Прості емоційні слова товариша були в той же час абсолютно логічними. А логіка була для Петі фетишем, здатним часом повністю перевернути всю його свідомість.
Віктор відчув, що зміг достукатися до здорового глузду друга.
– Мабуть, на роботу тобі йти не варто. З нарядником я домовлюся, та й хлопці у столярці підстрахують, – уже спокійніше сказав Віктор, – а от в їдальню та на розвід сходи обов'язково. І неодмінно потім займися підготовкою до дороги. Я думаю, тебе відправлять до табору на Висілках.
Говорячи останню фразу, Віктор покривив душею. Він розумів, що за таку провину призначать серйозніше покарання, ніж Висілки, куди відправляли в основному дрібних порушників дисципліни. Однак друг знав також і те, що Петро схильний вірити людям, прислухатися до їхньої думки. А отже, хоча б на якийсь час обнадійливі слова підстебнуть бідолаху до дій.
– Вставай і – до їдальні! Удачі тобі! – вже прямуючи до дверей, крикнув Віктор.
Ще кілька хвилин Петро лежав, перетравлюючи аргументи, висловлені другом. А потім рішуче підсумував свої почуття та думки:
"В одному він має рацію: не можна лежати й чекати смерті, треба боротися до кінця!"
Відкинувши ковдру, молодик у прискореному темпі зліз із нар на підлогу, одягнувся, прибрався та попрямував до виходу. В зв'язку з ранковою хандрою, котра було налинула на нього, сьогоднішній звичний графік дій виявився сильно зібганим, а значить, черга їхнього барака в їдальні, швидше за все, вже пройшла. І все ж таки Петро вирішив спробувати хоч якось поснідати.
Вийшовши на вулицю, він одразу ж на ходу зачерпнув жменю виблискуючого снігу і, пирхаючи, швидко умив ним обличчя. Озирнувшись навколо, хлопець із подивом виявив, що до ранку завірюха припинилася, а ранньовесняне сонце, яке сходить на горизонті, намагається пронизати пухнасте снігове покривало своїми косими променями. Повний штиль довершував ідилічну картину завислого в повітрі прозорого простору, насиченого світлою животворною енергією, що хльоскає через край. Петя вдихнув на повні груди, глянув у далечінь: похмурим дисонансом стирчала посеред синього неба темна оглядова вежа, оторочена понизу щупальцями колючого дроту.
Шлях до їдальні супроводжувався легким поскрипуванням сніжку під ногами та важкими думками. Слава Богу, хоча б зі сніданком Петрові пощастило: через якусь заминку на кухні черга затрималась, а тому вдалося примоститись у хвості групи ув'язнених свого ж барака перед Віктором, котрий завбачливо став останнім і попередив оточуючих про друга.
– Ну, як баланда? – зацікавлено спитав Віктор колегу, що проходив повз із наповненою мискою.
– Густа! – задоволено констатував той.
Це була найкраща похвала їжі. В середовищі хронічно голодуючих, доведених до крайнього виснаження, істот ні про які смакові, а тим більше естетичні якості їжі не могло бути й мови. Значущою була лише кількість поживних речовин, котру ув'язнені оцінювали за єдиною доступною ознакою – густотою баланди.
У супроводі глухуватого цокаюче-брязкаючого звуку миска з юшкою проїхала по прилавку. Петро підхопив її та попрямував до свого місця за столом. Дивно, але баланда справді була густішою, ніж зазвичай, та і її кількість у мисці здавалася більшою. На додачу до всього, хлопцеві дістався ще й хлібний окраєць, що також вважалося удачею, адже зажарена кірка, на переконання зеків, була поживнішою за м'якуш.
Як тільки перша порція їжі опинилася в роті, все довкола перестало існувати. Протягом процесу її поглинання, спішного й наполегливого, як ураган, мозок майже повністю відключався від усього, що відбувається. Мали значення лише хліб і баланда, лише насолода від наповнення шлунку, лише ейфорія від угамування голоду.
Тільки коли стінки миски було ретельно відполіровано хлібною кіркою, а так званий чай випито до останньої краплі, лише тоді навколишня дійсність почала потихеньку повертатися до свідомості Петра. Він озирнувся: навпроти нього Віктор, акуратно змахнувши зі столу в долоню неіснуючі крихти, кинув їх до рота.
– Зайди в барак і почисти свої нички; склади все у речмішок, – тихо промовив товариш.
На цьому краю стола вони з Петром залишилися вдвох, а в їдальні панував характерний шум-гам. Тому Віктор міг, не боячись, спілкуватись із другом. Він поставив лікті на стіл, переплів пальці, притиснув їх до губ. Красиві чорні брови трохи піднялися, а очі спідлоба глянули на Петю. Потім, ніби наважуючись на щось, Віктор різко глибоко зітхнув, ущипнув себе великими пальцями за підборіддя, склав, як школяр, руки на столі й подався тулубом уперед, ближче до друга.
– Над моїми нарами ліворуч, друга колода, – є випадний сучок, – сказав він, а потім, після секундної паузи, продовжив: – Вийми його та візьми з дупла сухар; тобі він зараз потрібніший. А я пішов домовлятись із нарядником. Успіхів!
Віктор рішуче підвівся й попрямував до виходу.
– Дякую! – крикнув йому навздогін Петро, теж зібрав хлібні крихти, проковтнув їх і пішов до барака.
Діставши із загальновідомих та потайних місць свої "пожитки", він акуратно склав їх у речовий мішок. Потім якийсь час нишпорив руками по колоді над нарами Віктора. Схованку було зроблено дуже майстерно, тому знайти її виявилося справою непростою. Нарешті це вдалося, й чорний пересохлий сухар теж перекочував до речей.
– Петю, що трапилося? – з акцентом запитав прибиральник барака, геть-чисто схудлий, із обмороженим обличчям, узбек, колишній учитель російської мови у себе на Батьківщині.
– Нічого, Уміде. Нагрубив оперуповноваженому, кинув по ньому стільця; тепер готуюся до відправки в табірний пункт для порушників дисципліни.
– Навіщо так зробив?! Погано буде! – стурбовано зарепетував Умід. – У "Дальній" пошлють, зовсім їсти не дають.
– Що зроблено, те зроблено – скоєного назад не повернеш… Значить, доля така, – Петро ще раз перевірив у мішку та кишенях основне приладдя ув'язненого. – Ну, не поминай лихом, Уміде! Може, й не побачимося більше.
Слова узбека, сказані від щирого серця, погіршили настрій. Адже Петро хотів вірити і вже майже повірив у судження Віктора про ймовірне його переведення до Висілків; усупереч здоровому глузду, всупереч логіці та досвіду. Умід же, озвучивши те, що було очевидним, рубав під корінь останню крихку надію на порятунок.
По вже протоптаній доріжці Петро пішов до будівлі санбарака, де було зосереджено лазню, пральню, перукарню та інші подібні служби.
"Треба привести себе в порядок, позаяк у табірному пункті для штрафників, швидше за все, очікує гігієнічне пекло на кшталт вагонних теплушок", – вирішив він.
Насамперед хотілося облити тіло цебром гарячої води, змити похмурі думки й хоч трохи розслабитися, поринувши у приємне мильне блаженство. Проте відразу зробити цього не вдалося. Зайшовши в банне відділення, Петро, на жаль, виявив, що величезний чан, який стоїть на плиті, ще не до кінця наповнений водою.
Банщик Федір, літній, сивий, як лунь, чоловік із запалими, зарослими жорсткою щетиною, щоками, якраз заніс чергову пару відер води, акуратно поставив їх біля плити. Не без зусиль він по черзі вилив уміст відер до чана і тільки після цього звернувся до Петра, котрий терпляче чекав у куточку.
– Митися чи прати? – діловито, з усвідомленням своєї значущості, запитав банщик. І, не дожидаючись відповіді, продовжив: – Вода нагріється не раніше, ніж за півгодини. Так що почекай, люб'язний.
– Мені б скупатися. Готуюся в дорогу, – повідомив Петро, – чи можна буде вклинитись?
– Гаразд, якщо не станеться нічого термінового – пущу, помиєшся, – Федір відчинив дверцята печі, підкинув пару полін і задоволено, з почуттям виконаного обов'язку, присів на чурбаку біля плити.
– Дякую; піду тим часом спробую підстригтися, – скромно промовив Петя й вийшов із лазні.
Він наблизився до дверей, розташованих у далекому кінці коридору. На них красувалася акуратно прибита зовсім нова прямокутна табличка.
"Перукарня", –
прочитав Петро слово, вигравіруване великими рівними літерами. І нижче, дрібнішими буквами:
"Прийом відвідувачів з 8-00 до 20-00".
Тут працював його товариш по етапу, колишній зубний лікар Лейба, чоловік років п'ятдесяти із золотими руками й неспокійним, метушливим характером.
– Привіт, Лейбо! – звернувся хлопець до перукаря, – тебе ще не призначили зубним лікарем табору?
– Ні, Петю. У мене надто важка стаття – п'ятдесят восьма, – констатував перукар діловито. – Начальство проявляє пильність, не допускаючи мене до лікування зубів. Воно вважає, що я можу займатися шкідництвом на такій відповідальній посаді.
– Та що ти, Лейбо! Ти ж і мухи не образиш, – сказав Петро, посміхаючись.
– А ось "Особлива нарада" притримувалася абсолютно протилежної точки зору; тому я і знаходжуся тут, а не в Ростові.
Вимовляючи ці слова, Лейба почав стурбовано й пильно придивлятися до Петра:
– Щось ти надто вже веселий сьогодні, – поставив діагноз перукар, – та ще й у робочий час. Не на добро це. Що сталося, Петю? Зізнавайся!
Всю веселість Петра, як вітром здуло.
– Ти маєш рацію, Лейбо, – справи кепські. Я нагрубив оперуповноваженому і запустив у нього стільцем. Тепер чекаю покарання, – підтвердив юнак здогадки товариша.
У кімнатці запанувала гробова тиша. Лейба зі змішаним почуттям жаху та захоплення витріщив свої величезні очі на Петра.
– Овва-а... – тільки й зміг розгублено пробурмотіти перукар; потім проковтнув слину, що накопичилася в роті, та, хитаючи головою, підвів межу своїм емоціям: – Так, дійсно... Є вершини, для мене недосяжні...
Після цих слів він впав у стан заціпеніння. А Петя тим часом щосили намагався взяти себе в руки, щоб не дозволити жалю до самого себе знову заволодіти почуттями й розумом.
Через деякий час Лейба раптом різко вийшов зі ступору та почав гарячково перебирати можливі варіанти розвитку подій і виходу з ситуації:
– Та за це вони можуть запроторити тебе в "Дальній"... Треба щось робити! – заголосив він. – Може, тобі варто лягти до лазарету? Ну, там, температура, серцевий напад... Я міг би поговорити з головним лікарем, із Михаличем. Адже я йому лікую зуби.
– Це допоможе, як мертвому припарка, – із сумним сарказмом відповів Петро. – За таку витівку вони дістануть мене навіть на краю світу; та ще й Михалич може постраждати.
– А можливо, спробувати змитись у відрядження? Я чув, що збираються відправляти групу для підготовки до розробки нової ділянки лісу, – запропонував Лейба ще один варіант.