Треба сказати Немиричу, щоб тримав язика за зубами. Хоча у тім трактаті є дещо варте уваги…"
— Навряд чи військова рада слухатиме вас прихильно, пане после. Ще в пам'яті козацькій і Берестечко й Буша. Проте, коли ваша мосць писатиме своєму ясновельможному панові, дуже прошу нагадати, що генеральний писар Війська був і лишається слугою його милості.
Так відписував у листах до короля гетьман Богдан Хмельницький, такої манери годиться дотримувати і йому, Іванові Виговському.
Беньовський совався на ослоні, крадькома зиркав на сивіючу писареву чуприну, думав напружено, чи запропонувати Виговському гроші, але так і не наважився. Ні, це не той чоловік, якого купиш за черес із золотими. То для нього — пшик, бо, схоже, заміряється на більше.
З Брюховецьким у Виговського була коротка розмова. Підпоївши трохи Богданового джуру солодким угорським, писар сказав:
— Чи смакує тобі, пане гетьманський підскарбію, моє вино?
Брюховецький вибалушив очі на писаря, провів великим пальцем під носом.
— Щось той… пане писарю. І пили нібито небагато, а таке балакаєш… Який я підскарбій? Пан Ковалевський живий ще, дай боже йому і взавтра здоровля.
— Як оберуть мене козаки на гетьмана, станеш за господаря в гетьманській резиденції. Пан Ковалевський старий уже, а ти молодший і ловкіший.
— Коли не жартуєш, пане писарю… то я не проти того.
— Але для цього треба, щоб козаки-чигиринці перші гукнули мене на раді. Ти маєш приятелів серед них. Сотник Груша твій друзяка, правду кажу?
— Так, пане писарю.
— Так от зроби, щоб його сотня зайняла гетьманський двір у день виборів. Ну, а напередодні підмогорич козаків, скажи, що то Виговський поїть, бо шанує їх дуже, а як стане гетьманом, наділить її млинами і ставками, поташними і броварнями — хто чого схоче.
— Це можна, — розтягнув рота до вух Брюховецький. — Це ми зробимо, пане писарю.
— Ось нате вам, хлопці, гроші на випивку. Погуляйте в корчмі, щоб три дні по тому квасу хотілося. Не журись, пане гетьманський підскарбію! — по-приятельськи тицьнув Брюховецького в тугий живіт.
Той хихикнув і сховав у кишеню широких штанів грубенький гаман з рук писаря.
Другого вечора зібралися у генерального обозного Тимофія Носача троє: господар, генеральний суддя Григорій Лісницький та Іван Виговський.
Носач наливав приятелям пива в кухлі, припрошував до солоної риби. Неквапно перекидалися жартами і примовками, тілистий Грицько Лісницький дудлив пиво, як воду, Виговський пив потроху, а Носач швидко сп'янів. Але до головної розмови не бралися — ще рано, не випито й корчаги пива.
Але коли Лісницький почав проливати пиво на сорочку і трохи плутати язиком, сп'янілий, та не запаморочений Тимофій Носач відсунув кухоль набік і, встромивши зизуваті очі під сивим дашком брів у обох гостей одночасно, мовив нарешті:
— Друзі-приягелі, панове старшини, а вже час і нам подумати, що на раді козацькій говорити. Небіжчик-гетьман саме нам доручив свого сина.
Виговський підібрався, витер долонею вуса.
— Дозволь мені мовити, пане Тимофію. З огляду на неповнолітнього Юрася треба помислити, порадитися отут, кого з нас трьох на гетьмана пропонувати. Я думаю, тобі, пане Тимофію, булаву брати. Що на те скажеш? Ти чоловік поважний, удатний, старий козак, поля знаєш.
Носач вихилив своє пиво, роздер навпіл задимленого ляща, смоктав рибу, перемелюючи міцними зубами кістки, спльовував їх на стіл.
— Моє діло, щоб військо було нагодоване, взуте і споряджене. Мені клопоту і так вистає. А булава — то не мій ужиток.
Настала мовчанка. Виговський і Лісницький не дивилися один на одного, втупили очі в рота Носачеві, з якого вилітали рештки ляща. А коли Виговський повернув-таки голову до генерального судді, побачив, як у того палають від нетерплячки очі. І Лісницький перший не витримав, заїкаючись чи то від хвилювання чи від надмірно випитого пива хрипло кинув:
— То нехай я-як пан обозний не хоче, я-я вже буду… за гетьмана. Спробую взяти булаву.
— Пан суддя каже: спробую… Певно, не уявляє, скільки то мороки і недоспаних ночей. Тут переконаним треба бути в обраності своїй Господом нашим, — мовив Виговський і побожно закотив очі.
А підпилий Носач згадав зараз трьох козаків під Уманню, яких засудив Лісницький на смерть. І провина їхня була незначна: трохи побили якихось міщан уманських, відібрали у них десяток-другий талярів, а ті поскаржилися Лісницькому. Хоча за законом козацьким грабіж одновірців засуджувався каранням на горло, але хто дотримував того закону в ці роки? Ще два-три літа тому ніхто б з начальників козацьких і не зауважив тієї міщанської супліки, але Грицько Лісницький, віднедавна наказний генеральний суддя, ревно виконував свої обов'язки. А серед тих трьох, загублених катом-татарином, один залицявся до Носачевої доньки в Чигирині, і суворий батько в душі приязнував молодому шибайголові, гадав, що буде з того добрий козак, сотник, а може, й полковник. Козаки глухо гомоніли поміж себе, що як був Лісницький миргородським полковником, то розумів козака, а як став суддею, шалена муха вкусила за вухо.
І, дивлячись на гладку, вдоволену пику Лісницького, смачно сказав:
— Ні, пане Грицю, душогубів козаки не шанують. Лісницький потемнів, смикнувся на лаві, зрозумів, про що йдеться.
— На те я й призначений був Хмелем, щоб за законом нашим пильнувати. Від звичаїв і закону козацького я не відступав, пане Тимофію.
— Від закону, а не від звичаю. А то трохи різні речі, пане Грицю. Хлопців під Уманню нащо скарав? Ах ти, сучий сину! — підвівся Носач і простягнув руку до оселедця судді.
— Прошу тебе, пане Тимофію, благаю ради всіх святих, покинь сварку, — загородив Лісницького генеральний писар. — Не за тим ми зібралися тут.
Носач важко сів на своє місце, умочив кінчик вуса в пиві. Тихо було в хаті обозного, тільки оси дзижчали над кухлями і риб'ячими кістками.
— Бери ти, пане писарю, булаву. Ти всі статті козацькі знаєш, і з хлопом, і з князем балакати вмієш, тобі Хмель довіряв, як нікому з нас, — підвів голову Носач. — Ти при батькові нашому невідступно і в війську був, і тут, у Чигирині, в гетьманській резиденції. Більше нема кому.
— Дякую за велику честь, пане Тимофію. Повік тобі не забуду. Та тільки я ніякого уряду й начальства не бажаю. То все я робив задля батька Хмеля й Вітчизни нашої. Я по всіх тих трудах воєнних радо б одпочив… простим козаком у Війську нашому.
— З твоєю головою, пане Іване, гріх таке казати, — трохи оговтавшись, додав і Лісницький. — Хай уже, спробуй ти. Я тобі поперек дороги не ставатиму.
І віддано зазирнув у примружені писареві очі. Виговський посміхнувся про себе: своєчасно позадкував суддя, і за те йому спасибі, знає кіт свій послід.
— То вже як гукнуть мене козаки і поставлять на стіл, то не знатиму, як і бути, бог тому свідок. Стомився я, панове-приятелі, роки мої вже не ті. Але ж воля товариства — то воля господня. Дайте час подумати.
І ніби розмірковуючи вголос, ділячись потаємними гадками з однодумцями, сказав:
— А куди ж Юрася подіти? Хмельницький заповідав булаву синові, а мене тільки радником приставив до нього.
— Булава хай лишається при Юркові, — стиснув кулак Носач. — Та поки дійде він зрілих літ, Військом правитимеш ти, пане Іване.
— І братимеш у нього булаву та бунчук, коли виступатимемо всім Військом, — підказав Лісницький.
Виговський задумливо дивився у віконце на світлу смужку призахідного неба.
— Накажи запалити свічки, пане Тимофію. Дуже дякую тобі за честь. І тобі, пане Грицю, за добре слово. Ви мені щирі приятелі, і я віддячу вам, коли бог сподобить і дасть мені силу.
Все козацтво, міщани Чигирина і святі отці з нетерпінням чекали генеральної ради Війська Запорозького. Козаки тинялися вулицями, пропивали у шинках таляри, флорини, дукати, злоті, гроші й шеляги, старшина бенкетувала по своїх домівках, святі отці київські, львівські, віденські, переяславські й чигиринські правили у церквах панахиди за упокій душі гетьмана Богдана, а жіноцтво пекло, смажило, солило, накривало столи, аби прогодувати силу людей, що зібралися цієї пори в гетьманській столиці.
І всюди встигав побувати генеральний писар Війська. Бачили його й на весіллях у рядових козаків, і на хрестинах у значних, на монастирському подвір'ї і в гетьманській канцелярії, бесідував з послами — королівським, шведським, молдавським, угорським, обіцяв щось посланцям міщан київських і ніжинських.
Шведського посла Лілієкрону Виговський запевнив, що Військо Запорозьке і надалі перебуватиме у приязні до його милості короля свейського і допомагатиме йому, коли буде в тім потреба.
Духовенству пообіцяв, що козаки не допустять зверхності патріарха Никона над київською митрополією. Хай лишається вона, як і раніш, під благословенням царгородського патріарха. І святі отці втішилися тим.
З'їхалися до Чигирина майже всі полковники українські, хто з двадцятьма козаками, а хто і з сотнею, не було лиш Коша Запорозького. І Виговський молив бога, щоб не нагрянули вони неждано, коли все так добре складається для нього.
Нарешті прибув з Москви царський посол Кікін, і того ж дня, як тільки стемніло, Виговський був у нього. Не дочекався, поки степенний бородатий Кікін збереться до гетьманської резиденції на уклін молодому гетьманичу.
— Везе тобі твій Тетеря статті, не бійся. Десь я обскакав його на дорозі. Ти, писарю, його царській величності вірний слуга, і його величність пам'ятає твою пряму службу.
— Так, пане после. Працюю над усяку міру й служу його царській величності.
— І його величність не забуває про тебе і обдаровує так щедро, як не обдаровував мене, свого вірного холопа.
— На все воля божа. Я його царській величності, ризикуючи животом, давав через послів… — Виговський глянув на двері, чи щільно причинені, чи не підслуховує хто, — давав для ознайомлення листи гетьману від султана, і якби небіжчик гетьман дізнався, зітнув би мені голову, Господь бог бачить мою службу його царській величності. Через тебе ж і передавав, пане после.
— Пам'ятаю, пам'ятаю. І просив за тебе його царську величність.
— Хіба я забув, твоя милість? В боргу перед тобою невідплатному. Все пам'ятаю: і як привозив мені соболі з царської руки і грамоти жалувані, і як просив тебе не давати того при гетьманові, а ти слухав мене і робив по-моєму.