не пригадаю, Лідочко…
— А тоді було чи не перше повоєнне літо, не було ні морожениці, ні рибок у фонтані. Ми згадували тих, хто не прийшов з війни. І саме тоді я подумала: чи живий хлопчик Вася? За віком він міг опинитися на війні.
— Хлопчик Вася живий. — І навіть примудрився заселитися в ту саму квартиру, де жив до війни.
— Так. У цьому нам пощастило. Я й зараз лежу на канапі в тій кімнаті, де було моє дитяче ліжечко.
— А ми під час війни остаточно втратили наші кімнати на Бульварно-Кудрявській.
— Остаточно?
— Так! До революції все те помешкання належало родині моєї матері. У двадцять другому їх ущільнили, лишили для родини з шести осіб тільки вітальню й кабінет. Усе це ми пережили дуже давно. Тепер у нас уже давно є де жити всім моїм дітям і онукам. А я й досі згадую той будинок із великими еркерами.
— То ти "з бувших", Лідочко?
— А ти?
— А я син червоного комісара. Тато загинув на фінській.
Тільки нещодавно до мене дійшла сутність тої війни, а чи дійшла вона до мого тата, який був добрим татом… А квартира в сірому будинку на Валу, яку йому дали десь у двадцять восьмому, сьогодні заповідана моєму синові, який живе в Америці. Такою була воля його матері.
— А я мешкаю на Лівому березі у великій квартирі брежнєвської доби… Мої родичі виселили мене до найбільш ізольованої від них кімнати, щоб я не заважала їм. Бо я сплю вдень і майже не сплю вночі. Засинаю, коли прокидаються пташки.
— Я також майже не сплю вночі. Але я живу сам. Як упаду, піднімуть тільки, коли зайдуть. Іноді стає моторошно: чужі кроки, чужі крики в чужих помешканнях. Здається, прийшли по твою душу.
— Але принаймні ти нікому не заважаєш.
1 2 3