Крім Кампаніле (Дзвіниці)-Майданчик компонують малоповерхові будиночки, численні ресторанчики і храм Санто-Стефано. (Завсідником цих ресторанчиків ти станеш незабаром.)
Далі рухаєшся вулицею Трульо, що деякий час тягнеться паралельно до рейок фунікулера, виходячи до порту й моря, де о шостій ранку пароплав "Принчипес-са Мафалда" набирає місцевих жителів з продуктами на неаполітанський базар, доправляючись до нього з численними зупинками у затоці. (Капрійський порт цікавитиме тебе й уночі: ти не раз спостерігатимеш за тим, як від нього і від ближнього соррентійського суходільного берега відходитимуть далеко в море рибальські човни, сигналізуючи про себе мерехтінням безлічі запалених вогнів.)
Ти переконаний, що саме серед таких вузьких вуличок, привабливих південною розміреністю і позбавлених людського поспіху, і по-мирному метушливого порту зможеш заспокоїти нерви і зміцніти здоров'ям.
Але, попри схильність до одинокості, прагнеш і бути ангажованим до корисного кола людей, того, на що бідний твій (до кінця) Чернігів. Тому користуєшся з наданої рекомендації письменника Короленка, щоб зазнайомитись із Пєшковим, що оселився на острові давно і надовго. Короленко був певен, що і без того він забагне стати на час твого перебування на Капрі незлим товаришем. Утім унаслідок своєї якоїсь непо-яснюваної сором'язливості ти хотів бути убезпечений рекомендацією.
Знайомство з Пєшковим відбудеться на другий день твого перебування на острові. Його тринадцятикімнат-на розкішна вілла Серафина на південному Пікколама-рінському схилі острова, що серед особливої публіки — художників і письменників, які там є частими гостями, — свого часу отримала промовисту назву "Парнас", приголомшить тебе неабияк. Насамперед ненаграною людяністю, з якою тебе прийматимуть у цій господі.
А для початку родинна покоївка Пєшкових зреагує на тебе як на турка, що з якимсь дорученням прибув до господаря. Ти — стрункий і смаглявий чоловік із чорними вусами, одягнений у гарно пошитий легкий сірий костюм, з голубою фескою на голові, направду походитимеш на туземця. Таким тебе побачать і дружина Пешкова, Марія, і її син від попереднього шлюбу, Юрій (у майбутньому відомий режисер Желябужський). Ти представишся, і все остаточно з'ясується: перед ними не турок, а шанований і давно знаний, читаний Пєшковим письменник.
На віллі Серафині, набитій людьми по вінця — родичі дружини, знайомі Пешкова, — віднині тебе прийматимуть як дуже доброго друга і соратника.
У по-своєму терпляче нервового і навіть такого, що втомлюватиме, господаря буватимеш досить часто. Зрештою, тебе запрошуватимуть перебратися сюди жити, але ти непробивний: хочеш бути ангажованим до корисного кола людей, але не настільки ж.
Із господарем "Парнасу" засиджуватиметесь за розмовами, читанням газет до ночі з перервами на обід, чаювання і прогулянки. Це будуть літературні (переважно) і політичні теми. Намагатимешся зробити Пєш-кова компетентним в українському питанні, зокрема проситимеш дружину вислати для нього етнографічні матеріали Грінченка. Ти робитимеш спроби, не знаючи того, чи будуть вони вдалими і наскільки.
40
Твоя непоказова, на перший погляд, оптимістична віра в людину втрачає на острові своє істинне підґрунтя: волієш нікого не бачити і не чути, хоча з подібними бажаннями складно. Спотворений людською глупотою впродовж усього житомирсько-чернігівського існування, ти потребуєш природного вмиротворення: тебе вабить дикість (екзотичність) капрійської легкості й безтурботності. Ти робиш спроби наважитися сказати мені про це: хочеш хоча б приблизно описати острів, але ненароком зізнаєшся, що поки не вмієш цього робити. А я не наполягаю, і з притаманною мені терплячістю чекаю на слова, до яких ти ще маєш дійти.
І досі несміливі бажання в тобі потроху набуватимуть реальних обрисів та наповнюватимуться південними фарбами: від відсторонених спостережень і насолод місцевим гірським ландшафтом (підкорюють скелі в таких заломах, ніби зморшках, що здаються мозаїчними) до справжнього кількагодинного ходіння горами, покритими срібними духмяними полинами, дикими (великими і маленькими) трояндами, білим і рожевим ломиносом.
Ти, не задумуючись над змістом і формою, будуватимеш композицію природного твору, де на передньому плані — сірі скелі, страшно закрашені кущами розлогого жовтого дроку, що палатимуть жовтогарячими виблисками. Твоя непояснювана любов до рослинного світу не дасть обійти зором на вершечках скель цілі букети великих блакитних квіток, капорців, міртів у цвіту, портулаку, великих цибуль, лісу папороті й усякої іншої флори, назв якої ти навіть не знаєш. Проте чи не найяскравішою деталлю в композиції твого природного твору стане не вишукана незнайома квітка, а майже український червоний мак, допіру люблений і трохи не символічний.
Із кожним днем ти набираєшся відваги й сил на підкорення світу природної гармонії і достатку. З одного боку, ти неначе й пересічний турист, якого тягне до ще не побаченого і не оціненого. З іншого — в тобі ані на крихту людської пересічності: письменницький пер-вень руйнує її в тобі. Твій дитячий нахил до малювання (колись брався за олівець і не тільки) отримує інший вимір для своєї нереалізованої реалізації — твою роз-кріпачену уяву.
У ній, уяві, відбувають живописну обробку необтесані картинки людської непричетності: ти інстинктивно піддаєшся впливу природної величі. Ти залишаєш найбільш удалі фрагменти в пам'яті: на сторчових кам'яних стінах острова, що досягають до дев'ятисот метрів заввишки, море вирило безліч надзвичайних гротів.
Ці гроти, найвідоміші — блакитний, срібний і діамантовий, ти роздивляєшся із неабияким інтересом, фіксуючи кожне своє (щиро виявлене) враження. Не звертаєш уваги на людей, що так само в човні підпливають до маленького отвору в кам'яній стіні острова, куди, здається, неможливо влізти. Твоє тремтливе пізнання нового не фокусується на тому, що не має по-справжньому значення, — незнайомих людях, що підпливають так само.
У човні на самому дні уклався і чекаєш на чудеса, які пізнаватимеш от-от. Нерухомою фарфоровою лялькою
(бо й досі на дні човна) тебе пропихають до срібного гроту. Ти сприймаєш подібний акт за належне і підкоряєшся тутешнім правилам злиття з природним.
Сині, рожеві й зелені, надмір яскраві й виразні, кольори водяних бризок уже всередині трепетно карбуватимеш, аби при нагоді використати як унікальний матеріал для літературної обробки. Опустивши руку у воду, зі здивуванням помічаєш її срібне забарвлення, яке сприймається тобою чи не увічненням. Як, зрештою, і чи не єднанням із вищим началом у гроті, коли занурюєшся у блакить його величезної зали, у якій (неможливо) блакитна вода.
Це явище пояснюване наукою: через водну товщу у невеличку розщелину проникає тільки блакитна смуга сонячного спектра. Проте тобі не цікаві наукові твердження — шукаєш вагомі компоненти для композиції твого (створюваного) природного твору. Тому бачиш, як у блакитному гроті бризки розходяться вогнем мов найчистіші кольори пофарбованого скла проти сонця, а в діамантовому — вода буквально світить діамантами.
Ти настільки вживаєшся в атмосферу капрійської феєрії, що більшість природних явищ видаються тобі фантастичними. І лише в цьому, ти переконаний, до безуму прекрасному місці між двома сторчовими скелями, де вода у вузькому проливі темна, майже чорного кольору, час від часу може з'явитися блакитна освітлена хвиля, яку місцеві називають маленьким чортом (ріко-1о сііатоіо).
Твоя вже істотно розкріпачена уява вимагає нових і нових (у майбутньому) вражень. Невпинний рух і жага природного пізнання тривають: ти відвідуєш дику частину острова, страшно перевантажену полями жовто-квітучих кактусів, вищих за людину в кілька разів.
Поїздка на Анакапрі верхи на віслюку, високогірне й колись відрізане від світу селище, викликає в тобі абсолютно не інтелігентні бажання. Такі бажання якоюсь мірою лякають, проте не настільки, аби тобі не пра-глося їхнього конкретного втілення. Тобою починають правити людські (тривіальні) інстинкти — насамперед так дико й до страху тобі не вистачає мене, коли така дика природа, коли таке страшно запашне прозоре повітря, коли дуже світить сонце.
Ти намагаєшся хоча б на трохи заглушити ці тілесні поклики — за найменшим пізнанням анакапрійської мови, настільки особливої, що її ніхто не розуміє, місцевого побутового колориту, через який є відчуття перебування не в Європі, а десь в Африці.
Все це доводить тебе до стану якоїсь закоханості в такі чудернацькі ландшафти — природні й людські. Проте, зізнавшись у своїй любові до середземноморського острова, переконуєш, що в жодному разі не маю тебе ревнувати, ти кажеш: я — найбільш бажана і чудесна. Ти — кажеш, я — вірю. Це наш невиправний дует у довічному існуванні.
Створюючи своє широкоформатне полотно з капрійських запахів, форм і кольорів, ти зовсім забуваєш про прояви свого інтелектуального зросту: нічого не читаєш, ні про що не відаєш, єдине — незначні помітки до записної книжки (проте більшість — лишень фрагменти, що відкладаються у пам'яті).
Твій імпульсивний (хворобливий) потяг до природи, жага до краси острова сприяє тому, що тут за шість перебутих днів бачиш далеко більше, ніж звичайні форестьєри, які місяцями ходять тільки по прокладених доріжках і знаходяться у безпосередній залежності від ласки своїх провідників.
Ти бачиш, і не лише. Оце не лише стане трохи не за отруту (безум), подібну до укусу тарантула, що призводив людину до природного божевілля, засобом лікування від якого, за легендою, італійці кілька століть тому вважали народний танець тарантелу, який маєш щастя дивитися й відчувати на Капрі. Його вміють танцювати лише дві людини у світі, що живуть саме тут, на острові. І в кількагодинному швидкому екстазі під звуки гітари, тамбурина й кастаньєт в одному мотиві вони виказують перед тобою це вміння ідеального безуму.
Мій недоступний безумцю, ти маєш нарешті унікальну можливість відчути ідеальний (абстрагований, не наш) безум на смак.
Ти (нарешті) маєш унікальну можливість збоку подивитися на нас (і наш безум): коли лише дві людини в кількагодинному швидкому екстазі...
41
Маєш нових, плідних не лише для розваг, а й насичених культурним багажем спілкувань, знайомих.