Кров і грязь, синці та рани укривали всі місця, в яких зуби грабіжників позривали одежу.
— Встань, боярине! — сказав Судислав, гадаючи зразу, що Богдар прохає в нього життя. Але вмить пізнав, що помилився. У помутнілих очах нещасного блиснув огоньок, обезсилені руки піднялися дещо, а з уст стали видобуватися невиразні звуки.
— Ні, я не про те! — зрозумів укінці Судислав. — Убий мене, коли воля. Добро вчиниш мені, громаді, а може, й собі… Давня ворожнеча… Бий!
Живо підійняв Судислав Богдара..
— Прости! Я не знав, що ти… що ти вже аж так… Що ж се з тобою сталося?
Але боярин відповів не зразу. Важко переводив дух, а коли дещо припочав, погляд його впав у першій мірі на його обнажені покривавлені ноги. Скинув з плечей велику невиправлену шкуру вовка і накрив нею ноги.
— Відкіля се? Кляті собаки мало що не загризли на смерть. Вижняни засіли на мене біля дворища і зацькували собаками. Щоправда, ні один не підняв руки на мене, хотяй я з десяток вовкодавів і затовк, тікаючи. Все-таки цькували, кричали, прозивали вовкулакою, ну і ось кров, грязь і розпука.
— А навіщо ж ти ходив туди, раз тебе засудили на поток? Навіщо брав на себе вовчу шкуру? — спитав Судислав.
Богдар зірвався з каменя, на якому посадив його Судислав, але швидко упав назад на місце. Не в силу було йому стояти на поранених стопах. Ухопився обома жменями за криваві жмутки волосся і рвав їх, наче собака вовчу шкуру.
— Ти зрозумій се, Судиславе!.. Там, у Вижні, де сі поганці, там… він! Як же ж мені не йти туди, мимо опали, потоку, ворожнечі? Там моє все, одно, що остало мені на світі, моє життя, мій Бог, я сам!
— Хто такий? — зчудувався Судислав. — Бог, життя? Що се таке?
— Мій син!..
— Ах!
— Так, боярине, я живу тільки для нього, для нього допустився злочину, для нього готов допуститися другого, готов віддати й останню краплину крови, готов на смерть… Сам знаєш, що тепер ніхто не відає, яким богам кланятися, то я покланявся його дорогій головці, вона була моїм богом, і я не знав і не знаю, чи він і я — се дві душі, чи ні…
— Дві душі, Богдаре, тільки ти любиш у ньому себе. Відси й усе нещастя!
— Нещастя, кажеш? А від чого ж бувають щасливі люди у світі, як не від сеї заміни? Від чого ж терпіння, як не від розлуки?
— Правда!
Замовк. Холодний, самітній піл у тьмавій хаті, туга за сею, що у піску покоїться від літ… розлука! Ах! І він віддав колись свою душу другій людині, у заміну взяв її, а з сього родилося щастя… І він готов був би на злочин… щоби вернути собі його… так дарма!
— Правда! — повторив. — Жаль мені тебе, Богдаре, у мойому серці нема ворожнечі, нема й пошесної дурійки. Я поможу тобі…
— Не мені помагай, Судиславе! — живо заперечив Богдар. — Я… труп, і то непохований. Від мене хай тікає кождий, як від вонючого стерва, — по правді і по закону!.. Але малий Ярослав… швидко остане сиротою! У мене, бачиш, часу доволі; я нарочно ходив стежками злочину і біля трупа монаха найшов ось се!
Тут показав Судиславові малу круглу мосяжну сківку.
— Що ж се таке? — зацікавився Судислав.
— Се сківка з мойого пояса, при якому носив я ловецький ніж та топір. Сей пояс, видко, мав Томир на собі. Або кінь, або скриня, або монах, падучи, обірвали йому її. Збентежені вижняни не догадалися поглядіти за познаками у ломах. Бачиш, отже, що я тільки другу, меншу половину кривавої вини двигаю на плечах. Властивим злочинцем є Томир! Він має гріш убитого у своїй коморі, він має усі користи, він має мою жінку…
— Як так, — гукнув Судислав, — так чому ти не йдеш з ним на копу?
— Пожди! — підняв руку Богдар. — Сором, поток, опала, смерть остали для мене! Та, бачиш, я не можу доказати ні одного слова з усього, що кажу. Що ж із сього, що у мене сківка? Я міг украсти її або давніше відірвану сховати; мене переловили біля дворища, я… вовкулака.
Судислав опустив голову.
— Але я, — кінчив Богдар, — не ремствую і не боюся. Я чую, що так як мене не мине за злочин люта смерть, так і Томир поплатиться. Я сам… Та лишім се! Доки моя жемчужинка, — тут з очей Богдара сплили дві мутні краплі на сиві вуса, — доки вона у добрі, у гаразді, я не діткну його! Але опісля?.. Тож ти, Судиславе, заопікуйся сиротою наспіл із моєю Акмою. Вона буде дитині мамою, ти будь татом і тям се! Не виховай його, як Вовчурів виховав старий Ульфр. Хай росте як Судиславич, як твоя дитина, так, як бажав би виховати сина ти!
Глибоко зворушений боярин обіцяв; дарма, одначе, здержував Богдара, бажаючи помогти йому у дечому.
Богдар устав із трудом та по хвилі щез у гущавині.
XIII. Повернення Богдара
Минув тиждень, другий, вовкулака не показувався вже біля дворища, та зате пошесть поширювалася щораз то більше. Вкінці захворів отець Кипріян і помер третьої днини після занедужання, а тоді просто розпука огорнула всіх. Дячок болгарин, якого привіз був зі собою піп, утік був уже кілька літ сьому, другого годі було добути, а ще тяжче вивчити на дяка кого з місцевих. Церква остала без священика. Наче стадо овець без пастиря, розбіглися вижняни від свіжої могили, не прощаючись зі собою, не гуторячи, не вітаючи стрічних. Усякому здавалося, що ось із-за могили вишкірить пошесть свої довгі зуби у побідному реготі та безліччю кістлявих рамен похапає всіх, що проводили небіжчика до гробу. За кождим деревом ввижався сіро-сивий вовкулака, страшний, дикий, з кривавими очима рисі, вовчими зубами та людською злобою. І дивно! У тривозі та безголов'ї найшлися всі слідуючої днини… біля Грушової Керниці. Не була то вже пустиня, а дворище, невелике, правда, але вигідне, високо будоване, зі стелею у крату та окапом над огнищем. Доволі великий простір викорчували парубки під весняний засів, а одяг служби вказував на заможність нового громадянина. Остала, одначе, і давня темна хатина пустинника з чорним хрестом і престолом, і саме там найшли вижняни Бово.
— Рятуй нас! — заплакали і впали навколішки, а старий Тур із Городища промовляв за всіх:
— Покинули ми волхвів старої віри, покинув нас піп нової, а злюча зараза пориває раз у раз когось із-поміж нас, прочим затроює кров, мішає глузди у голові, слабить серце. Ночами виють вовки чи вовкулаки, а собаки відповідають їм. Вони чують нечисту силу, яка береться запанувати над вижнянськими лісами і вигубити усе живуче… Рятуй же, відуне, рятуй, знаючий! Усе, чого забажаєш, нас самих у неволю дамо тобі — тільки спаси нас!
А Бово підняв руки й очі горі та довгу хвилю міркував, що відповісти. Ось і приходила нагода дати духовний провід тисячам людей. Одним словом міг він усю волость кинути навколішки перед престол римської віри. Будь у нього монастир зі золоченими іконами, мальованими стінами, ризами, кадильницями, монстранціями… та ба, їх нема!
Але все-таки їх треба придержати і так, зайняти чимсь, вказати ціль життя, а чого не вдалося зробити грошем, можна словом…
— Гаразд, браття! — відповів. — У святих книгах, які лежать ось там на престолі, записано багато мудрощів, і я кормив ними і кормлю щоднини свого слабого духа. Здавна боліло мене серце з-за вашого горя, я глядів поради у книгах і… і найшов її!
Тихе "а-а-а!" почулося над товпою. Усякий віддихав із полегшею, найшовши знову когось, на кого міг надіятися його незрілий, темний ум.
— Ворог людського роду, ворог Бога і його Єдинорідного Сина і Святого Духа, проклятий сатана не спить, а невидимо кружить поміж нами, намагаючись загнати у свої нідра людей. Він спокушує їх золотом, красою, вином або лякає війною, пожежею, заразою. Він послугується усякими поганськими страхіттями, і всі Унгольди та Нібелунги служать йому. Але Бог у своїй премудрости запроторив його у горюче пекло вогню і смоли, і тільки саме таким огнем зможете оборонити себе ви. я вказував вам місце, де пекольні появи приймають на себе людську стать. Переловіть їх, вооруживши себе хрестом та свяченою водою, передайте огневі, а щезнуть пошесть та диявольське страхіття з волости.
— Ми стежимо, о святий, уже дві неділі надармо! — відповів Тур, схиливши голову.
— Стежіть ще дві, ще три, місяць, два! Терпіння спасе вас, як спасло світ на Голгофі. Ідіть, а я помолюся за вас тут, і будьте певні, що невдовзі блисне для усіх день свободи!
Се сказавши, замкнув двері келії і пішов до престолу. Видобув фляшку, налив кубок, випив, але вдруге не було вже що наливати. Фляшка була порожня. Тужним зором обкинув ще оставші повні фляшки під престолом і затер руки.
— Справедливий твій суд, Господи! — закликав, глянув крізь шпару у дверях на поляну і побачив, як товпа мирян, живо розправляючи руками та киваючи головами, прямувала у Вижню.
А між тим Томир і Єлена, відкинувши жах перед появою Богдара, тілом і душею тонули у розкоші співжиття. Пошесть наче нароком оминала боярське дворище. Може бути, що спиняли її грецьке вино та пахощі, які весь день курилися у теремі. Єлена віднайшла навіть свої забуті гуслі і під час, коли між хатами почувалося проймаюче голосіння по померлих або зойки недужих, у боярському дворищі плили крізь вікна під склепіння лип солодкі тони музики. Томир нагадав собі веселі пісеньки кліриків, і не раз співали вечірком обоє, радіючи сном життя.
Великими блискучими очима приглядався обом із-за запічка малий Ярослав. Дитина добре знала, що їй нічого лізти між маму та стрийка, і взагалі відівчилася говорити з ким-небудь, кромі Акми. У малому серденьку збиралася злоба і сей глибокий, несвідомий жаль, який покриває сумом та блідістю лиця покинених дітей.
Була третя субота після першої появи Богдара під дворищем. Густа мряка стелилася понад Верещицею й окутувала усе непроглядними стінами вогкої, сірої днини. У челядній суєтилася служба біля вечері, а малий Ярослав грався біля вогню пестрим, із ганчірок зішитим м'ячиком. При столі сиділи боярин Томир та Єлена й вели свою звичайну гутірку; між ними лежали гуслі, з яких довгі, тонкі пальці Єлени добували хвилями звучні тони.
Та ось м'ячик дитини, підкинений незручно, упав на струни інструменту, а різкий, проймаючий тон залунав у кімнаті.
— Іди, Славо, до Акми, погляди її! — сказала мати. Одначе дитина навіть не звернула уваги на сі слова. Вона підняла м'ячик зі землі та знову стала гратися у кутику.
— Іди, Славо, у пекарню! — повторила мати остро.
— Не піду! Я хочу тут гратися! — відповів хлопець.