Вот, промишляєм. І людям, да і себе, – запопадливо усміхався "дідок", – а как же, бля? Не пропадать же добру, вон сколько снаряди нарубілі‑то, чєво ж людям мьорзнуть‑то?
Перетрусили багажника, в салоні попіднімали навіть килимки.
– Да ви, небось, синочкі, і самі не на курорте? – старанно проскрипіла "бабця", – чем же греетесь, а? Вот, бєрітє‑ка, ядрьониє, бєрьозовінькіє – і істопіть, і на шашличкі годяцца.
Бойовики ствердно перезирнулися.
– Подкаті‑то, дєд.
"Дідусь", посилено газуючи, підкотив під бетоновану загорожу й почав кидати полінця по той бік.
– Защітнікі ви наші, – приказував за кожним. – Да забірайтє всьо, рєбятушкі.
– Харе, харе, дедушка, – запашів подякою старшой і, вийнявши з підсумка консерву, промовисто зважив у долоні. – Дєржі, бабка, подкрєпітісь‑ка.
– Ой, спасіба, ой, спасіба, синочка, – підхопила банку "бабка" й похапцем заховала в сумку, – м'ясца‑то уж давно не відєлі, дай вам Бог здоров'юшка.
Вчора сепарам розвантажили чимало з нового гум‑конвою, щоправда, не все були консерви, а навпаки. Але тут дуже зручно – пакгаузи далеко од людських очей, та й дверима просто на трасу.
Важче було потім – пакувати у фури "двохсотих", вантажити "трьохсотих", не ганяти ж назад порожняк?
Автівка, гаркнувши неякісним пальним, вирулила на дорогу і, кашлянувши на прощання, покотилася геть.
– Фу, блін, аж упріла, – розмотала хустку "бабка".
– А я? – відгукнувся "старий", люто озирнувшись на куйбишевську промзону.
Хутко сутеніло, коли авто з причепом викотило на узвишшя і стало.
– Да, кофейку б не завадило, – муркнув "дідусь".
– Ге, у нас трофей є, – Галя урочисто видобула з сумки чималу консервну банку. – Дай ніж.
– Чекай холодним давитись.
Він виліз із машини, відкрив капот, притулив консерви до гарячого мотора і пірнув у салон.
Галя увімкнула світло й притулила дзеркальце під вітровим, зиркнула в нього – звідтіля прозирнуло молоденьке личко й приязно усміхнулося.
Вона вже почала було ватою витирати нашарування, як Мічурін ніжно торкнувся руки.
– Стривай, щоб не прийшлось потім знову мазюкатись. Пожалій себе, це ж складний грим.
– Ти що? Хіба не ті поліняки вкинув?
– А хтозна, не було коли вибирать, чорт його зна, може, доведеться повторяти заїзд.
Галя помилувалася собою наостанок, скривила "старечі" губки й невдоволено заховала дзеркальце.
Взагалі‑то вона відчувала, що Мічурін бреше, бо, можливо, отак у дивний спосіб виявив приховане бажання інтиму? Але хто зна.
– Ти пожартував.
– Не кажи гоп, – відказав той. – Доведеться чекати.
– Що? Ночувати тут?
Мічурін не зміг стримати усмішки:
– А чого? Сідушка одкидається, вліземо в один мішок.
– Навіщо в один?
– Не мерзнути ж. Ні, ти не подумай...
Й раптом зірвався на сміх.
– Ідіот, – була відповідь.
– Ні, ну ти уяви: двоє геронтофілів у тісному мішку кувиркаються між собою, – розслаблено реготав, – ой, у гримі, ой не можу.
Зазнавши ліктем у бік, стримався.
Деякий час сиділи мовчки з вимкненою лампочкою, зі спогадами в нормальне давнє своє життя, женучи думку, чи повернеться коли?
– Може, нагрілося? – з надією прошепотіла вона про консерви.
Цієї миті далекий вибух гостро підкинув темряву. Потім здетонувало ще, і кілька разів потужніше.
Обидвоє вискочили з машини, почали хапатися одне за одного, скакати й верещати.
Заграва, підсвічуючи власний дим, вкручувалася в небо, теж подекуди скачучи й танцюючи з хмарами.
– О, краса! – кричав крізь гуркіт він.
І двійко "літніх" людей обійнялися, кружляли, ляскаючись по спинах, аж доки поцілувалися, так, що навіть і не помітили цього, бо знову танцювали, взаємно хапаючись за одежу.
– Фух, – одхекався першим він, – а ти не вірила.
– Я? – стусонула його ліктем. – Ах ти ж гад.
Ще б пак – адже це була її вигадка:
колись у селі занадився хтось красти полінця. От стоїть зима, а щоранку свіжі сліди до дровітні, хтось та й поцупить, то тут, то в сусідів. І найбільше турбувало те, що крав хтось зі своїх.
Галя вже й тоді була розумною дівчинкою, вирішила зловити злодія – зазирнувши в підручник, нахімічила жменьку димового пороху, далі, вибравши гарненьке полінце, розплішила, видовбала, вклеїла туди порох і поклала назад на купу.
Яка ж була її недитяча радість, коли в сусідньому завулку гримнуло й розшелепало пічку.
Мічурін слухав це й тішився, що Чупакабра розкололася на рідну закарпатську мову. Хоча, подумав він, може це вона знову тренується, накладає новий "грим"?
– Ну й що? Зловили засранця? – допитувався Мічурін.
– Ти шо, – кокетливо одводила "старечі" очі, – тато убили б, якби взнали, шо то мої фокуси. Але дрова перестали пропадати.
– А хто то був?
– Підарастка одна, хімоза.
– Хто‑хто?
– Вчителька хімії, хто. Поселилася недалечко, ну й почалося.
Мічурін знову приховав усмішку:
– Чуєш, а це ти в неї позичила селітри?
– А в кого ж іще?
Почали реготати, Мічурін допитувався:
– Чого ти димовий зробила, чого не бездимний?
– Тут тонкощі треба знати – димовий не так рве, зато ефект диму, розумієш, ну, феєрверку більше.
Мічурін утер сльози:
– Да, дійсно, який це дурень феєрверки з бездимного робе.
Обидва в салоні, поскидавши сиві перуки, старанно витирали непотрібний вже грим.
Машина вже добряче розігналася трасою, висвічуючи пітьму в протилежний від дихаючої заграви бік, коли Галя зненацька вхопила його за лікоть:
– Стій! Стій, козел!
– Якого ти?! – рвучко загальмував.
– Ідіот – консерви ж на моторі! Ще, диви, рвонуть!
23
Якби не його кримінальне минуле, Звіробій не стримав би люті – по такій зливі викликали в спецчастину.
Еге, тут у них тепленько й сухенько, сиди собі перед телевізором і виглядай – може, якась "дичина" набіжить.
– Ми до вас звернулися, – поважно бубонів сопливий офіцер, – зважаючи на ваше специфічне кримінальне минуле.
– Кримінальне? Я не з Криму.
"Ох ці фронтовики, не можуть без своїх фокусів", – майже буркнув офіцер, бо був геть сухий, не те що Звіробій – геть мокрий.
Розгорнули карту.
– Десь у них упав гелікоптер, ціла паніка в ефірі, бо там був чийсь синочок, а знайти не можуть.
– Да це понти, як це – не знайти? Тут же така густота населених пунктів – і ніхто не бачив?
– Виходить.
– А радари?
– А в них там нема радарів, – обвів пальцем чималу зону.
Звіробій швидко збігав очима по карті, а потім, вибравши найнижчу місцину, тицьнув пальцем і завмер.
– А скажіть, – голос крутився навколо пальця, – а з яким селом немає ніякого телефонного зв'язку?
Офіцер вийняв записника, погортав і:
– Село Балабанівка.
Звіробій вдоволено кивнув до свого вказівного, бо той саме і впирався в населений пункт Балабанівка.
Сказано, браконьєр.
Він влетів у бункер і словами сипав густіше, аніж дощ:
– Чуваки! Є шанс на медаль!
Ті неохоче одірвалися від дрімання. А потім перекинулися на інший бік.
– Чуваки! Швидко! Шукати путінського синочка! Наказ командування!
Він навмисне не сказав "спецвідділу", бо ті принципово б не відреагували, вважалося, що спецвідділи для того й існують, аби підставляти наївних служак.
– І де ця медаль? – буркнув вже не так байдуже Джура.
– В Балабанівці.
– Сам ти балабон – це ж на лугандонщині, ти подумав, як туди добратись?
Хотів додати "в такий дощ", але Звіробій сам радісно вигукнув:
– В такий дощ, в такий дощ!
Ідея була потрійна, по‑перше, ворожі тепловізори в негоду нечутливі, а по‑друге, медаль і ротація, по‑третє:
– Річка Луганка перетворилась на швидкий потоп, чуваки! Надуєм човна – і ми там!
– Річка‑лоханка, – буркнув Влад‑Столиця, однак почав шнуруватися й збиратися, як і всі інші.
Матюкаючи дощ і прикриваючись од нього надувним човном, посунули слизьким берегом до швидкої води.
...Гвинтокрила знайшли швидко, бо він високо стримів покрученими лопастями, особливо подивував ланцюг на них.
– Що за притча? – шепотів на таке диво Столиця.
Почали шукати чужого "двохсотого" синочка, еге, де ж там – все досконало вигоріло, який там синочок – поплавилася навіть дюраль.
Не встигли обшмонати й замінувати, як почули крізь дощ гуркіт бронемашини. Чиєї? Коню ясно, що педеральської, чиєї ж тут іще.
Залягли поряд, втиснулись, уже й почули щасливі вигуки кацапської розвідгрупи, та не довгі були ворожі радощі, вони урвалися кількома потужними вибухами – Джура славно встиг замінувати здобич.
Їхній воділа, мудак, вискочив з кабіни подивитись на вибухи, а що тут було дивитися, треба було мотати звідси, а не оченята лупити.
Влад вибив йому зброю і радісно скрутив, притиснув коліном горло, і той насилу просичав крізь нього всі паролі.
– Дяді, і меня візьміть, – почули несподівано, бо вся увага була навколо підірваного гвинтокрила.
Із дощу вигулькнув хлопчик Кирилко.
– Тебе, малий? Манної каші об'ївся, – буркнув Джура. – Куди тебе брать, тікай відси.
Бо волочили воділу‑муділу в кабіну, хоч той і не опирався.
– Бо мнє тут нельзя, меня теперь уб'ют, – белькотів слідом хлопчина й тягнув ручкою до них фрагмент ланцюга, лізучи всередину. – Вот, посмотрітє, – брязнув ним.
– А там – тобі можна? Котись нафіг, малий.
– Бо ето я вєртольот збіл.
– Що?!
– "Чорную акулу", що, – знову брязнув залізом і рішуче викинув надвір свій мокрий поліетилен.
Ніколи було сперечатися з божевільними дітьми, плюнули, підперли "калашами" воділу і той погнав як скажений, долаючи дощ і ніч.
24
Під ранок докотилися до рідного блокпоста, Мічурін вискочив на землю дуже смішний, бо в цивільному, й вони з Галею зійшлися поглядами попрощатись, однак братія не дала, пильно повитріщалася, й тому обоє одвели очі.
Він обійшов легковушку:
– Скажи, Галко, а чому ти вибрала на акцію мене? нарешті бовкнув не тими словами, тобто не хотів так швидко розлучатися, тобто що – чекати якогось наступного рейду?
Вона могла пояснити: "бо ти найспритніший", і ще багато чого могла б сказати, однак знову повільно підняла до нього очі й вимовила:
– Тому.
Тут надсадно ревнув пускач дизелю й, розсовуючи маскувальні гілки, з капоніра виповз несподіваний трофейний бетеер, де спереду шрифтом в оточенні квіточок яскравіла свіжонаписана назва: "Чупакабра".
– Сюрприз! – разом вигукнули вояки.
Задоволені ефектом, вони чекали на реакцію.
– Що це? – щиро подивувався Мічурін.
– Весільний дарунок, – гиготнула компанія.
– Що?!
– Що‑що, по вас не видно, що, – наважився Джура.