З'ясувалося, що поки йде спектакль, в якому задіяний високий молодик атлетичної будови тіла, нам треба понишпорити у його гримерній (коли Нишпорка вжив це слово – понишпорити, – я усміхнувся, але ледь-ледь, щоби його не образити) і знайти маску колишнього прокурора Дрогослава і речовину, якою були вбиті нещасні жертви. Звичайно, розмірковував Нишпорка, було би ідеально зробити подібний обшук і в квартирі високого молодика атлетичної будови тіла, але коли він заїкнувся про це нині діючому прокурору та начальникові поліції, ті розбили його версію в пух і прах, а самого підняли на сміх. Мовляв, старий Нишпорка втратив нюх. Ну, не таким вже він був і старим, як на мене. Так, трохи підтоптаний життям.
Мені, чесно кажучи, не передалася його впевненість у тому, що вказані атрибути вбивств мали незмінно бути в гримерній високого молодика атлетичної будови тіла, але ми втрачали дорогоцінний час, якого не було для моїх глибоких філософських роздумів. Вистава уже розпочалась, доказів не було жодного, а доля майбутніх жертв, які й не підозрювали про небезпеку, залежала всеціло від мене і Нишпорки.
Ви помітили, як я уміло переставив доданки у цій складній комбінації? Вже я на першому місці. Звичайно, пальма першості у розплутуванні злочинів належала Нишпорці, хоча й я вніс свою скромну – а може, й нескромну, а вагому – лепту. До того ж, від перестановки доданків сума не змінюється – чи не так? Логічно у цій ситуації було би запитати у Нишпорки, а який практичний вислід буде, якщо ми знайдемо маску колишнього прокурора Дрогослава і речовину, якою вбивали людей? Чи може це слугувати доказами, коли справа дійде до суду? Дивно, але я не запитав про це, а в Нишпорки, очевидно, була своя логіка його подальших дій.
38
Як би там не було, але мені довелося покинути мою фортецю. Ми швидко йшли в напрямку до приміщення Дрогославського музично-драматичного театру, причому Нишпорка завжди був на крок-два попереду мене. У кожному зустрічному мені ввижався високий молодик атлетичної будови тіла. Ми увійшли через службовий вхід. З'ясувалося, що у Нишпорки тут на кожному кроці знайомі. Щоправда, зараз, коли йшла вистава, їх було і не так багато, але кожний з ним вітався, скоса дивлячись на мене, незнайомця. Нишпорка завчено казав: "Це зі мною", – і цього було досить, аби й до мене ставлення ставало прихильним.
Нема пророка у своїй вітчизні. Я народився у Дрогославі, прожив тут усе життя, прославив наше місто своїми романами про детектива Василя Васильовича, мене багато хто знав, але ж не всі. Навіть в обласному центрі чи Києві моя популярність була більшою. Я не був ображений на мешканців нашого міста. Розумів, що вони затуркані життям, коли все у них скероване на те, щоби заробити копійку і вижити в цьому шаленому світі. Де вже там книжки читати, а тим паче знати в обличчя письменника, який їх написав. До того ж, я не був великим любителем театру, а за кулісами взагалі перебував раз чи двічі.
Нишпорку ж тут вважали своїм, і ніхто не звертав особливої уваги на те, що він робить о такій порі. Можливо, давалося взнаки його міліцейське минуле. А може, він був затятим театралом. Аж тепер я зрозумів, що взагалі нічого не знаю про Нишпорку. Нишпорка – то й Нишпорка. А що за людина – загадка за сімома замками.
Так само, мабуть, нічого не знають і про мене. Пише собі романи про детектива Василя Васильовича, а що це за чоловік – і в голову не приходить дізнатися. Інколи манія величі дістає мене, бо говорю про себе у третій особі, але це не хронічна хвороба, а тим паче – пожиттєва. Я б і у сутність Петровича не заглибився, не пізнав би його філософії парастасів і похоронів, якби не познайомився з ним. Так і долі багатьох людей вислизають з-під моєї уваги, хоча можу бачити мало не щодня цих чоловіків і жінок.
Коли я згадав про Петровича, думки мимоволі перекинулися на його Принцесу. Ось і вірне слово знайдене. Це його Принцеса, а не моя, і годі соплі жувати. В серці кольнуло, але тільки раз.
Врятувало те, що ми стояли перед гримеркою високого молодика атлетичної будови тіла, так що особливо думати про Принцесу вже не було жодної можливості. Звісно, двері були зачинені. Але Нишпорка виявився спеціалістом високого класу. Я мав прогулюватися коридорчиком і спостерігати, щоби нас ніхто не впіймав на гарячому, а він, почаклувавши над замком, доволі швидко відімкнув його.
Ми вдвох заскочили в гримерку. Часу було обмаль. Потрібні нам речі знайшли відразу. Схоже, високий молодик атлетичної будови тіла не дуже їх і приховував, сподіваючись, що ніхто не здогадається про його злочини. Маску покійного прокурора Дрогослава знайшов я. Не скажу, щоби вона з точністю копіювала його обличчя, але певна схожість була, особливо на відстані. Так, мабуть, ви бачили мазанини у вестибюлях театрів чи в інших будівлях, де збирається багато людей. Зблизька не розумієш, що намальовано. Відійдеш – і вже бачиш картину. Звісно, мазанина залишається мазаниною, але все ж знаєш, що там намальовано.
Тут же лежало ще декілька масок – мабуть, тих людей, яких високий молодик атлетичної будови тіла мав прикінчити найближчим часом. Нишпорка сказав мені забрати всі, а сам показав ампули зі смертельною речовиною і шприци.
Ми впоралися вчасно, бо саме починався антракт і наш артист міг повернутися. Не знаю, що на мене найшло, але я взяв червоний фломастер, який лежав на столику, і на дзеркалі написав великими літерами: "УБИВЦЯ!!!". Пізніше Нишпорка сказав, що це був геніальний хід з мого боку, який і вирішив усю справу, а зараз він лише здивовано подивився на мене.
Скажу вам, що натхнення не так часто приходить, бо левова частка часу припадає на щоденну чорнову писанину, від якої у мене вже не сходить мозоль на середньому пальці правої руки, яка тримає ручку. Але коли воно все ж завітає, роблю геніальні речі, які дозволяють читачеві по-новому глянути на написане мною.
39
Більше філософствувати в мене не було часу, бо ворог дихав нам у спину. Ми вшивались із театру з двома пакетами, мов дрібні злодюжки, і лише на сусідній вуличці змогли перевести дух. Нишпорка не хотів робити мене співучасником злочину і забрав пакет з масками. Точніше, я сам його віддав, коли він сказав, що зараз із цими речовими доказами йде до прокурора міста, а вже той хай сам вирішує, ловити вбивцю чи дозволити йому вбивати інших людей. Час був пізній, і Нишпорка йшов до прокурора додому. Нам було по дорозі.
Нишпорка коротко повторив інструкції щодо мого поводження з високим молодиком атлетичної будови тіла: сидіти тихо, не висовуватися, дверей нікому не відчиняти, на телефонні дзвінки не відповідати. Прощаючись, я попросив Нишпорку інформувати мене про всі події – навіть уночі, бо все одно не засну. Він сказав, що зробить це, але попросив, щоби для збереження сил я все-таки поспав. Ми поручкались і розійшлися.
За короткий термін часу я вдруге відчував себе героєм. Ще б пак! Ми з Нишпоркою розкрили злочин, утерли носа всім цим прокурорам і поліцейським. З почуттям виконаного обов'язку я зачинився на всі замки у власній фортеці, а для певності поставив під двері крісло: якщо засну – злочинець розбудить мене і не зможе вбити.
Почуття вовчого голоду заволоділо мною. Я дозволив собі допити коньяк, добряче поїв і ліг трохи відпочити, очікуючи на дзвінок від Нишпорки.
Ну, звичайно, я заснув. Усе-таки далися взнаки переживання і біганина. Снилося щось важке, з кимось бився, хтось мене доганяв, але коли прокинувся десь о третій ночі – нічого не міг пригадати.
На мобільному телефоні був запис про два пропущених дзвінки від Нишпорки. Останній – десь годину тому. Забув із вібрації перевести на гучний режим, ось і не почув нічого. Мабуть, операція успішно завершена. Вбивцю схопили, так що ніхто не повинен турбуватися про власне життя. В Багдаді, тобто у Дрогославі, все спокійно. Відбулася приголомшлива прем'єра тандему Нишпорки і мене. Завіса. Бурхливі оплески.
І все ж щось мене муляло. А може, високий молодик атлетичної будови тіла втік і зараз десь переховується неподалік від мене, чекаючи, коли я покину свою фортецю? Такий варіант теж можливий. Про все я дізнаюся від Нишпорки вже зранку, а зараз треба спати.
Проте мої думки полетіли спочатку до дружини, а потім надовго затрималися на Принцесі. Я вже не був злий на неї. Адже вона не винна, що обрала Петровича, а не мене. Можна було, звичайно, тішити власне самолюбство, що якби вона спочатку побачила мене, а не Петровича, то її вибір був би однозначно на мою користь. Я усміхнувся сам собі. Це ж як треба любити самого себе, щоби таке подумати. Нарцис нещасний. І тут же прийшла думка: добре, Принцеса вибрала мене. І що далі? Що я з нею робитиму? Цікаво, скільки їй років? Двадцять? Може, трішки більше. Зовсім юне створіння. Фліртувати – це одне. А якщо Принцеса захоче кохання від мене чи й того більше – сексу? Чи впораюсь? Ніколи мої думки не заходили так далеко, та ще й у практичній площині.
Від несподіванки я аж сів на ліжку. Цікава вимальовувалася ситуація. Наскільки далеко я, старий хрич, здатний зайти у своїх стосунках з Принцесою? Чи залишити все так, як є, аби не ганьбитись, і щоб Принцеса не відчула сорому за те, що піддалась емоціям? А найгірше, коли розчарується в мені, бо думала, що все буде набагато краще. Я різко загальмував. Усе це відбувається лише в моїй голові. Принцеса, мабуть, і не думає про мене. Вона закохана в Петровича. Він – досвідчений ловелас, так що зробить усе можливе й неможливе, щоби ніхто, крім нього, був їй не потрібен. Мені шкода Принцеси, але я розумів, що жалію її лише тому, що вона не дісталася мені. Ось якби була поруч, лежала в цьому ліжку, поки дружини нема, – тоді все гаразд. Ні, мабуть, аж на таку підлість я не здатний, щоби вкласти юну коханку в сімейне ложе. Я взагалі в свої роки не здатний завести юну коханку, так що досить думати про це. Особливо зараз, коли я і дружина могли померти. Я змушував себе думати про інше, але все одно гарне личко Принцеси було перед моїми очима.
40
Рука мимоволі потягнулася до блокноту, який лежав поруч на тумбочці. Вивів перші два рядки:
Я змучився тебе чекати.
А ти з'явилась на порозі.
Подумав трохи. Точніше, ні про що не думав, аж поки не з'явилося продовження:
Сказала: "Вибач, я затрималась в дорозі…
То пустиш до своєї хати?".
Щось підказувало мені, що цей вірш зовсім не про Принцесу, але я вже не міг себе стримати і писав далі:
Звичайно, я тебе впустив –
У серце, душу, голову і тіло.
Усе минуле раптом відлетіло,
Коли тебе побачив – диво з див.
Ти не була такою, як колись.
Мені тоді сказала: "Подивись,
Яка краса буяє навкруги.
В морозному тумані сплять луги.
Писати лежачи було незручно, і я сів.