Шура сміливо підійшла до хлопчика і, наслідуючи дії дорослих, стала його цілувати. Той із радістю відгукнувся.
– Мама передала вам гостинець і веліла привітати з Великоднем, – сказала мала, простягаючи кошик з наїдками.
– Дякую, Шурочко; моя мама теж дала вам паску і фарбовані яйця, – відповів Петрик і показав зібраний мамою пакет, – давай я піду віднесу твій кошик, а потім ми підемо погуляємо на майданчик?
– Ні, сьогодні всі ходять один до одного в гості, – авторитетно заявила дівчинка. – Я до тебе вже прийшла, тепер пішли до мене. Мама сказала, що хоче почастувати нас обох святковим обідом.
– Добре, Шурочко. Я зараз.
Хлопчик поніс у будинок кошик.
– Мамо, тьотя Таня передала нам гостинець і вітає з Пасхою.
– Спасибі, – подякувала Марія, виклала продукти на стіл і тут же розрізала паску на скибочки. Спробувавши маленький шматочок, що відвалився, вона прицмокнула, а потім, прямуючи до вхідних дверей, додала: – Піду-но я теж привітаю Шурочку зі святом.
– Мамо, мамо, – затараторив хлопець, увиваючись за жінкою, – а можна я сходжу до Шурочки? Тьотя Таня мене запрошує, і вона хоче пригостити нас із Шурою обідом.
– Ну, якщо тьотя Таня запрошує, то, звісно, можна. Та не забудь сказати "Христос Воскрес!" і похристосуватися з тіткою Танею та дядьком Ігорем. Привітаєш їх від нашої родини з Великоднем.
– Ура! – підстрибнув від радості Петя.
– Шурочко! Христос Воскрес! – звернулася, підійшовши до дівчинки, Марія.
– Воістину Воскрес! – відповіла та.
Вони поцілувалися. При цьому жінці довелося добряче зігнутися.
– Всього тобі найкращого. І передавай всій вашій сім'ї вітання з Воскресінням Господнім, – укладаючи пакет і колечко ковбаси в кошик, промовила Марія, – скажеш мамі, що її паска мені дуже сподобалася.
– Передам, – запевнила Шура.
Діти пішли до хвіртки. Петрик, як джентльмен, ніс кошик. Він пропустив дівчинку вперед. А вийшовши на дорогу, взяв її за руку.
– Ти вчора ходила до церкви? – поцікавився хлопчик.
– Так, ми ходили туди з мамою, татом і маленьким братиком Андрійком.
– А хор чули?
– Так.
– У хорі співає моя мама, – похвалився Петя.
– Моя бабуся теж співає, – відрізала Шура.
Петя трохи знітився і замовк. Він звертав увагу насамперед на свою маму, а інших учасників хору особливо не розглядав. Але через деякий час якесь внутрішнє чуття підказало йому, що треба продовжувати розмову, і він розповів:
– А ми сьогодні ходили до дядька Діми та дядька Вані, а потім вони прийшли до нас.
– Ми теж ходили до тітки Люди та дядька Андрія, – в унісон заявила Шура.
– Коли ти прийшла, я грався з Колею, Ніною та Вірою.
– Ніна та Віра ще маленькі, з ними не цікаво, – заявила дівчинка з натяком на свій шанобливий вік, – а Коля вже великий.
– Шурочко, а мені більше подобається гратися з тобою, – зізнався Петрик, – ти гарна та весела.
– Мені теж подобається з тобою гратися, – просто сказала дівчинка, а потім додала: – І я тебе люблю.
– Я тебе теж люблю, – після деяких міркувань повідомив і Петя.
Діти увійшли до Кудинівського двору. Тітка Таня клопотала біля кабиці – встановленої серед двору плити, яку протоплювали, чим доведеться. У сковороді щось смажилося, а на грубо обтесаному столі, який стояв поруч, виднілися каструлі, миски та тарілки з їжею.
– А, Петрику, заходь! – крикнула жінка, побачивши гостей. – Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес! – відповів хлопчик, підходячи ближче.
Шурина мама так само, як перед тим Марія, зігнулася і тричі поцілувалася з хлопцем.
– Наша сім'я вітає вашу з Великоднем! – виконав доручення матері Петя і передав кошик жінці.
– А ще тьотя Маруся передала нам вітання з Воскресінням Господнім і сказала, що твоя паска їй дуже сподобалася, – повідомила й Шурочка свою частину інформації.
– Спасибі, спасибі! – подякувала господиня. – Сідайте за стіл.
Діти почали забиратися на лавку й умощуватися ближче один до одного. Шура, на правах представника приймаючої сторони, взяла зі столу два шматки ковбаси й один з них простягнула другові:
– Ось спробуй ковбасу: вона дуже смачна.
Хлопчик і дівчинка почали жувати, уплітаючи ласощі без хліба за обидві щоки.
– Ігорю, йди-но сюди! До нас гості завітали! – покликала Тетяна чоловіка, який саме вийшов з дому.
– Христос Воскрес, Петрику! – звернувся той до хлопця.
– Воістину Воскрес! – виліз із-за столу Петя.
Процедура христосування та привітання повторилася знову, тепер уже в чоловічому виконанні. Потім Ігор прочитав молитву, проголосив "Христос Воскрес", перехрестився та запросив усіх за стіл. Він налив дітям узвару, собі горілки, а дружині кагору.
– Ну досить тобі метушитися, – закликав він до столу дружину, – йди сідай і відзначатимемо Воскресіння Господнє!
– Зараз, зараз, – промовила Тетяна, ставлячи на підставку казан. – А що це ви почали з ковбаси? – сміючись, дорікнула вона дітям, – слід починати зі свячених яєчок і паски.
Жінка підбігла до малюків, поклала їм на тарілки ці відповідні традиціям страви. Ті почали їх їсти, хоча й без особливої запопадливості.
– Давайте вип'ємо за Велике Свято Великодня! Христос Воскрес! – проголосив тост господар, якому не терпілося приступити до трапези.
– Воістину Воскрес! – відповіли всі, випили кожен свій напій і стали закушувати.
Діти, які вже справилися з яйцями і паскою, продовжили із задоволенням наминати ковбасу, Ігор поклав собі холодцю, а Тетяна, кинувши на ходу в рот шматок окорока, знову побігла до кабиці.
– А ось і пиріжки – просто з жару! – повідомила вона, ставлячи піднос посеред столу. – Петю, ти любиш пиріжки?
– А з чим вони? – уточнив хлопчик.
– Із потрібкою.
Жінка розламала один пиріжок і поклала його на Петрикову тарілку. Той узяв половинку в руку, діловито роздивився і понюхав начинку. Різкі запахи шкварок, смаженої цибулі й картоплі вдарили в ніс. Хлопчик ніколи не куштував страв із таким незвичним наповненням.
– Ну, тітко Таню, Ви з такою дурницею спекли пиріжки! – констатував хлопчина.
– А з чим ти любиш? – засмутилася Тетяна.
Ігор пирснув зі сміху; його приклад наслідувала й жінка.
– Моя бабуся робить пиріжки з м'ясом, з рисом та яйцями, з картоплею та з капустою, – не розуміючи, чому сміються дорослі, пояснив свої уподобання Петя.
– Ну що ж, наступного разу я виправлюся і спечу пиріжки, які ти любиш, – запевнила жінка, не в змозі вгамувати сміх.
– Давайте вип'ємо за те, щоб теща завжди догоджала зятеві, – не перестаючи реготати і витираючи сльози, запропонував Ігор.
Із цього моменту гуляння пішло, як по маслу. Обоє дітлахів були в ударі й поперемінно із солідним виглядом видавали на-гора чергові перли. А дорослі, увійшовши в раж, знаходили приводи для веселощів навіть там, де їх не було.
© Володимир Шабля,
Україна, Харків, 2006-2020 рік.
ПРО АВТОРА
Шабля Володимир Петрович. Біографія.
Все в житті відбувається з якоюсь метою,
але ми часто про неї навіть не підозрюємо.
Моє народження стало можливим лише "завдяки" тому, що мій батько у 1941 році був репресований і спочатку засуджений, а після відбуття терміну покарання – засланий до Сибіру, де він і зустрів мою маму. Якби не ці 17 років його поневірянь – я просто не мав би шансу з'явитися на світ.
Значною мірою саме батькові я зобов'язаний тим, що маю – життям, моїми позитивними та негативними якостями, освітою та багато чим іншим.
Я 27 років був ученим, зараз викладаю у вищому навчальному закладі, є автором пісень та музики, а останні 16 років, після того, як мій тато пішов від нас, займався написанням і перекладом книги про його нелегке життя.
Хоча в мені тече і російська, й українська, а можливо, і ще якась кров, вважаю себе українцем. Адже я народився та прожив майже все життя в Україні. Я люблю свою Батьківщину та поважаю коріння всіх моїх предків. Мені гірко усвідомлювати, що зараз навіть родичі, які живуть у сусідніх країнах, часто не сприймають позицій один одного.
На жаль, багато хто з нас продовжує вважати, що знає, як потрібно правильно жити, і намагається насаджувати своє бачення іншим. До яких плачевних наслідків це призводить – виразно показує зовсім недавня історія наших батьків і дідів, а також нинішня війна між Росією та Україною. Але ми чомусь часто продовжуємо вперто ігнорувати уроки історії та сьогодення, весь час наступаючи на ті самі граблі.
Мій біографічний роман "Камінь" – данина вдячності та поваги моєму батькові. Коли я задумав написати цю книгу, виявилося, що я – чи не єдиний, і вже точно найобізнаніший, носій інформації про його трагічне життя, у тому числі про голод, колективізацію, війну, репресії, табори. Ще дитиною я запам'ятав багато розповідей та особистих історій з життя вже стареньких на той момент моїх бабусь, дідусів, близьких, друзів та сусідів.
Я вирішив, що зобов'язаний залишити інформацію про радощі та прикрощі життя людей у минулому столітті для нинішнього та наступних поколінь: це може стати моїм внеском у їхнє щасливе майбутнє. Адже знаючи про зовсім недавні, розказані звичайними людьми, жахіття воєн та репресій, вони матимуть більше шансів не повторювати помилок предків.
З повагою
Володимир Шабля.