Жовта зірка в снігах

Кононенко Євгенія

Моїй давній подрузі Белі Поляк — де ти

поділася в цьому житті?

Міжміський зв'язок був геть поганий, і керівник експедиції Самуїл Маркович Марбель ледь міг чути напучування Льва Ісаковича Зіберблата, себто Льови Саковича, як іменували київського наукового генерала працівники гідрологічної експедиції. Вони не перший рік працювали тут, у горах, і краще за кабінетних теоретиків знали, чого й коли на практиці можна чекати від гір — туманів чи лавин, мокрого снігу чи нестримних потоків. Але Льова Сакович все одно пихкав, і хрипів, і кричав, якою має бути потрібна йому та світовій науці крива залежності товщини крижаного шару від атмосферного тиску на висоті тисяча п'ятсот метрів над рівнем моря, і ніякі пояснення практиків не задовольняли його:

— Значить, робите погані замі-и! Значить ви так і не навчилися мі-яти!

— От жид поганий, — весело прокоментував розмову з наукою Самуїл Марбель, нарешті кидаючи трубку, — тебе б сюди в гори хоча б на тиждень! А то свого тлустого жидівського зада ніколи не відірвеш ні від м'якого стільця, ні від теплого ватеркльозета!

Начальник гідрологічної експедиції Самуїл Марбель був сином того ж народу, що й доктор наук Льова Сакович, проте складав повну протилежність до нього. Він мав зграбні обтягнуті джинсами стегна, вдвічі вужчі за плечі. Він подобався жінкам, і не тільки єврейським. В долині він говорив без акценту й прононсу, а тут, у горах, вправлявся з гуцульською лексикою та фонетикою краще за своїх колег-українців. Гори люблять сильних і відважних. За десять років Марбель довів свою мужність і вміння долати всі труднощі некомфортного експедиційного життя, продемонстрував повну відсутність традиційного жидівського боягузтва. Навіть найчорніші антисеміти казали про Марбеля: якби ж то всі жиди були такими!..

— То чи ми вже будемо їхати, пане Самійле? — запитує Орест, водій експедиційного "бобика".

— Так, так, звичайно, — поглянувши на годинник, заквапився Марбель, — ми маємо на автостанції в Ясенях зустріти Оленку.

Вони виходять з маленького будиночка гірської метеостанції, рушають до свого транспорту. Орест сідає за кермо, Марбель — поряд. Ззаду, на перекинутому догори денцем відрі, скрючившись, сидить молодий спеціаліст Алік Білман, читає журнал "Новый мир".

— Їдемо?

— Їдемо.

Брезентовий "бобик" виїжджає з подвір'я метеостанції, їде вниз звивистою гірською дорогою. Марбель починає наспівувати "Дороги трудны, но хуже без дорог". Від тої дороги з кружлянням і підстибуваннями у Аліка паморочиться в голові, і він відкладає "Новый мир", який все-таки тамує неймовірне хвилювання перед зустріччю з Оленою.

Алік блідий і чорнявий. Якби не кучерява борода, він був би зовсім невиразної зовнішності. Але борода, хоча й стандартизує чоловічі обличчя, проте й суттєво ошляхетнює їх. Великі сумні чорні очі Аліка в поєднанні з його рудуватою бородою наче з обличчя біблійного пророка чи навіть месії. Светр грубого плетення і брезентова куртка-"штормівка" несподівано нагадують вбрання тих часів і також підсилюють ефект. Впадають у вічі нервові, із завеликими суглобами довгі пальці Аліка. Всі чомусь питають, чи, буває, він не музикант.

Самуїл Марбель — далекий родич Білманів. Зв'язки такої міри віддаленості зазвичай не підтримують. Хіба що євреї. Марбель влаштував Аліка на роботу до експедиції. Молодий хлопець найбільше за все хоче позбутися іміджу жидочка — матусиного синочка, який споживає виключно домашній супчик з тефтельками і ні за що не вийде на вулицю, коли помірні опади стають сильними або коли ртутний стовпчик падає нижче мінус семи. Алік хоче йти в гори, долаючи шторми й буреломи. Їсти зі спільного казанка вариво з карпатиської квасолі та сніданку туриста. Легко перехиляти склянку горілки за експедиційною вечерею. А ще Алік Білман мріє, що одного дня він, так само як і його семиюрідний дядько Самуїл Марбель, зможе легко жартувати з приводу свого жидівства, невимушено відповідаючи на всі ризиковані запитання під час вечірніх експедиційних посиденьок.

— Сьогодні в нас свинячий сніданок туриста, Самуїле Марковичу, — єхидно відзначав старший інженер Юра Мурченко, — як до цього ставиться ваша віра?

— Ви хочете, щоб я не їв страви зі свининою, аби більше лишилося вам, — знизує плечима Марбель.

— Та ні, ну що ви, просто я чув, що ви цього не їсте...

— Я не юдей, Юро.

— А хто ж ви?

— Єврей, жид, якщо хочете...

— Я цього не кажу!

— Але не юдей. Втім, і юдеям закон дозволяє в дорозі їсти усе.

— У вас дуже гнучка релігія, Самуїле Марковичу.

— Краще гнучка, ніж ніякої.

— А до речі, ви обрізаний?

Марбель посміхався:

— Головне, щоб у мужчини не був підрізаний розум. І щоб не були підтяті крила душі. А інше... з іншим ми якось розберемося. — Марбель посміхався Марічці, місцевій молодиці, в якої експедиція протягом багатьох років орендувала хату. Гарна статна Марічка сміливо посміхалася Марбелю у відповідь і несла йому неодмінну гітару. Самуїл театрально зітхав, артистично підводив очі, легко брав акорди, співав спочатку соло, потім підхоплювали всі. Влітку співали надворі, і гори зусібіч підспівували експедиції. Взимку співали в Маріччиній хаті з пухнастими ліжниками й полицями з гуцульськими мисками. Кращого співу не було й не могло бути. Саме в ті хвилини виникала велика ілюзія великої єдності і з природою, і з людьми, i з іншими світоглядами, з іншими вірами, і з прадавніми віруваннями. І з красунею Оленою. Одного дня Алік посміхнеться їй так само значущо, як Самуїл посміхається Марічці. Та іншим жінкам. Але Аліку інших жінок не треба. Він не хоче слави всекарпатського спокусника Самійла Марбеля. Тільки б киянка Олена Глущенко посміхнулась Аліку, не соромлячись, що посміхається жиду.

А зараз вони їдуть зустрічати її. Дівчата працюють у полі, себто в горах, не більше трьох тижнів. То суворі сильні чоловіки вибираються сюди на повний сезон. Аліка вперше запланували на весь термін. На попередні експедиції його відряджали на період, коротший за дівчачий, і він так і не зустрівся з нею в горах. Досвічені експедиційники казали:

— В полі, а особливо в горах, стосунки з жінками залагоджуються вдало, як ніде. Всі міські комплекси лишаються в місті. В горах все простіше й мудріше. Навіть не треба ловити момент. В горах момент сам тебе упіймає.

загрузка...

Але перший їхній неймовірний момент cтався в Києві. Алік провів Олену додому з роботи — вони затримались допізна, пакували експедиційну машину перед відправленням у гори. Був пізній вечір бабиного літа. Було тепло й зоряно. Шаруділо листя. З чужих вікон лунала музика. Олена сама запропонувала посидіти у сквері на засипаній кленовим листям лавочці. Тоді вони й поцілувалися вперше. І коли після божевільного дотику їхні губи вже готові були роз'єднатися, Оленка обхопила його шию руками й продовжила поцілунок. Йому хотілося говорити і говорити, що він не жалюгідний жид-боягуз, він також нічого не боїться. Як і Самуїл Маркович, він зійде на сліпучі засніжені вершини й звідти побачить весь світ... Він нічого не сказав тоді.

Наступного дня машина вирушала в Карпати. Самуїл сідав біля водія у кабіні, Аліка вмостили серед спальників у кузові. Інші експедиційники їхали ввечері Івано-Франківським потягом. Як завжди, всі вийшли на вулицю провести машину, завантажену експедиційним мотлохом.

— До зустрічі в горах! — сказала Олена й привітно посміхнулася йому.

— До зустрічі в горах! — відповів Алік, пориваючись зіскочити з купи спальників.

— Лишайся там, де ти є, — гукнув Аліку шофер Микола, — більше я тебе туди не прилаштую!

Вантажівка з Аліком рушила, Олена лишилась на вулиці. Що буде далі? Які божевілля у них попереду?

Олена мешкала неподалік від Інституту, тому й після школи пішла працювати техніком туди, де працювали і гідролог зі світовим іменем Льова Сакович Зіберблат, і відважний керівник польових робіт Самуїл Маркович Марбель, і багато інших наукових і ненаукових співробітників, які вранці сповзалися на роботу, а ввечері розповзались по домівках, натхненно обговорюючи наукові проблеми або нарікаючи на одноманітну роботу й низьку зарплатню. Молода дівчина ще не могла збагнути наукових висот, яких сягали інститутські дослідження, одначе полюбила гірські висоти, які побачила на власні очі. Почала заочно вивчати географію й гідрологію. Вчитися й працювати було цікаво. Хлопця ще не мала, хоча була дуже гарненькою. І от в експедиції з'явився єврейчик Алік. Від його великих чорних очей, якими він дивився на Олену, паморочився світ. Олена й Алік були не діти: їй було двадцять, йому двадцять чотири. Пора гри очими мала б для них швидко минутися, настати інша цілком природна пора.

— Єврей! Єврей! Жид! — стукало в Олениних скронях.

— Від жидів завжди тхне жидами! — категорично стверджувала їхня родичка Фрося.

— Як це — жидами? — не розуміла Олена.

— Вони вживають багато цибулі й часнику. Тому такі вертляві та енергійні, — пояснювала мама.

— Ні, — заперечувала Фрося, — запах жида — то не просто цибуля й часник. Це особливий жидівський запах! Його не опишеш словами. Його можна тільки внюхати!

В старшого брата Сергія були серйозніші претензії до жидів. Він мав друга Діму Гербера, який після поневірянь по низькооплачуваних посадах нарешті знайшов собі гідне місце у відділі математичного забезпечення в солідній установі. Сергій попросив Діму взяти його до себе. Діма сказав, що те неможливе, сам ледве вліз. А потім з надійних джерел Сергій довідався, що Діма влаштував до себе миршавого лупоокого Ізю, з яким, власне, й не товаришував.

— Як тягати меблі йому на новосілля, так на те Сергій підходив! А як порекомендувати на роботу, то тут підходить Ізя! — обурювався Оленчин брат, — Ну що я після цього можу думати про них усіх?

Скільки тих євреїв загинуло на війні, скільки їх виїхало в Ізраїль або до Сполучених Штатів, і все одно їх так багато усюди! А неєвреї або ненавидять євреїв, або захищають їх. Байдужих до єврейського питання нема. Втім, як казала Фрося, захищають ті, хто самі жиди. Тільки не зізнаються. Не пишуться. Але читаються. А тьотя Люся з Фастова казала, що жлоби значно гірше за жидів. Бо що таке жлоби? Жлоби поміж українців — то як жиди поміж євреїв. Люсю з Фастова аж ніяк не можна було назвати таємною жидівкою.

1 2 3