Жаїра. Том 2. На волі

Укладала волосся так і сяк, робила всякі гримаси, ставала в різні пози — все зважувала силу свого чару.

І якось то, коли вона так любувалася сама собою, в оселі зчинився незвичний галас. Покинувши своє зайнят­тя, Жаїра побігла до ок і застала на площі групу чужих людей, що стояли пов'язані під охороною аресів. Вияви­лося, що мужі, які ловили рибу, зауважили в ріці два човни з чужинцями, а що уважали себе вже на воєнній стопі з білими, половили їх і привели до оселі.

Один з полонених був білим, дослівно білим, — ясним бльондином з блакитними очима, з червоним від сонця об­личчям і облупленим носом. Мав років з п'ятдесят і скидав­ся на пузатий дзбанок, вбраний в зелену куртку, зелені штани і прикритий широкою покришкою великого капелюха. Йому товаришило кілька мішанців і кілька справжніх індіян — усіх разом дванадцять чоловіка.

Повідомлений про подію, з оки вже виходив Татаурана у пишній аканґатарі[19] і з пірначем* у руках, а на площі зібралися жінки, діти й частина тих мужів, що була поблизу.

Бльондин, як по всьому було видно, головна особа се­ред бранців, тримався спокійно, а його ясні очі дивилися ласкаво й смирно. Решта ж його супутників, навпаки, зра­джувала великий страх і стояла, боязко зиркаючи на аресів.

Взаємні оглядини тривали досить довго, але, видно, білому набридла мовчанка, і він звернувся до одного з ма­мелюків, узутого у чоботи з рапози, що в тих часах було свідоцтвом відповідальної служби.

— Перо, — сказав білий ламаною еспанською мовою, — спитай вождя, чому його люди напали на нас, коли ми не робили їм ніякої шкоди?

Мамелюк, загикуючись і плутаючи слова від страху, переказав питання Татаурані. Але той зігнорував його і про­довжував міряти в'язнів сердитим поглядом. Ті щулились перед його очима, ховалися один за одного й переступали з ноги на ногу.

— Він не хоче відповідати? — спитав білий.

— Боюся, шляхетний пане, що ми потрапили в руки племен жес, які не розуміють мови тупі-ґварані[20], — від­повів на дикому жаргоні Перо. — І це найгірше, що могло статися, бо жеси не лише найдикіші й найжорстокіші серед усіх племен, а на додаток і канібали.

Татаурана згірдливо всміхнувся.

— Не плети дурниць, мамелюче! — сказав чистою ес­панською мовою. — Канібалами є такі, як ти. А ми — хрис­тияни племени арес, і по-еспанському я говорю ліпше від вас обидвох.

Його відповідь зробила потрясаюче враження, як на білого, так і на невдалого перекладача, і вони обидва сто­яли довгу хвилину з повідкриваними ротами.

— Оце так несподіванка! — лунко засміявся білий. — Чому ж тоді не відповідаєш на питання?

— Чужинче, — холодно зауважив морубішаба, — не забувай, що господар тут я, а не ти! І зараз не ти, лиш я питаю: хто ви і чого тут шукаєте?

Білий не образився і не злякався і, лишаючись незмін­но добродушним, охоче відповів:

— Я, морубішабо, є вченим лікарем, філософом і до­слідником... Не знаю, як тобі ці слова пояснити... Перо, по­ясни морубішабі, що я пишу книги, — звернувся він до перекладача.

Але перекладач показався безсилим вияснити речі, в яких він і сам нічого не розумів. Татаурана дивився то на одного, то на другого, і ледве стримував іронічну усмішку.

— От, пригода! — клопотався білий. — Як би це тобі пояснити? Я дуже слабо говорю по-еспанському...

— А по-португальському? — усміхнувся Татаурана, зморщивши носа.

— Ще гірше, — признався білий.

— Ну, то говори латиною, — порадив вождь. — Лати­ну певне знаєш.

Гість розгубився остаточно й закліпав очима:

— А ти звідки латину знаєш?!

— Не питай! Зараз я питаю! Говори далі...

Але спантеличений гість від здивування довго не міг знайти слів і лише крутив головою. Врешті щиро й сердечно розсміявся.

— Нічому не треба дивуватися, — зійшов він на лати­ну, — але все ж не дивуватися не можу. Та, насамперед, попрошу тебе, морубішабо, звільнити нас із пут. У мене вже руки потерпли й у моїх людей напевно теж. Ручу тобі за всіх, що ніхто не повтікає, ані не почне битися.

Татаурана дав знак — і полонених умить розв'язали.

— Аканґасу, — покликав він, — бранців нагодуйте, але нікуди не відпускайте. Все забране в цих людей зложіть на купу й накажіть дітям, щоб не зачіпали. На тебе, Аканґасу, покладаю відповідальність.

Потім звернувся до гостя по-латині:

— Тепер говори. Можеш сісти, бо твоїх слів ареси однаково не розуміють.

— Ага, — догадався гість, — то у вас промовець му­сить стояти? Гарний закон! Тож і я стоятиму, бо все ша­ную закони дому, в якому буваю гостем, хай і невільним... Отож, насамперед, складаю тобі, достойний морубішабо племени аресів, вислови моєї щирої пошани, і вам, шановні мужі, як господарям цієї землі...

Білий вклонився спочатку Татаурані, а потім аресам.

— Що він робить? Що він каже? — спитали індіяни.

— Хіба ж не бачите? Вітає вас, — відповів Татаурана. — Не перешкоджайте. Хай говорить. Я вам потім оповім усе, що він скаже. Продовжуй, — звернувся до гостя.

— Називаюся Ґілерме Пірсон, — представився бльондин, — і походжу з Голляндії. Коли ти, морубішабо, знаєш латину, то знаєш і про Голландію. Не потребую тобі того по­яснювати. Знаєш, може, і те, що голландці вже чверть столітта воюють за землі, захопленій на півночі Бразилії. Але я до них не належу. Мене не цікавлять війни, я не женуся за багатством і нікому не роблю ніякої шкоди. Я, як уже сказав на початку, тільки вчений. Правда, я збираю скарби, але від того ні ваша земля, ні ваші люди не збідніють. Мене цікавлять скарби, яких не можна забрати в міх і вивезти: ваша земля, її населення, фавна, фльора, звичаї, мова, земні багатства. Ці останні самі по собі для мене не представляють вартости, але я хочу знати, чи вони є і які є. Зате ваші намиста, вироби з пір'я, дерева й глини варті багато. Того я маю досить у міхах, але все воно виміняне від індіян за інші речі, або одержане в подарунках. Я не воюю ні з ким, і зброю, що її твої вояки відібрали у нас, ми вживали для оборони від хижих звірів і ніколи проти людей. Мені вже не вперше доводиться бути бранцем, але все завжди кінча­лося мирно: індіяни, розпитавши нас, хто ми і чого шукаємо, відпускали нас приязно, ще й давали різні пам'ятки, як рівнож помагали шукати дороги далі. Думаю, що й з вами ми розстанемося приязно, бо ж, повторюю, ми не завойовники й не бандейранти. Ми — мирні люди. Ці про­відники й помічники, що є зі мною, служать мені за плату. І, коли вже говорити, що хтось винен, то вони — найменше.

Татаурана помовчав хвилинку і сказав:

— Про те, що з вами робити, мусимо увечері дого­воритися на раді племени. Покищо ж будь гостем і сідай. Ареси, — звернувся до своїх підвладних, — небезпеки нема.. Увечері збираємо ньємонґабу і поговоримо. А тепер хай кожен іде до своєї роботи.

Наказ підняв усіх з місць, хоч і видно було, що люди радо б сиділи ще далі з цікавости. Але наказ був наказом і ніхто не думав перечити. Всі порозходилися, і на площі лишився лише Татаурана з Пірсоном, а за найближчою окою причаїлася ще й Жаїра, жадібно прислухаючись до розмови, якої не розуміла.

Незабаром з'явилася Ірасема в супроводі Сабії, обидві з тацами в руках. Поставили перед чоловіками м'ясо, куку­рудзяний корж, варені яйця диких качок, гарапу для пиття і мовчки відійшли.

— Будь ласка, — запросив Татаурана.

— А-га-га! — затер вдоволено руки зголоднілий гість. — Нарешті бачу перед собою справжні докази ласкавости. аресів! Отже, почнемо "з яйця", як казали римляни, доро­гий приятелю...

— Почавши "з яйця", — стримано відповів Татаурана, — ми не є приятелями, пане[21].

— О, — живо відгукнувся Ґілерме, надбиваючи яйце, — мені сумно це почути, і я лише хотів би знати, чого від мене вимагаєш, морубішабо, щоб цю ласку осягнути?..

— Усі ви були б найбільшими приятелями, коли б за­лишили нашу землю і нас у спокої...

— Справді? Я думаю, що тоді ми були б просто не­знайомими.

— Незнайомі добрі бодай тим, що не можуть бути ворогами...

— Ну, так. Але приятелі мусять бути знайомі. З цим мусиш погодитися, морубішабо.

— Ех, шляхетний пане, граєшся словами! Ти хіба знаєш, про що говорю...

— Знаю, морубішабо, — хитнув головою Ґілерме, запихаючи в рота яйце: — уважаєш поспіль усіх білих ворогами...

— Хіба не слушно?

— Слушно, звичайно, але не завжди: я, наприклад, не є вашим ворогом, а приятелем.

— Неправда! В найкращому випадку ти є просто не­проханим гостем. Але, приглянувшись ближче, і ти є во­рогом, хоч, може, і сам не знаєш, що робиш нам шкоду.

— Я?! — мало не вдавився яйцем Пірсон. — Чим?

— Тим, що своїми дослідженнями і своїми публікація­ми підсилюєш цікавість усяких пройдисвітів до нашої землі. А для нас вони потрібні, як лихе повітря...

— Бачиш, морубішабо, — вперше зніяковів Ґілерме, — в тому лише частина правди, бо пройдисвіти, як ти ка­жеш, приїхали сюди раніше, ніж з'явилися мої писання про вашу землю, а я приїхав вже промощеною дорогою.

— Так, — хитнув головою Татаурана, — ти скористав­ся виваленими дверима й навіть не завдав собі труду поду­мати, чи господарям буде мила твоя гостина й твоя ціка­вість. Ти увійшов у пограбований дім разом з розбійни­ками. Не зайнятий безпосередньо грабунком, ти маєш мож­ність винюхати те, чого розбійники, може, ще й не помі­тили, і збираєшся потім оприлюднити всі цікаві спостере­ження та вказати грабіжникам на ще не пограбовані скритки. Роля, погодься, не дуже то почесна...

Пірсон змішався остаточно.

— Несправедливо закидаєш мені нечесність, морубі­шабо, — сказав насупившись. — Ваша земля — відкрите поле, де нема господаря, чи, вірніше, де, що не крок, — то інший господар. Тут нема в кого питати дозволу на відвідини, і єдине, що може гість робити — старатися, щоб з кожним бути в згоді.

— Як з господарем, так і з грабіжником? — іронічно спитав Татаурана.

— Тут уже господарі в значній своїй кількості поми­рилися з грабіжниками, а навіть поріднилися з ними, — відпарував Ґілерме. — Як же в тому всьому можна розі­братися, коли маєте вже кілька поколінь мішанців?

— Щодо мене, то я б розібрався дуже скоро, — злісно відповів Татаурана: — всіх мішанців разом з їхніми бать­ками вигнав би за воду, а решту винищив би, — і був би спокій.

— Це легко сказати, морубішабо, можна навіть і зро­бити.