Зрада (Zrada, made in Ukraine)

Зрада ZRADA made in Ukraine

Що зрада є? Усе на світі зрада…

Оксана Самара

Щодоби настає час, коли вже не ніч і ще не ранок. Час найбільшої життєвої втоми, час безнадії. Рятуй нас, Боже, від неспання в цю пору! Тоді в убогій обшарпаній лікарні помрe Вероніка Раєвська, в заміжжі Стебелько. Вона прокинеться й відразу відчує, що це якраз той час, коли вже нарешті поснули всі пізні птахи і ще не прокинулись ранні.

Час зради й брехні. Час, коли "швидка" допомога приїздить — або не приїздить — до невиліковно хворих. В таку пору батькові друзі приходили ховати крадене, бо знали, що саме тоді приходять з обшуками тільки до політичних. В таку пору в лікарні помер Вітька, її перша любов, і загинула подруга Марина. І Вероніка відчує, що надворі саме ця година, і почнеться страшне… За останні півтора року вона позбудеться майже всіх своїх страхів. Не боятиметься свого старого батька алкоголіка. Не боятиметься свого, вважай, колишнього чоловіка Дмитра. Не боятиметься глядацького залу — більшого ніж на вісімдесят душ — у Будинку дитячої творчості. Тільки рук на горлі боятиметься, як тоді… І, хоча дні її життя вже відміряні, це станеться ще нескоро.

А поки що в неї — перший маленький тріумф. В аматорському театрі "Трясиспис" прем'єра вистави "Дорога Зради".

Глядачів прийшло значно більше, ніж їх може умістити невеличкий зал. Прийшли просто цікаві. Прийшли друзі.

Прийшли не тільки друзі…

На сцені — такі самі стільці, що й у глядацькому залі.

Тільки стоять не рядами, а навколо столиків. Вочевидь, задумана кав'ярня, оскільки в кутку зроблено щось на зразок шинквасу з пляшками. Убозтво темної сцени нібито підкрес лює безнадійно аматорський рівень дійства, що має відбутися. Але маленький зал переповнений, молоді люди, кому не вистачило місця, сідають на свої рюкзаки й портфелі просто на підлозі. Панує урочисте збудження, як перед виставою у справжньому театрі.

В залі гасне світло, освітлюється сцена. Спектакль роз почався. На сцену вийшов артистичний хлопець у довгому шарфі, певне, філософ, і хлопець в окулярах без скелець, либонь, зануда. До шинквасу стала дівчина. Перший хлопець бере чашечку кави і з газетою сідає за столик, поклавши ногу на ногу. Другий також бере каву i, хоч вільних місць багато, сідає поряд із першим, не спитавши дозволу. Певний час панує мовчання, а потім між ними йде приблизно така розмова:

— Мене зрадила жінка.

— I що її до цього змусило? — питає він, не відриваючись від газети.

— У вас дивний погляд на проблему. Мене зрадила жінка!

Ви розумієте! ЖІНКА! ЗРАДИЛА! А ви питаєте: чому вона так зробила.

— Українці весь час зраджують. Скільки живуть, стільки й зраджують. Чого ви розхвилювалися?

— Українці — так! Але ж не українки! Українки на весь світ славилися красою лебединої вірності. За чоловіком — у Сибір! На Колиму! На Далекий Схід! А не в гречку, якщо чоловік на місяць поїхав до мами.

— Ви щось наплутали. В Сибір услід за мужем — це московки. А на місяць від жінки до мами — то це таки по-українськи.

Зал небайдужий до вистави. Глядачі сміються, аплодують. І тільки високий чоловік із гарним утомленим обличчям застиг біля виходу, пропускаючи всередину нових глядачів, а сам лишаючись на порозі. Поряд — жінка, яка також не хоче заходити в зал, хоч там видно краще. Вона витягає шию і стає навшпиньки, стежачи за грою акторів аматорів. А грають вони весело й невимушено, артистично жестикулюючи і легко стрибаючи по столиках і стільцях.

— Якщо ви хочете знати, зрада — це свобода.

— Хто вам таке сказав? Зрада — це гріх. Гірші за зраду тільки вбивство і самогубство.

— Це за вашим християнством.

— А ви хіба не християнин?

— За вашим християнством і свобода — гріх.

— Що означає оте "за вашим християнством"? Ви зрадили нашій християнській вірі?

— Коли зраджують нас, то це гріх. Коли зраджуємо ми, то це свободa.

— Панове, — озвалася дівчина біля шинквасу, — чи не бажаєте по чарочці горілки "Зрада"? Ми маємо експортний варіант.

— А горілки "Свобода" у вас нема?

— Або горілки "Гріх"?

— Горілка — завжди гріх, чи вона "Столична", чи "Пшенична", чи "Гетьманська", чи "Московська". Тому вона так солодко п'ється, хоча й гірка, — сміється барменша.

— Це як кому. Кому солодко, а кому й гірко.

Вона наливає обом по чарці горілки, обоє із задоволенням перехиляють. На сцену витягають величезний макет пляшки з горілкою, на етикетці якої латинськими літерами написано:

ZRADA Made in Ukraine.

— Того в нас в Україні й життя немає, що зрада стала нашою національною етикеткою. Ми зраджуємо і друзів, і ворогів, і подружжя, і навіть себе. Нас у світі знають, як зрадників!

Гарненька барменша стежить за розмовою відвідувачів. Іноді крутить пальчиком біля скроні, іноді показуває:

"Клас!", також стрибаючи по столах і стільцях.

— Ви помиляєтесь, пане Зраджений, Нас не знають у світі, навіть як зрадників.

— Ну тому й не знають, що ми весь час зраджуємо…

— А ви ніколи не задумувались, чому люди зраджують?

— Як це — чому? Що за підступне, провокаційне питання?

— Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне.

Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?

— Через вроджену зіпсутість… через брак належного виховання… через погані приклади зусібіч… і взагалі!..

— А от і не "взагалі"! Люди зраджують тому, що бути вірним не ви гід но! Вірність ажніяк не винагороджується в цьому світі, і особливо в Україні.

— То, по вашому, вірність можна купити за гроші, а зрада — там, де погано заплатили?

— Ні, зрада може бути й там, де заплатили добре, якщо хтось заплатить ще більше. І не обов'язково грошима.

— Панове, — озвалася барменша, — ви вже вибачте, що я втручаюся, але ви дискутуєте дуже голосно…

— Гаразд, ми будемо тихше.

— Вибачте нам.

— Вибачаю. Я бачу, вас дуже цікавлять питання вірності й зради. То запрошую вас на виставу, що почнеться тут за кілька хвилин. Чи не допомогли б ви посунути столи й стіль ці, щоб звільнити сцену?

Філософ і Зануда хутко звільнили середину невеличкої сцени і винесли двоє віденських стільців, круглий стіл і табличку на підставці з написом "Тісна радянська кімната зразка п'ятдесятих", а самі посідали на край сцени, звісивши ноги вниз.

На сцену вийшли дві жінки. Це мати і дружина господаря дому, який от от має повернутися зі сталінських таборів.

Дружина звіряється свекрусі, як жінка жінці, що вона ні разу не зрадила коханого протягом цих шести років. А свекруха натякає: подружня вірність — це тільки дещиця з того, на що заслуговує такий незрівнянний чоловік, як її син, бо він — цвіт нації і людства загалом.

Жінка на порозі залу чи то схлипнула, чи то гмикнула, і чоловік поглянув на неї. Гарна доглянута жінка, все як належить: зачіска, парфуми. Ніби й нічого особливого, проте обличчя запам'ятовується. Здається, вона так само прийшла сюди не просто як глядач.

На сцену вибіг герой, на якого чекали обидві жінки. Спочатку він обома руками пригорнув обох, а потім злився у довгому цілунку з дружиною. Мама уважно вивчала той поцілунок, обходячи навколо щасливого подружжя декілька разів.

Вистава подобалась, хотілося дивитися далі. Але чоловік пішов геть, бо щось у цьому спектаклі незрозуміло й боляче зачіпало його особисто. Він не міг пояснити, що саме. Жінка залишилася стояти біля дверей, а чоловік вирішив, що йому краще піти.

Знову зима, знову сніг, мряка, холоди, згорблені спини, чорні дерева. Час біжить швидко. Від дня того спектаклю минув рік. Той чоловік (його звуть Дмитро Стебелько), що стояв на порозі залу, за цей рік постарів на добрих десять літ. Не впізнати колись гарного мужнього обличчя — тепер у нього мішки під очима і глибокі борозни на обвислих, часто неголених щоках. Він сидить у себе на кухні, чує, як дзвонять у двері, і не хоче вставати відчиняти їх, бо вже другий рік ні на кого не чекає.

Подзвонили вдруге. То могли бути тільки сусіди — збирати на похорон, хто скільки дасть. Він неохоче підвівся, рушив до дверей. На порозі стояв дід Василь із села Блюхівки, де останній рік жила його мати і де вона тепер лежить на вбогому сільському цвинтарі. Мешканці таких глухих сіл мають доцивілізаційну звичку не користуватися послугами пошти, телефону чи телеграфу, а просто заходити, якщо треба побачити когось із родичів. Дід Василь був у Києві у невістки своєї сестри, а до нього зайшов, щоб сказати, що тре ба поставити хрест на могилі матері, бо стара не має спокою.

А разом з нею спокою не мають і нечисленні односельці: як тільки темніє, мати починає ходити селом, стукає людям у вікна i зітхає.

Він не вірив у потойбічний неспокій, але погодився щодо хреста, адже — які можуть бути питання? — могили предків треба доглядати. Із трьох синів покійної Марії Стебелько тільки він може це зробити. Середній, Володька, заробляє гроші у Сполучених Штатах, крутиться там нелеґально, і, якби виїхав, то більше б туди не в'їхав. Він і на похорон матері не приїздив.

Найстарший, Валерій, залишається жити в рідному Дубовому, але після смерті своєї дружини красуні Марини запив.

П'є безупину, так відчайдушно, так чорно, як в Україні загалом не п'ють, як п'ють тільки в Росії.

Дмитро також п'є вечорами. Не так тяжко, як старший брат, але п'є. В нього також об'єктивні причини. Наприкінці минулого літа він теж зостався сам. Дружина пішла від нього. Забрала дочку і зникла невідомо куди. Він шукав їх, а іноді й не шукав, а то, бувало й знаходив, — і не робив останнього кроку назустріч, повертаючись до свого байдужого очманіння самоти. І коли після тяжкого трудового дня (а працював він старшим майстром у бригаді так званих євроремонтів) сидів на кухні, хтось нишпорив темними кімнатами, хутко ховаючись за шторами, аж поки він нарешті втомлено під водився і йшов туди, звідки чулися шурхоти. Мало не щовечора, ідучи додому, він купував дві три пляшки пива або горілку. А коли непрохані гості хазяйнували у кімнатах занадто нахабно, пив і те, й друге разом.

Навіщо він тяжко працює і навіть не користується свободою самотнього чоловіка, який до того ще й заробляє добре, особливо як для цієї дурної країни?.. Він уже другий новий рік зустрічатиме без своїх дівчат. То навіщо йому самому сидіти у цій квартирі і пити горілку перед телевізором? На завтра він домовився про відпустку у своїй ремонтній аґенції й рушив до Блюхівки разом із дідом Василем.

Сніг то йшов, то танув, було слизько, і він вирішив не виводити авто з гаража.