Він звик до її голосу і до того, що об нього, гейби об якусь ганчірку, витирають долоні, дотепер просто не звертав на це уваги. За кілька місяців, відколи Михасько доброчинно повернув його з непевної Лісової Стежки й запряг у шлею, жодна людина не могла поскаржитися на ведмедя. Тричі на день, ледь зачувши калатання діда Конопельки, він покірливо давався запрягати і, не очікуючи спонукань, натягував посторонки: возив поміж шедами всім отим невільникам—песцям, сріблястим лисицям і норкам — сніданки, полуденки* і вечері. Де веліла котрась із жінок зупинитися — ставав, як укопаний, а треба було поспішити — біг підтюпцем. Його за це хвалили, що, мовляв, такого робітника, як наш Опришок, треба на світі пошукати і, на додаток до хвальби, підсували до рота відро з пригорщею розмеленого м'яса. Він попервах бридився гостинцем, вважаючи безчестям ликати їдло, розмелене і розтовчене, призначене для смертників у шедах. Рудий волів по-простому похрупати костомаху з м'ясом. Але згодом фарш йому посмакував, не треба мучитися коло кістки й натруджувати марно зуби. Якоїсь днини він навіть упіймав себе на думці, що з нетерпінням вичікує Конопельчиного дзвону.
Михаськова мама, знаючи ведмедів характер, немало здивувалася, що Рудий сьогодні мовби й не почув її слів і не рушився з місця, а стояв в упряжі, понуро звісивши голову.
— Ну вйо, Опришку, вйо! — повторила вона, гадаючи, що ведмідь недочув.
Опришок, однак, чипів далі, не підводячи голови.
— Що сталося, ведмедику? — Михаськова Мама зайшла наперед і пробувала зазирнути йому в вічі.— Нечемно поводишся. Кажу тобі: їдь-но,— докоряла й спонукала.
Він і оком не кліпнув.
— Але ми з тобою, Опришку, ніби якісь приятелі, га? Ти завжди мене слухав... аж нині... Якось воно не пасує,— просила Михаськова Мама й злегка погрожувала.
Могла бігати навколо нього і примовляти хоч до смерку: нічого не помагало.
— Якась тебе муха вкусила чи що? А може, ти заслаб? — допитувалася, проймаючись тривогою.
Рудий Опришок не поворухнувся й тоді, коли його оточило майже чи не все жіноцтво із Залізної Пастки на чолі із завгоспом Гарасимом: жіноцтво заходилося то подейкувати на нього, то вмовляти, щоб не викидав коників, та радити вуйкові Гарасиму, щоб приніс із стій-ні батога, бо чуєте, людоньки, звір лісовий залишається звіром і між людьми, з ним без батога ні на крок.
Іншого разу одне тільки нагадування про батіг шпичкувало на Опришкові шерсть, ляк у ньому каламутився з люттю, сьогодні ж погроза й не зачепила, ведмідь був певен, що коли б вуйко Гарасим послухався злої поради та заходився його батожити, то він ані не розізлився б, ані не просив би ласки.
Ведмідь сам не міг второпати, що з ним сталося. Якась байдужість упала на нього, оповила й нашпигувала собою усе єство; він ніби й жив, бо дихав, бачив осінній день, чув гулюкання жінок, попискування норок у шедах, і водночас мовби й не жив; оцей світ Залізної Пастки з його жіночими голосами, передзвоном стужавілого на осінніх вітрах листя на старому дубі, що ріс біля дротяної огорожі, запахом м'яса, гною... цей світ існував поза Опришком. Він став несподівано далеким і чужим, барви його почорніли, звуки пригасли. Це не був світ Опришків, він тимчасовий...
Який, який?
Опришок через хвилину уже не міг пригадати дуже точного, як на його погляд, слова-визначення чужого світу; воно блиснуло, мов лезо ножа, і згасло, потонуло в сірих драглях, слизьких і студених, що клубочилися навколо; він напружував пам'ять, намагаючись його пригадати, а потім занехаяв думання, відчув себе важким і зледащілим. Тепер ніщо в його очах не мало вартості, до нічого він не прагнув, ні перед ким не почувався зобов'язаним. Коли б зараз дідо Конопелька зарядив свою рушницю жаканом і стрілив би йому під лопатку, то він, Опришок, тільки б йому подякував, бо жити в цьому тимчасовому світі, в якому все непевне і хитке, не хотілося. Тимчасовому?
Він повторив собі це слово кілька разів, втішившись, що воно до нього вернулося, тепер Опришок бодай самому собі, якщо не жіноцтву, міг пояснити, чому не наструнив посторонки своєї шлеї і чому згіркло йому розмелене й розтовчене м'ясо. Ні, не подумайте, люди, що гордую вашими харчами, що, може, остогидли мені шлея, візок і взагалі робота в Залізній Пастці. Лихо моє не в цьому... лихо моє у тимчасовому, розумієте?
Рудий Опришок раніше ловив це слово вухом... ловив і відразу забував про нього, мов про того горобця, якого випадково сполошу-вав на гноярці. Раніше воно нічого не говорило, було порожнім звуком, як багато з того, що мовили люди. Аж учора на ярмарку, видобувшись із вусатих уст діда Конопельки, воно виповнилося змістом і вцілило Опришка в саме серце.
А ярмарок навколо вирував, гудів, верещав, співав, вивівкував, витанцьовував; ярмарок торгував, лопотів полотнищами, блеяв, іржав, видзвонював келишками й пательнями; ярмарок вимірював, зважував, прицмокував, прицінювався. Опришок шарварком вавилонським упивався, маленькі його очиці бігали вправо-вліво, жадаючи все побачити, запам'ятати, увібрати людські веселощі, яскраві барви одеж, мальовані стіни яток, свіжостругані площини довгих столів, столи аж угиналися; на столах кудкудакали кури, ґелґотали гуси й покрикували зрідка перелякані індики; на столах вигравали проти сонця веселі килими, писані верети, галунилися пузаті жбани, куманці; на столах вилаштувалися рядами, гейби зготувавшись до маршу, важкі чоботиська і тендітні жіночі черевички...
Для Опришка все це було новим, дотепер не баченим. Але юрмиська людські, добрі і веселі, що продавали і купували, хрумтіли яблуками, пиріжками і смаженим на пательнях м'ясом, облягали хмарами бочки з пивом і вином... Юрмиська, що співали до ладу гуртом он на підвищенні з дощок і вивівкували окремішньо... оті музики... оті штукарі, що дерлися по гладкому стовпі до чобіт, повішених на самому вершечку,— всі вони, розсміяні й розтанцьовані, припали ведмедеві до вподоби, він теж вважав себе часткою ярмарковою; людські співанки заохочували його до співу, людська музика підсипала жару і під його лапи, і він, смішний та незграбний, пробував пуститися у танок. Його кривляння забавляло людей, гурт біля клітки більшав, люди тицяли на нього пальцями, хихикали стримано або ж реготали на все горло, волаючи при цьому, щоб спритніше хитав задом, щоб частіше показував зуби, це ж бо — думали — ведмежий сміх.
І він, як міг, догоджав ярмарчанам.
Хапав передніми лапами залізне пруття клітки, в якій сидів, термосив ним і скавулів, жаліючись, що завгосп Гарасим відгородив його від людського натовпу, бозна-чого остерігаючись; отам у юрмиську поміж столами і ятками він показав би, на що Опришок здатний; люди брались би за животи від його штук; о, він утяв би не гірше тих ведмежат у цяцькованих бляшками намордниках, що їздили на дощаному підвищенні на велосипедах, дарма що не вчений і не має намордника. Він...
Клітка, однак, не пускала поміж люди. Та ну з нею, із кліткою, та й нема чого бурчати на Гарасима й на Залізну Пастку взагалі, добре, що й так про нього не забули; учора викупали, розчесали кожушину, а сьогодні спозаранку привезли, мов панича, на автомашині й виставили на людному місці. Ех, шкода, що нема тут Михаська, хай би подивився, якого гонору й почестей діждався Рудий Опришок.
І ведмідь лукаво зиркав на діда Конопельку, який, приставлений Завгоспом вартувати клітку, сидів неподалік під парканом, поклавши на коліна^рушницю. Опришкові зирки мовби говорили: "А дивися-но, дідУг-н^мою ярмаркову удачу пильно, матимеш про що оповідати жіноцтву в Залізній Пастці, хай одна з другою не гадають, що Опришок /якийсь телепень, котрий тільки вміє тягати скрипучий візок. Мене тут люди шанують".
Конопельчин вусатий рот усміхався, ліва брова підморгувала. Мовляв: "Хочу тебе, Опришку, зрозуміти, може, й направду, сьогодні твій Великдень. Тільки-но завчасно не закопилюй губу, бо осінній ярмарок буває один раз на рік. Ось про що пам'ятай".
"Що ярмарок... що пам'ятати... хіба маю кінську голову, щоб про все пам'ятати? — фиркав звисока Рудий Опришок.— Ні на чому, діду, не розумієшся, тому й капариш із рушницею на прохідній. Не став ти ані Директором, ані бодай Завгоспом, бо не вмієш з людьми ладити. Інша річ я... я з людьми запанібрата".
Опришок ще довго посмішковувався б з діда Конопельки, бо не до смаку йому були всякі перестороги і моралі — які можуть бути перестороги, коли навколо клітки натовп не зменшувався, коли десятки рук тягнулися до ведмедя, рук щирих і розкритих; на розкритих долонях пахли цукерки, грудки цукру, окрайці хліба, недогризки ковбаси, хтось навіть здогадався дати йому в бляшанці з-під консерви трохи меду. Взамін люди вимагали одного:
— Танцюй, Опришку! Співай, Олришку!
Він танцював: то вихилясом дибав по колу, то тупотів лапами на місці, злегка порикуючи, то корчив кумедно морду. Йому вдарив у голову хміль; хміль хмелився від смачних цукерків, від меду, ковбаси, від сплесків долонь, від веселих, добрих облич. Він конче хотів догодити людям, і бачив, що догоджував, бо інакше б вони не реготали. Опришок зовсім забув про діда Конопельку, про ведмежат, що їздили на велосипедах, і навіть забув про ярмарок; якоїсь хвилини він подумав, чи не для нього спеціально влаштували цей ярмарок. "А таки, мабуть, для мене, матері його ковінька, бо що це за ярмарок без ведмедя,— остаточно впевнювався, хлепчучи із пляшки солодку воду.— Бо будь-кому, якомусь партачеві не дали б солодкої води, я ніколи солодкої води не пив і не бачив, щоб її пив Михасько. Про діда Конопельку й балакати шкода. Йому солодка вода й не снилася".
І ти гуцул, і я гуцул...
Оба-смо гуцули...
Розпашілий, розвеселілий Опришок не знав ні стриму, ні втоми, йому, запамороченому ярмарковою популярністю, уже видавалося, що міг би без науки їздити на велосипеді, і міг би грати на трубі, і міг би стріляти з дідової рушниці, і міг би бути Директором Залізної Пастки.
Ех!..
Котилася торба з горба, А в тій торбі...
Серед дарунків, які сипалися на нього, він запримітив простягнуту пляшку, таку ж, як і першу з солодкою водою, тільки ця була заткана кукурудзяним качаном. Відкорковувати пляшки Рудий навчився на Лісовій Стежці, сьогодні він також із качаном довго не вовтузився, била його нетерплячка ликнути солодкої води; аж жмурив очі, уявляючи, як зараз потече в горло прохолодна приємна струя.
Звично перехилив голову, звично всунув в зуби пляшку, ковтнув і...
І від несподіванки заревів.