Ця клієнтка була дружиною партійного функціонера, а тому могла собі дозволити індивідуальне пошиття. І хоча довелося потріпати чимало нервів із примірками та переробками, плата за роботу, мабуть, окупила все.
Жінка дбайливо поставила на підлогу в коридорі кошик з продуктами, щойно купленими на зароблені шиттям гроші.
"Буде хоч деяка різноманітність у їжі", – радісно подумала вона, прикидаючи, що би приготувати зголоднілим домочадцям.
Швиденько скинувши верхній одяг і взуття, господиня відчинила двері до кухні – й обімліла: на підлозі біля плити в якійсь неприродній позі лежала матір.
– Мамо! Мамочко! Що з тобою?! – крикнула Марія, кидаючись до рідної людини.
Насамперед вона перевернула тіло, уклавши його на спину, а потім на секунду застигла, придивляючись до рухів грудей.
"Слава Богу, дихає!" – констатувала донька.
Тим часом Ірина почала подавати деякі ознаки життя. Вона намагалася щось сказати, проте в результаті змогла видати тільки зовсім нероздільні звуки. Лівою рукою старенька потяглася до дочки, одночасно якось незграбно ворушачи головою. Обличчя у неї перекосилося й виражало, швидше, непевну розгубленість.
Марія підклала під голову матері подушку, накрила ковдрою. Далі накапала Ірині єдині наявні вдома універсальні ліки – валеріанку з пустирником. Втім старенька не змогла їх випити самостійно, оскільки її права рука не діяла. Після того, як із горем пополам удалося влити в рот матері різко пахнуче зілля, Марія стала пальцями розминати їй скроні.
За цим заняттям жінку застав Петя, який саме повернувся зі школи.
– Що з бабусею, мамо?! Знову голодна непритомність?! – випалив він, стаючи навколішки поряд.
– Не знаю, але боюся, цього разу гірше. Я її побачила лежачою тут, на підлозі. Схоже, паралізувало праву половину тіла.
– Чим я можу допомогти?
– Біжи до лікарні, скажи в реєстратурі, що у бабусі напад; попроси, нехай терміново прийде лікар.
Петя одразу побіг.
Лікар, котрий прийшов приблизно через годину, поставив невтішний діагноз – важкий інсульт із паралічем правої половини тіла, що розвинувся на тлі голодування. Медик дав указівки щодо догляду за хворою, призначив лікування. Однак те, яким чином він це зробив, не обіцяло нічого доброго.
І справді, в наступні дні стан Ірини все погіршувався. Домашні по черзі приглядали за нею, точно виконували медичні приписи, проте динаміка була явно негативною. За кілька днів у жінки перестала працювати й ліва нога. Говорити хвора тепер зовсім не могла, тільки приречено дивилася перед собою. А коли до її ліжка підходив хтось із рідних – беззвучно плакала.
Ось і зараз, сидячи біля бабусиного узголів'я, Петя спостерігав, з якою безмежною тугою вона дивиться йому у вічі.
– Бабусю, все буде добре. Ти одужаєш. Я тебе люблю! – з усією ніжністю, на яку тільки був здатний, брехав хлопчина.
Він припав до Ірининих грудей, розцілував її.
Великі сльозинки прокотилися у жінки по щоці. Підліток відчув, як грудка підступила до горла. Він не міг відігнати від себе страшну думку: "Як так може бути, що лише вчора така жива, любляча та активна, хоча й хвора, людина миттю перетворилася на безпорадну руїну?" Це було неприродно і нечесно.
З кожним днем життя в Ірині все згасало. Через тиждень після нападу вона тихо померла вночі уві сні. На бабусиному похороні Петя плакав так, як ніколи ні до, ні після того. Він не соромився своїх сліз, цілував і цілував задубілі холодні губи, щоки та лоба. Але від цього ставало лише важче.
Напруженість у стосунках із Валерієм
1942 рік, січень. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Після тижня роботи під керівництвом Валерія навички Петра в столярній справі суттєво просунулися. У нього вже не викликали сум'яття ні стругання, ні свердління, ні пиляння. Загалом він зрозумів підходи до виготовлення столярних виробів і міг уже сам змайструвати не надто складні речі.
Новоспеченому столяру припала до душі освоєна спеціальність: йому подобалося вовтузитися з деревом, своїми руками створювати корисні та потрібні вироби. Слід визнати, що й виходило це у хлопця досить добре.
Зрушили в позитивний бік і стосунки між учителем та учнем. Петя поводився скромно, уважно слухав підказки більш досвідченого товариша й усіляко намагався старанно втілювати їх у життя.
Якось непомітно наслідком спільної праці став перехід у спілкуванні між чоловіками на "ти". І все-таки Петро відчував, що Валерій намагається триматися з ним на відстані, хоча періодично й забуває додержуватися такої лінії поведінки.
Лежачи на нарах перед сном, Петя задумався про їхні стосунки. Здавалося б, ні на чому не заснована натягнутість між ними, безумовно, була присутня. Так, тієї недовіри, та навіть побоювань, які проступали спочатку з боку наставника, тепер не відчувалося. Проте дійшовши до певної межі, прогрес у зближенні Валерія й Петра зупинився. І згодом це стало напружувати.
"Нехай харчування нікуди не годиться, керівництво табору знущається – з цим нічого не вдієш, це неминуче зло, яке слід просто перетерпіти, – розмірковував Петя, – але ж можна встановити комфортні, дружні, довірчі відносини між колегами, щоб не доводилося під час роботи озиратися назад і тримати себе в напрузі. Чому ж із Валерієм таких стосунків ніяк не виходить, хоча для цього є всі передумови?"
З цими думками Петя заснув. А прокинувшись, твердо вирішив сьогодні ж розставити всі крапки над "і".
Смерть Колі
1933 рік, березень. Томаківка.
Наприкінці березня Коля помер. Його худе, змучене голодом і хворобою тіло смирно лежало на столі. Тепер юнака вже ніщо не турбувало... Петя стояв біля узголів'я. Він не соромився сліз, які текли по щоках.
"Все це якось неправильно, – довбала мозок противна думка, – шістнадцять років брат жив, когось любив, грався, навчався, чогось прагнув, і раптом – кінець... нічого... порожнеча... Лежить на столі... Він... і вже не він... Тоді навіщо все?!
До зали зайшов батько, наблизився до Петі. Вони обнялися і, не стримуючись, заридали.
– Прийми, Господи, душу покійного раба твого, Миколи, – перехрестилася Марія, котра щойно підійшла. Вона сама була, як з хреста знята. – В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Жінка не витримала напруги, притулилася до чоловіків і теж заплакала.
Страшні жнива голодного 1933-го були в самому розпалі...
Непорозуміння з Валерієм залагоджено
1942 рік, січень. Виправно-трудовий табір "и"/6.
Вранці до столярної майстерні Петро прийшов завчасно. Почав готувати своє робоче місце, налагоджувати інструменти. Втім головною метою було – переговорити з Валерієм, спробувати зняти питання, котрі залишалися в їхніх взаєминах.
Зазвичай той приходив за п'ять хвилин до початку робочого дня. Цього, за розрахунками Петі, мало вистачити для відвертої розмови.
Нарешті Валерій з'явився у дверях.
– Добрий ранок! – поздоровкався Петро, широко посміхаючись.
Він вибрав нейтральну форму привітання, загортаючи його, проте, у якнайдоброзичливішу емоційну оболонку. Тим самим хлопець хотів зафіксувати вихідну позицію для розмови: позначити деяку відстань, яка фактично існує в їх стосунках, але водночас показати і свою позитивну налаштованість, прагнення до зближення.
– Вітаю! – так само нейтрально відповів Валерій.
Чоловіки потиснули один одному руки.
– Послухай, – без обиняків приступив до розмови Петро, – давно хотів тебе спитати. У мене таке відчуття, ніби ти ставишся до мене якось підозріло, чи що? Може, у тебе є якісь претензії, або я щось не так роблю?
– Та ні, з чого ти взяв?
– Ми вже більше тижня працюємо разом, і на мою думку, досить успішно. Я вдячний тобі, як учителю, та намагаюся не підвести. Але, вибач, мені часом здається, ніби ти мене побоюєшся, чи що? – уточнив свої сумніви Петя. – Начебто між нами є якась лінія, котру ти не наважуєшся переступити.
Валерій узявся оцінювально розглядати співрозмовника. Видно було, що він вагається. Тому Петро вирішив ще трохи підштовхнути його до діалогу:
– Мені хотілося б раз і назавжди прибрати з наших взаємин усі недомовки, щоб можна було спілкуватися відкрито, без "подвійного дна". Адже в нашому житті й так багато негативу. Давай без натяків, чесно і прямо викладемо один одному всі питання й відповіді, знайдемо спільну позицію та житимемо далі в комфортних і приємних для нас обох умовах.
– Я б із радістю зробив те, що ти пропонуєш, якби не знав, хто ти є насправді, – змовницьки сказав Валерій і замовк, уважно дивлячись у вічі візаві.
– А хто я є насправді? – здивувався Петро.
– Ти – кримінальний авторитет, злодій Ташкент, – зважився нарешті озвучити свої страхи Валерій, – і я це чудово пам'ятаю.
Петро остовпів. Так багато всього сталося за останні пів року, що він уже забув той короткий авантюрний епізод своєї дорожньої "епопеї". Йому знадобився певний час, щоб скласти пазли в єдину струнку картину.
– То ти був у тому переповненому вагоні?! – вигукнув хлопець.
– Так, був. Знаходився в дальньому від вашої малини кутку, спав стоячи, однак бачив усе, що там відбувалося, – видихнув Валерій страшні спогади.
– Так ось чому мені здалося знайомим твоє обличчя! – Петя ляснув себе по лобі долонею. – А я ніяк не міг пригадати.
– Куди вже тобі було звертати увагу на холуїв, які валяються під ногами, – ображено промимрив Валерій.
– І ти повірив, що я – злодій на прізвисько Ташкент?!
– Докази були беззаперечними: повержені "шістки", теплий прийом у малині, зрештою ти здорово обібрав їх у карти, – в голову Валерія почали закрадатися сумніви.
– Овва! Все-таки в мені, мабуть, пропадає талановитий актор! – зареготав Петро.
– А ти що ж хочеш цим сказати, що не злодій, не бандит? – запитав Валерій.
– Звичайно, ні! – заявив Петя, радіючи, що непорозуміння нарешті залагоджено. – Я просто зіграв цю роль так, як відчував її, коли читав книгу про карних злочинців. Адже треба ж було якось виживати в тій "бочці з оселедцями".
– Тобі це вдалося, – із запізнілою заздрістю констатував Валера.
– Так, проїхався я тоді з комфортом, – погодився Петя, – якби зараз сюди той мій раціон – вистачило б на всю нашу бригаду, – прикинув він кількість і якість випитого та з'їденого в компанії злодіїв.
– А я тоді всю дорогу промучився так, що не дай Боже, – воскресив у пам'яті далекі події Валерій.