Важко сопучи, сів також Свидригайло, а Анзельмус нахилився покірно і сказав півголосом:
— Добре робите, ваша милість, що не потураєте голеним лобам. Вони у гріхах живуть, наче свині у болоті, не знаючи християнської покори, як ось ми, жебручі монахи...
— Ба, недарма папа Інокентій назвав ваш правильник регулою для свиней! — відрізав монахові канцлер.
Свидригайло зареготався раптом, узявшись за боки, наче дитина, що вмить від плачу переходить до сміху.
— Обидва маєте рацію! Одні і другі однакові, і за те я вас не люблю, але вас мені треба, тому вас держу. Все-таки, чи ви біскупи, брацішки, слухати мусите, ось що! А ти, Збігневе, при князях не говори про народ і державу. Держава і народ — це ми!
— Хто знає! — кинув ніби між іншим Гольшанський.
— Це ми! — повторив великий князь з притиском.— І тому...— тут звернувся до Ягайла: — Прийшов я до тебе, брате, поладнати справу Поділля-...
Ягайло дивився перед собою, але не зводив очей на брата, тільки спокійно заявив:
— Тридцять літ тому назад віддав я Литву Вітовтові в державу до смерті, а після Грюнвальдської битви відійшов із Поділля, то правда! Все-таки Литва і Русь не перестали бути землями, інкорпорованими у Польську державу...
— Ого! У наших грамотах нема мови про підданство Кракову! — зауважив князь Гольшанський.
— Але є у городненській грамоті великого князя! — втрутився канцлер.
— Вітовта,— сказав Жигимонт,— а Вітовт помер... А що наслідник не відповідає за грамоти попередника, цього ми, литовці, навчилися від вашої превелебності!
— А ми, русини, ще від Казимира Великого! —докинув князь Гольшанський.
— Бажали литовці й русини Свидригайла на князювання, і я дав їм його, ось мій перстень на його руці. Але землі належать до держави, і мені їх роздавати не слід...
— Держава — це ти, брате! — сказав Свидригайло.— Дай наказ на письмі, щоб ці прокляті Бучацькі відступилися від Кам'янця, і випущу тебе у почестях і цього голеного макогона у цілості та здоров'ї. Якщо не схочеш, то не вийдеш із цієї кімнати, а він щоранку буде стукати ногами до твого вікна з ось цього вичілка...
— Брате! — крикнув наляканий король.— То я справді в неволі?
— Ні, тільки у тюрмі, як злодій...
— Я, твій брат?
Тут голос короля затремтів.
— Ні, не брат, а польський король. Покажи себе справді моїм братом і одним розчерком пера віддай мені вкрадену землю. Я сам подбаю про те, щоб мені її повернули. Подбають про те й прусські, і ливонські лицарі, й Волоша... А ти тільки підпиши.
— Ваша великокняжа милість не знають, що сенат у Кракові більше може, ніж король, і влада в його руках, а не в королівських! — зауважив арцибіскуп, який на згадку про прусських та ливонських лицарів і волохів усміхнувся з недовір'ям.
— Так, у нас шляхта править державою, а я тільки її батько! — виправдувався король.— Яке ж значення може мати моє зречення?
Свидригайло посинів.
— Ти знаєш, Ягайле, що я у Вітебську в 1398 році убив твого намісника, який мені вліз у печінки! — сказав тихим голосом.— Я обіцяв йому те, але він не повірив... Ну, і переконався. Ось я тепер обіцяю те саме тобі і додержу слова, бо я даного слова не ламаю ніколи, хоч би й чотири сенати сичіло мені над головою.
— Ти — може, але я... у Польщі... у шляхетській державі...
— Значить, не хочеш,— кинув різко великий князь і вирвав із столу буздиган, аж посипалися тріски.
Ягайло усміхнувся приязно, але стиснуті уста свідчили, що не до сміху було йому.
— Хотіти, то я хочу, але не можу! — відповів.
— Вчиніть, ваша королівська високість, як святий Акакій, якому закинули нечистоту,— прошептав Анзельмус.— Він підняв рясу, і всі побачили, що у нього нема спроможності согрішити. Напишіть грамоту, яку бажає великий князь, і пустимо вас з дарунками...
— Насильне визнання не має вальору! — заявив голосно арцибіскуп.
— Без сумніву! Але нам іде саме про це визнання,— сказав Жигимонт Кейстутович,— бо воно як для Свидригайла, так і для його наслідника буде основою до влади.
Швидкий як блискавка погляд Збігнева зустрів чорні зіниці Кейстутовича, але суворі риси князя навіть не здригнулись. Зате Гольшанський зиркнув багатозначно на канцлера.
— Чого нема, те ще може бути! — пробубнів він.
Збігнев почув ці слова, і в його очах змалювалася на хвилину безмежна погорда. Наче сказати бажали його очі: "Ах, ви дурисвіти, запроданці, мі один із вас не поживиться м'ясом, на яке наставився лев. Боріться, вбивайте одні одних, але панами таки залишимось ми. Бо нас просвітила церков на пагубу поган і всяких схизматиків!"
— Не закривай своєї злої волі шляхтою! — говорив тим часом Свидригайло.— Де є в народі сила покермувати долею краю? Сила є в нас, і ми правимо човном згідно з нашою волею. Напишеш, отже?
— Напишу! — відповів тихо Ягайло.
— То ти мені таки брат! — крикнув Свидригайло, а грізне лице його засяяло раптом радістю. Одна рука витягнулася до короля, а другою зняв з шиї дорогоцінний ланцюг і подав його арцибіскупові.
— Маєш, попе, не гнівайся! — крикнув.— А як гарно напишеш грамоту до панів Бучацьких, то дістанеш ще не такий!
Скупані в сльозах очі короля зустріли погляд канцлера. Він був повний безмежної злоби й невмолимого завзяття. Збоку приглядався до всього з холодним усміхом Жигимонт, патер Анзельмус витягав руки до неба над головами короля й великого князя і бубонів:
— Bened co vos...* (Благословляю вас (лат.).)
Тим часом князь Гольшанський поклав руку на плече лицаря, що стояв біля дверей:
— Ти, Танасе, поїдеш з грамотою в Луцьк до Юрші. Розкажеш йому все, що бачив.
— О, бачив! — відповів молодець, а чоло його стягнулося у зморшки гніву чи болю.— Я бачив, але не світанок свободи руських земель, а сумерк, сумерк!
Тоді, коли у Вільно та Троках могутні володарі, князі й вельможі торгувалися за долю руських земель та намагалися обійти хитрощами й підступами неминучу криваву війну, сам народ вирішив питання швидко і влучно. На всьому пограниччі, а навіть у Перемишльщині червоніло небо ночами, а днем у білій сніговій пелені чорніли темні плями пожарищ. Чорні їдкі дими підіймалися в олов'яно-сіре небо, а на землі розшаліло найстрашніше з усіх страхіть: народна війна.
Надіючись на підтримку від Свидригайла, всі руські князі вибрали його великим князем, а деякі між ними, що бажали відбудови величі давньої Руської держави, підняли народ проти шляхти і перевертнів. І народ послухав їх, бо хто і не мав уже здебільшого ясного уявлення про свободу держави, та всетаки знав, що за його батьків не було ні панщини, ні поборів. Не знали мужики багато про князів Юрія, Володимира, Льва, Данила, але розуміли дуже добре, що значить: бий шляхту!
Польський уряд подбав про те, щоб у Холмщині, Перемишльщині, Ярославщині та інших західних руських землях витиснути православне боярство. Протягом століття вживав він усіх заходів, почавши від меча, ножа або отрути і кінчаючи мішаними подружжями, щоб спольщити панську верству цих земель, і це вдалося йому цілком. Тільки тут і там залишилися збіднілі остатки руського боярства на убогих волостях з давнім правом, і то лише без значення і сили.
Народ, який виступив проти панів, накинувся не на них; вони, бач, були завбогі й заблизько жили з народом. Коли зірвалася хуртовина, православне боярство залишилось збоку й не брало участі ні у бунті, ні у його придушенні. Воно боялося перемоги хлопів, бо гадало, що після шляхти і перевертнів прийде черга й на них. Боялися й перемоги панів, бо тоді уся вага шляхетської помсти мусила обрушитися в першу чергу на боярство.
А хуртовина шаліла неабияк. Хоч і попереджені заздалегідь листами з Луцька, усі шляхтичі не встигли вибратися з пограничник земель. За панами тягнулася звичайно і двірська служба, тивуни, карбові слуги, озброєні пахолки, здебільшого з ріднею і свояками. По містечках та містах тинялося чимало всіляких заволок, про яких ніхто не знав, з чого саме вони живуть або чим займаються. З них-то набиралися ватаги опришків, яких бувало повно всюди, де тільки з'являлось військо шляхти. За сто літ виступила вдача шляхти у всій наготі, без прикриття та облуди, не дивно, отже, що хлопські розрухи дійшли зразу ж до крайнього розливу крові, гуртових убивств, пожеж. Жорстокість, безпощадність, брак пошанування усього шляхетського проявилися відразу і відбилися на світогляді навіть тих борців, яким не світила ідея незалежності руського народу. Шляхта, яка не вспіла "сальвувати" голів на захід, збиралася по замках або городах, де численні німецькі, чеські, польські поселенці, закликані ще князем Вітовтом та королем Ягайлом давали запоруку безпеки польським втікачам. Але повстанці здобували замки, а тоді жодна душа не виходила живою з рук озлобленого народу.
Одночасно відбувалися по полях і лісах лови на опришків та злодіїв, які за шляхетської влади гуляли безкарно поміж безправним православним боярством та мужиками. Тепер прийшла черга й на них, і у лісній глуші або на самітних грушах серед полів та левад з'являлися незвичайні зимові фрукти — голі трупи скатованих мужиками посіпак та грабіжників.
Аж ось із висоти Перемишльського замку побачили мешканці у перших днях грудня чорні дими з південного боку. Сталося це тоді, коли з Луцька розійшлися по Русі посланці Юрші. Вони вказали незадоволеним ціль: відірвати від Польщі споконвічні землі православного народу, відбудувати давні князівства з давніми свободами і правами та прогнати за тридев'ять земель нахабного бундючного наїзника. І тоді усі, навіть більш спокійні й розважні люди, які не брали досі участі у бунті, вхопилися за зброю, і раптом у товпах бунтівників з'явився послух проводирям. Коли б тоді боярство було стало на чолі товпи, а князь закликав увесь народ до бою, нічого не оперлося б розбурханій хвилі народного повстання. Та князь мовчав, а боярство держалося осторонь.
Була на південь від Перемишля могила татарського еміра, який загинув при облозі города двісті років тому. На ній здіймався високий мурований стовп, який видко було на кілька миль довкола. До цього-то мурованого стовпа вислав каштелян Заремба, який саме перебував у Перемишлі, розвідників, а ті принесли вістку, що це горить корманицький двір.
Всі оторопіли, бо ніхто з-поміж шляхтичів і не думав, щоб хлопські розрухи могли дійти аж так далеко на захід.