Керівництво з пихатим виглядом сиділо за столом, а люди, що зійшлися на захід, перебували в нетерплячому очікуванні.
– Вітаю, товариші! Сьогоднішній ранок організовано для роз'яснення населенню нашого селища достоїнств і переваг послуг ощадної каси, – на правах господаря, але ніби соромлячись того, що змушений говорити першим, почав завідувач цієї установи Станіслав Гунько, а потім без жодного переходу з полегшенням вимовив традиційну сакральну фразу: – Слово надається першому секретареві Томаківського райкому ВКП(б) товаришу Світкіну.
Світкін, лисуватий невисокий мужик у косоворотці, прокашлявся, зайняв місце за трибуною, обвів поглядом присутніх.
– Товариші! – вигукнув він сиплим голосом. – Радянська держава прискореними темпами проводить індустріалізацію та колективізацію нашої країни. У зв'язку з цим Комуністична партія звернулася із закликом до трудящих – активно включитися в боротьбу за побудову сучасної потужної держави робітників і селян! Ми не збираємося йти на уклін до імперіалістів. Навпаки, товариш Сталін впевнений у можливості знайти власні резерви для прискореного розвитку промисловості та сільського господарства. Наш уряд знаходить такі форми залучення громадян до соціалістичного будівництва, які є вигідними і трудящим, і державі. Саме про ці форми піде мова й сьогодні на агітаційному ранку. Про особливості, переваги та вигідність користування різними програмами ощадної каси нам розповість завідувач Томаківського відділення ощадкаси товариш Гунько.
Світкін повернувся до сидячих за столом, потім трохи кивнув Станіславу Федоровичу, а сам подався на своє місце в президії.
– Товариші! Як сказав попередній оратор, державні трудові ощадні каси надають своїм клієнтам, тобто вам усім, виключно вигідні та зручні інструменти для примноження зароблених вами коштів, – Гунько скорчив дуже солідну фізіономію, потім зазирнув у свою шпаргалку. – Мабуть, найефективнішими і найвигіднішими для людей формами є виграшні внески й державні позики, котрі широко застосовуються по всій країні. Подумайте самі: який толк від тих грошей, що зберігаються у вас удома в скарбничці? Жодного! Вони лежать там роками, не приносячи користі ні вам, ні державі. Мало того, їх можуть, не дай Боже, вкрасти, вони можуть запліснявіти, згоріти, одним словом, пропасти. А якщо ви покладете ті ж гроші на ощадкнижку, то про їхню безпеку потурбується держава. А ви отримуватимете щорічно дохід, котрий дорівнює майже десятій частині ваших грошей. Ну а в разі оформлення вами державної позики – ваша вигода буде ще більшою. Ви скажете, мовляв: "Грошей немає". Втім ощадкаса й тут іде вам назустріч. Будь ласка, кредит під невеликий відсоток на купівлю чогось потрібного у господарстві; при цьому гроші віддасте потім. А може, хтось не знає, що робити із залишеними на чорний день царськими золотими рублями, коштовностями чи валютою? Ми вирішимо і цю проблему: цілком офіційно, за встановленим державою курсом обміняємо будь-яку кількість золота чи валюти на радянські карбованці, які, своєю чергою, можна витратити на товари, або ж відразу покласти на ощадкнижку. Все законно, ніякого криміналу, й до вас жодних претензій. Піклуючись про ваш добробут і зручність, Томаківська ощадна каса в найближчий місяць працюватиме й у вихідні дні до чотирнадцяти нуль-нуль без перерви, а якщо буде потреба – то до останнього клієнта. Отримати вичерпну консультацію та оформити внесок, позику чи кредит можна прямо після нашого агітаційного ранку. Ласкаво просимо!
Гунько продовжував розповідати про корисність ощадної каси, проте Марія його вже не слухала. У неї народився план вирішення проблеми, яка її терзала.
– Котра година? – запитала вона у Дарини.
– Без десяти одинадцять.
– Придивись за моїм товаром, а я – додому; буду годині о другій, – на ходу промовила Марія.
Не дослухавши доповіді завідувача ощадкаси, вона побігла реалізовувати задумане.
...
– Мамо, а Даня вдома? – про всяк випадок запитала жінка, зайшовши до хати.
– Ні, ти ж знаєш, що він сьогодні працює. Обіцяв бути ввечері.
– Ну, тоді діставай свій глечик із золотом, підемо класти його на ощадкнижку, – безапеляційно заявила Марія.
– З чого б це? Стільки років золото лежало – хай ще полежить на чорний день, – запротестувала Ірина.
– А ти що, хочеш, щоб його забрали задарма?! Чи бажаєш посидіти у в'язниці разом із Данею?
– Не хочу... Та ти толком поясни, в чому справа!
– ОГПУ заарештувало Гершу Неймана, Івана Мезенця та Карпа Гуляя, а вчора загребли і твою подругу Алевтину Созонову. Провели у них обшуки, експропріювали золото й коштовності. Щоправда, у Тихона Іваненка та Мойші Рабиновича поки що нічого не знайшли, але тепер вони на допиті у чекістів дають свідчення... Гершу вже третій день маринують, випитують, хто ще має золото, діаманти.
– А Алю за що заарештували? – не зрозуміла Ірина.
– За приховування золота й коштовностей з метою спекуляції. І з нами, якщо сидітимемо, склавши руки, може статися те саме. В ОГПУ – сищики зубасті: або Алевтину розколють, або самі здогадаються до нас прийти.
– І що ж робити?! – перелякалася Ірина.
– Можна офіційно обміняти золото на карбованці в ощадкасі, тоді до нас не буде жодних претензій. А для більшої надійності – одразу покласти їх на ощадкнижку, навіть у руки не брати. Сьогодні вони працюють до другої години, тому, якщо поспішимо, – ще встигнемо!
– Але ж золото – є золото: воно цінується за будь-якої влади, – несміливо зауважила Ірина.
– Не думаю, що ця влада скоро зміниться; принаймні вона може відібрати у нас золото й засадити в каталажку вже сьогодні-завтра, – рішуче заперечила Марія.
– Ну, не знаю...
– І знати нічого! – категорично заявила матері донька. – Чи ти думаєш, що тітка Аля гірше за тебе сховала свої скарби?! Не сміши мене!
З вулиці почувся звук автомобіля, що наближається.
– Це ОГПУ! Їдуть до нас! – серце Марії пішло в п'яти.
Ірина визирнула у вікно. Її серце заболіло насправді, однак вона, перемагаючи біль, невідривно дивилася на дорогу. Машина проїхала повз, не зупиняючись.
– Слава Богу, – прошепотіла Марія.
– Ні, так ніяких нервів не вистачить, – видихнула Ірина, потім махнула дочці рукою: – Ходімо!
Все ще тримаючись за ниючі груди, вона попрямувала до комори. Марія пішла за нею. Разом жінки відсунули мішок та відкрили влаштовану під ним у підпіллі нішу. Звідти вони витягли невеликий глечик, наповнений золотими монетами.
– Залишимо трохи на чорний день, – благально промовила Ірина, виймаючи жменю монет і вкладаючи їх у хустку.
– Гаразд, пригоршні дві золота, думаю, не зарахують як приховування. Потім їх можна буде закопати в саду. А поки засунь у підпілля подалі.
Так і вчинили. Потім глечик із золотом поклали в сумку й рушили до ощадкаси.
Операції з обміну золота на карбованці та оформлення виграшного вкладу пройшли без ускладнень: працівники ощадної каси спілкувалися з клієнтами ввічливо, чітко і швидко виконували свої обов'язки. Отримавши на руки ощадкнижку, жінки перевели дух.
– Як камінь з душі звалився! – зізналася Марія матері, вийшовши на вулицю. – Тепер нас нема за що заарештовувати.
– Слава Богу! – промовила Ірина, притискаючи до грудей ощадну книжку.
У полоні
1941 рік, листопад. Табір військовополонених у Бериславі.
Студена листопадова ніч хазяйнувала в таборі військовополонених. Різкі пориви холодного вітру раз у раз проносилися над ровами, в котрих утримували колишніх бійців Червоної Армії. Втім на дні траншеї рух повітря був не настільки сильним, як на поверхні, що давало можливість людям хоч якось подрімати. Лежати на землі холодно, проте іншого виходу не було: червоноармійці підкладали під себе листя або солому, яку німці іноді їм кидали, застеляли імпровізовані ліжка всяким ганчір'ям і мотлохом, міцно притискалися один до одного та в такому вигляді спали. При цьому на вошей, що ссали кров, звертали увагу лише новачки, а досвідчені ветерани табору їх майже не помічали.
Данилові снилася Томаківка. Яскраво уявлялося, як він сидить у центральному парку на лавочці й покурює з друзями цигарки... Ласкаве сонечко пробивається крізь літнє листя дерев, примушуючи мружитися та відвертатися від настирливих сліпучих променів. Але чомусь сонце не гріє; навіть навпаки, промені нахабно залазять за комір і холодять плече крижаним дотиком. Чоловік відчув, що замерзає, зіщулився й міцніше обійняв полоненого, який лежав попереду. Те саме зробив молодий хлопець, що спав ззаду Данила. Стало трохи тепліше, однак ненадовго.
Радянські військовополонені
Незабаром від шиї до спини та живота потекли струмки води: це холодний осінній дощ вступив у свої права. Мимоволі довелося прокидатися. Проте головним відчуттям, котре заполонило мозок Данила, щойно він прокинувся, був голод. Їсти хотілося настільки, що здавалось, ніби живіт зводять судоми. Чоловік навіть рефлекторно доторкнувся до нього рукою, а потім проковтнув слину. Втім усвідомивши, що вгамувати голод немає жодної надії, він вирішив хоча б позбутися дискомфорту, пов'язаного з дощем.
Тим часом військовополонені стали приймати вертикальне положення, прагнучи зменшити кількість води, яка потрапляла на тіло. Данило теж наслідував їхній приклад.
– А-а-а-й, – застогнав він, відчувши пронизливий ревматичний біль у суглобах ніг.
Долаючи його та сконцентрувавши на цьому всю свою силу волі, виснажений бранець все ж підвівся, випростався і, широко відкривши рота, спробував глибоко вдихнути.
– Кха-кха-буха! – несамовитий кашель вирвався з грудей Данила...
Вже близько тижня він із тривогою помічав небезпечні ознаки погіршення свого здоров'я: на тлі хронічного голодування та постійного холоду відновилися задавнена хвороба легенів і ревматизм. Груди боліли від постійного бухикання, з носа текло. На додачу не давали спокою розпухлі коліна та щиколотки, які майже весь час нили. А тепер, здається, ще й температура піднялася.
"У такому стані та за таких умов я довго не протягну, – подумав Данило. – Якби хоч яка-небудь годівля і дах над головою..."
Люди почали хто як затулятися від крапель, що падали з неба. В хід пішли плащ-палатки й речові мішки; але ці "предмети розкоші" були тільки у деяких полонених, в той час коли більшість не мала можливості стерпно захиститися від дощу, котрий все посилювався.
Данило був серед щасливчиків, що мали речовий мішок.