Дорога Альоно!

Кононенко Євгенія

Дуже рада була довідатися, що ти не просто жива та здорова, а й досі працюєш, живеш заможно і цілком задоволена своїм життям. Мій онук Славик, з яким ти познайомилася в Німеччині, передав мені листа від тебе, якого ти переслала по комп’ютеру. Отже, я бачу, хоч ти й належиш до того ж покоління, що і я, але ти цілком засвоїла новітні методи комунікації, а я, "вроджена учілка", як охрестив мене мій онук, так і помру із самопискою в руці, тому й пишу цього листа від руки. Сподіваюся, ти прочитаєш його, адже на мій учительський почерк ніхто не скаржиться, а як матимеш бажання відповісти, то відповідай у будь-який придатний для тебе спосіб.

Альоно, хоча ти вже давно Еліана, але для мене ти завжди лишалася і лишаєшся Альоною, тож звертатимуся до тебе саме так. Ми не бачилися з тобою майже сорок років, а це не просто сорок років, це декілька епох, коли всі вектори поверталися на сто вісімдесят градусів, і тому я просто не знаю, з чого почати цей лист. Почну, певне, з того, що дуже щиро скажу тобі: попри всі наші незгоди, попри все те, що нас роз’єднало, ближчої за тебе подруги в мене не було. Наше юнацьке спілкування було настільки близьким, що наші відверті розмови не забулися ніколи, і мені надзвичайно бракувало тебе в усі подальші роки, прожиті без тебе. Мало того, ти розширила мої уявлення про цей світ, про це життя.

Так, ми тоді абсолютно щиро засуджували емігрантів із СРСР, бо вважали нашу країну державою справедливості, державою, яка базується на високій моральності й повазі до людини праці. Але в моїх вухах завжди дзвеніли твої слова:

"Не можу ходити містом, де мій коханий ходить під руку з іншою жінкою". І я в душі благословила твою еміграцію. І моя мама благословила. І я переконана: тобі було легше їхати з нашого міста і пережити, що тебе виключили з комсомолу, знаючи, що найближча подруга розуміє тебе. І її мати, яка любила подругу дочки мало не як рідну дочку, також.

Ми з мамою довго думали, невже в тобі є єврейська кров, яка дозволила вашій родині емігрувати. Ні, ти не подумай, що від того могло змінитися моє ставлення до тебе чи до будь-кого. Ти ж пам’ятаєш нашу Берточку Мардер, як ми всі її любили, вона, до речі, виїхала у вісімдесят восьмому, часто приїздить до Києва. А щодо тебе Дмитро пояснив мені, що ви виїхали не за єврейською, а за німецькою візою, хтось у вас із радянських німців. Я нічого не знала, що в тебе було якесь німецьке коріння. Адже твій батько був учасником Великої Вітчизняної! І знов-таки, хоча на певному етапі ми ненавиділи німців, і це цілком зрозуміло, навіть тоді ми з мамою завжди повторювали: серед німців були і Ернст Тельман, і Ернст Буш, і Йоганнес Бехер!..

Альоночко, так мій лист буде нескінченним, я спробую писати його за тим планом, який утворили запитання з твого листа. Всі вони дуже болючі для мене, але це життя, моє життя, і що вже тут поробиш?

Отже, ти питаєш, чому я розлучилася з Дмитром і коли це відбулося. Навіть більше, ти поставила питання досить прямо: чи правда, що причина розлучення така, як розповідав Славик? Це запитання спричинило новий, а втім, не новий, а черговий шок у спілкуванні з моєю родиною, про що оповім далі, бо ті моральні вектори, на яких тримається матриця мого життя, ніколи не дозволять мені звикнути до того, як живуть вони. Я звернулася до Славика із запитаннями, що йому відомо про підґрунтя мого розлучення з його дідом, з яким і він, і мій син Олесь, і невістка Анастасія регулярно спілкувалися, знаючи, як це травмує мене, аж до його смерті — він помер кілька років тому. Але у відповідь почула тільки те, що моя ментальність нікому не налазить на голову і витримувати мене можна тільки за сто баксів на годину — баксами у нас називаються американські долари, а втім, це, можливо, тобі відомо… Але, Альонко, я обіцяла без ліричних відступів, бо інакше паперу в домі не вистачить на лист, тим паче й лірики у відступах небагато…

Отже, Альоно, ти знаєш, як я любила Дмитра. Так само, як і ти. І тому я так добре розуміла тебе. Цей чоловік умів викликати до себе божевільне кохання. Він обрав мене, хоч я не використовувала ніяких заборонених засобів, ніколи нічого лихого про тебе не казала, тільки стала забобонною, якою не була ні до, ні потому, і молилася, якщо не Богові, то долі, щоб і він полюбив мене. Далі ти все знаєш. Ми й весілля не робили, хоча день нашої реєстрації припав на той час, коли тебе в Союзі вже не було. Тільки поїхали разом до Ленінграда, мали чарівні два тижні, і це було значно краще, ніж стіл із наїдками і крики "гірко". Ми були щасливі в усьому: ходили по місту, а на ніч лишалися у квартирі маминих фронтових друзів, які дуже привітно прийняли нас і відвели нам окрему кімнату. Вибач, якщо тобі боляче читати це, повір, і мені це писати боляче. Я й тоді дуже багато думала про тебе, чому тобі тут, у Союзі, не стрінувся добрий хлопець, але не Дмитро.

Коли ми одружилися, Дмитро прийшов до нашої кімнатки в комуналці на Великій Житомирській, яку ти прекрасно пам’ятаєш, де ми мешкали з мамою, де крім нас мешкали ще дві родини. Мама була такою тактовною до нас, молодого подружжя, намагалася ночувати десь у знайомих, хоча це не завжди виходило. Але коли її не було, в нас були такі щасливі ночі, яких, мені здається, і не могло бути, якби нам відразу по одруженні дали окрему двокімнатну квартиру. Мій онук каже, що "інтенсивність переживань" — ти бачиш, які слова знає цей шмаркач у свої п’ятнадцять років? — не є обернено пропорційною до міри комфортності життя, а я все одно вважаю, що завеликий комфорт призводить тільки до нудьги і втрати мети життя. Коли матеріальні блага, як то кажуть, з носа лізуть, — то вже не життя, а споживацьке існування.

Я не за злидні, Альоно, я за духовне життя, за таке високе в духовному сенсі життя, коли не помічаєш дискомфорту… хоч я й не люблю слова "духовність", яке у нас тут вживають до речі й не до речі і зробили мало не лайливим… Але я знову відхилилася від плану, чого намагаюся не робити. Це тому, що ми дуже давно не спілкувалися, і дуже-дуже багато хочеться розповісти такого, чим я можу поділитися тільки з тобою.

Отже, про наш із Дмитром нетривалий шлюб і про наше розлучення. Наш син Олесь народився у другу річницю твого від’їзду… Ось так, я народилась у день Перемоги, чим пишаюся й досі. Мій онук народився в день проголошення незалежності України. Він із цього приводу багато іронізує.

Я того дня стовбичила під першим пологовим будинком, пам’ятаєш, це на Печерську, там неподалік жив Костик Рудий із нашої групи, а потім тривалий час було посольство Росії — уяви собі! Посольство Росії! Для мене це й досі дикий абсурд! — а Анастасію тоді, в дев’яносто першому, відвезли з переймами з якоїсь вечірки, і я була під пологовим будинком, а Олесь попхався на якийсь мітинг, куди всі тоді сповзалися, а я навіть не помітила проголошення тої незалежності, бо жаліла Анастасію, яка ще не мала народжувати. Згодом з’ясувалося, що все сталося в належний час, вона просто чогось не дорахувала. Сина його батьки назвали В’ячеславом на честь тодішнього популярного політика-незалежника, який мені ніколи не подобався, але потім він загинув, то не будемо про небіжчиків.

Знову мене понесло не туди, але переписувати листа не буду. Стільки сил доклала, написавши ці вісім сторінок! Але, здається, й досі не відповіла на жодне з твоїх, Альоно, запитань. Отже, я народилася в день Перемоги, а онук В’ячеслав — у день незалежності. А син Олександр — у день другої річниці твого від’їзду із Союзу, сумний день, який має сенс лише для мене. І саме тоді одна з родин із нашої комуналки отримала окрему квартиру на Борщагівці, а ми з Дмитром зайняли другу кімнату, оту, чиї двері, пам’ятаєш, тоді були пофарбовані зеленим, — тепер мої родичі поставили євродвері. І мама як учасник Великої Вітчизняної війни зайняла сама нашу тринадцятиметрову, а наша молода сім’я перебралася до тої, шістнадцятиметрової з балконом! І на кухні нам уже належала ціла плита, а не дві конфорки! Мама іноді брала до себе малого Олеся, школа моя була недалеко, Дмитрові до роботи було далеченько, зате тільки вісімнадцятий тролейбус без пересадки! Тоді, коли ми з Дмитром і маленьким Олесем отримали ту кімнату з балконом, був, якщо висловлюватись банально, найщасливіший день мого життя. А який день був найщасливішим у тебе, Альоно? Коли ти перетнула кордон "Імперії зла"? Багато колишніх емігрантів повертаються в колишній Союз бізнесменами чи керівниками благодійних фондів — здається, чимось подібним клопочешся й ти — і розповідають на сторінках наших газет, що тепер їм тут значно вільніше дихається, ніж тоді, в ганебні сімдесяті. Я скажу тобі чесно й відверто: так, як дихалося мені на тому балконі, де мама посадила петунії, у сімдесятому році, не дихалося мені в дев’яносто першому, коли нам стала належати вся ця квартира, бо Анастасія в результаті якогось складного обміну примудрилася роз’їхатися зі своїми батьками і помінятися з родиною наших сусідів. То був шок для мене! Така спритність з боку молодої дівки! Я довго не хотіла об’єднувати особові рахунки, не хотіла й приватизовувати помешкання, але що поробиш, як усе вже стало товаром?

Отже, Альоно, я відповіла на твоє друге запитання, в який спосіб вийшло так, що наша родина отримала всю ту квартиру, де ти багато разів бувала в нашій з мамою тринадцятиметровій кімнатці. У ній я й сиджу зараз і пишу тобі цього листа за тим самим письмовим столом, який я не дала їм викинути, дарма що вони кілька разів уже приводили вантажників нести його в ту квартиру… розповім тобі ще й про цю однокімнатну.

Тепер же в нас квартири, Господи! не даються і не обмінюються, а продаються, і ціни геть шалені, а тоді, коли вся та катавасія з квартирами — тепер усі кажуть із "НЕРУХОМІСТЮ" — тільки розпочалася, ціни були якщо не у сто, то в п’ятдесят разів меншими, і Анастасія дуже пишається, що придбала тоді стільки нерухомості. Вони рік працювали в Америці, Славика я їм не дала, вони погодилися. Зрештою, якщо не витрачатися на нього, то можна було привезти більше грошей. А я водила його в садочок, брала листок непрацездатності, коли він хворів. Він тоді ще був чарівним хлопчиком; отим ерудованим юним циніком, якого ти зу— стрічала у себе в Німеччині серед його однокласників-ліцеїстів, він став згодом, а тоді, хоча й було важко самій із дитям, я все це витерпіла і добре підготувала його до школи.

1 2 3