Сьогодні вона балакуча, відкрита, добра, завтра — замкнута, мовчазна, і рідкі слова, які видобудеш з неї, падають тобі під ноги, ніби відкушені кліщами цвяхи.
Я любив стареньку, коли вона фантазувала. Пам'ятаю, якось улітку ми перейшли міст через Рибницю й опинилися на москалівському (від назви села, що приєднане до міста) березі.
Вечоріло. В Косові то тут то там запалювалися вогні.
— Дивися-но,— сказала Павлина Йосипівна,— місто одягає окуляри. Кожен будинок одягає свої окуляри, тому вони і вночі не сліпі.
Москалівський берег, зарослий садами, стояв ще темний, неосвітле-ний, і Павлина Йосипівна продовжувала:
— На Москалівці скупляться на електрику, і тому їх хати витягають шиї до сонця, як білі гуси. А сонце вже за горою...
Малюнок був точний і поетичний: лише поет міг побачити білі хати, що злітали вище садів, ніби й направду витягували шиї за сонцем.
Ми присіли на камені над річкою і спостерігали, як курортники складали шезлонги, матраци і розходилися хто куди.
— Хай ідуть,— Павлина Йосипівна їх проводжала поглядом.— Тепер тут буде тихо і темно, як під копицею. Ти спав коли під копицею? — Я не встиг відповісти, бо вона пряла іншу нитку.— Як не говори, а слава про Косів розкотилася, мов грім: їдуть сюди літувати з Москви, Ленінграда, Києва. А що, хай їдуть... городовина і садовина дешевша. На базарі за руки хапають: купіть.
Через хвилину вдарила зовсім по іншому клавішу:
— Біда, удень ріка глухне від гамору літників. Тече собі річка поміж берегами, і ніхто не здогадається, що вона глуха. Лише я...-А надвечір'ям, коли заходить сонце, до неї знову повертаються слух і дзвінкість — від сонця.
— Як то від сонця?
— А так,— мовила цілком серйозно. Шкода, що швидко темніло і я не міг побачити її очей. Вони, напевно, сміялися.— Сонце, легінику, нікуди не заходить, воно лише ховається за гори, щоб там, далі від цікавих очей розплавитись на мідь. Черленими струмками стікає воно у води — в річки і потоки. Тому надвечір'ям наша Рибниця голосна. Ко-тить-бо черлені сонячні бризки.
— А вранці? — заохочував її до фантазування.
— Вранці все починається наново. За ніч води добігають до сходу, сонячні бризки збираються докупи, як-от на полонині вівчарі збирають плесканку бринзи,— і нове сонце готове.
Вона розповідала казки, і підозріваю — в цю хвилину сама у них вірила. Казки, можливо, служать ключем до розуміння її буйної фантазії, до того багатства розпису Цвіличчиних виробів. Один вечір, проведений в її товаристві, дав мені більше, ніж довгі години абстрактних міркувань з приводу суті її творчості. Я навіть насмілююсь твердити, що з казок-фантазій, з наївного сприйняття світу й випливає стиль її поетичних, справді народних композицій. Свій стиль майстриня не вимучувала довголітньою працею, не "виробляла", він був для неї органічний, природний. Тому й творила легко й радісно...
Рідко з якою людиною, яку знала ближче, Павлина Йосипівна не розмовляла про орден "Знак Пошани", котрим була нагороджена за заслуги в розвитку народного мистецтва. Не обминула тієї теми і зі мною. Орден для неї — це щось велике і святе. Спершу навіть побоювалася, що трапилася помилка: хто знає, чи він не був призначений для когось іншого, а для неї.
— Орден дають за велику працю... дають тому, хто чимось відзначився. Моя ж праця — така собі, гончарська, вона хоч і важка, але не голосна. Я ж бо ні жита не сію, ні будинків не споруджую; я виробляю і малюю горшки. Невелика заслуга...
— Ваші твори теж людям потрібні,— переконував її.— Так у Москві вирішили.
— Хочеш сказати, що аж у Москві, в уряді мене знають? Однієї днини, чуєш, відклав уряд усі роботи й заходився карбувати для старої Цвілички з Косова орден...
— Чом би й ні? Ви його заслужили. Ордени задурно не дають.
— Задурно — ні. Але...— В її голові ніяк не вкладалося, що її "знають в уряді". Там, де вершать долю всієї великої країни, пам'ятають про маленький гуцульський Косів, а в ньому — Павлину Йосипівну Цвілик.
Втім, думаю, що розмови навколо ордена, побоювання, нібито її нагородили помилково,— звичайнісінька гра. Павлина Йосипівна знала собі ціну. їй, мабуть, подобалося говорити на цю тему. Орденом вона пишалась і все боялась його загубити. А головне, боялася виявитись недостойною високої нагороди.
— Я знаю, зробила-м у своєму житті багато. Ще малою бувши — з татом, потім молодицею — з чоловіком, а тепер сама гори глини перемісила, працювала людям на радість. А зроблю, чуєш, ще більше. Зроблю щось велике... здивую світ, аби світ об поли вдарився: ади, живе ще в Косові стара Цвіличка, та, яку орденом нагородили.
Вона дивувала світ навіть постоликом-попільничкою. На столі маленька попільничка виглядала, як квітка з її казкового лугу.
Було це на початку літа, коли все навколо буяло і квітло. Павлина Йосипівна, теж помолоділа, рум'яна, підмітала деркачем подвір'я. Різко пахло молодим кропом і м'ятою.
— М'ятою від сусідів заносить, а кріп — мій,— пояснила вона. Я перехилився через штахети. І раптом ударило, як блискавкою,
у вічі: на її городі майже не було квітів; не було в людини квітів, яка безмежно в них закохана! Це все одно, що в бібліомана не побачити вдома книжки. А тим часом квіти — це її улюблені взори на керамічних виробах. Вона засівала їх густо, одну квітку біля одної, компонувала їх у розетки, вінки, гірлянди.
На кераміці — свято, а в палісаднику — будень.
Я спитав її: чому?
— Гадаєш, певно, що Цвіличка перемальовує свої косиці з-за перелазу? Ая, тої самої,— запишалася.— За перелазом я сію кріп, огірки, моркву. А квіти визбирую по лісах та по горах. Прецінь, уже-м тобі казала, що голуба міського гиджуся, люблю птицю дику. І косиці теж. Домашні квіти пахнуть петрушкою, а лісові і полонинські...— не докінчила думки, обірвала й хитрувато, по-Цвіличчиному зміряла мене поглядом знизу доверху. Я здогадувався: спало їй на гадку каверзне запитання.— Вгадай-но, легінику, чим... чим пахнуть полонинські косиці?
Я вгадував:
— Вітром? Росами? Сонцем?
— І ще чим?
Гортав подумки сторінки підручника ботаніки. Хитала докірливо головою.
— Ай-яй, повинен би знати. А ще пахнуть косиці торішнім роком, передторішнім... і пахнуть глибиною минулого, в яку аж страшно дивитися. В голові паморочиться,— казала.
— Як це — квіти глибиною пахнуть?
— А так. Зірвеш, приміром, конвалію, понюхаєш — і пахне вона так, як пахла конвалія торік. Так само пахла твоєму батькові, дідові, прадідові. Второпав? Отож-то... Я тому квіти люблю, що вони незрадливі, всім поколінням служать однаково.
Мені розповідали, що замолоду Павлину Йосипівну часто можна було зустріти в лісі, в горах, на полонинах. Але нібито квітів вона не рвала, не толочила, а брала їх пригорщами в душу, не могла на них надивитись.
— Та ходила-м, чого не ходити,— стверджувала Павлина Йосипівна.— Молода була, ноги, як у сарни... Але добрі люди трохи підмальовують Цвіличку, закосичують її, як образ. Бо косиці рвала-м і під ноги не дуже дивилася. Що я, чуєш, тінь полуднева, щоб по зіллі ходити і його не толочити?
Яким би не був багатим світ карпатської флори, а цвіт Цвіличчи-ної кераміки не бідніший. І жодна з її квіток не схожа на справжню, ту, яка існує в природі.
— Хіба ж я фотограф? На живі квіти споглядаю, милуюся, а свої в душі лелію,— говорить на те Павлина Йосипівна.— Ти ж бо сам протрубив мені вуха: ви, Цвіличко, митець, ви — творець. Ось я і творю,— засміялася. І відразу споважніла.— А що, мої косиці тобі не до вподоби? Вони, правда, не пахнуть полониною... пахнуть зате дубовим вогнем.
Хвалилася: "Люблю буйство природи... шал громів і блискавиць". А сама в житті була стримана, тиха: її композиції теж стримані, хоч і вирує у них безмір прихованої енергії.
"Чуєш, легінику, люби все дике: зела, скелі, дерева. Смереки в лісі — це розгойданий хор. Одна смерека у людській загороді — зчорніла, сумна смерека, яка повсякчас зітхає. Як я..."
Неділя.
Вулиця Леніна в Косові, довга і звивиста, схожа на барвисту ріку: пливе людський потік. Відпочиваючі, просто приїжджі на один день, місцеві-таки косівчани, верховинці з сіл. Ріка котиться мимо відчинених крамничок, кінотеатру, пошти, училища прикладного мистецтва, мимо автобусної станції, скверів. Ніхто нікуди не поспішає. У вимитих вікнах будинків, що тісно туляться один до одного, відбивається, як у дзеркалах, близька синява гір. Пахне медом, розквітлою акацією, парфумами. Зрідка дихне з гір прохолодний вітер — і тоді Косів пахне живицею.
Ми з Павлиною Йосипівною теж пливемо разом з недільною рікою; ми загубилися серед натовпу, нам тут добре, затишно, і не хочеться думати, що на мене чекає автобус. Потім зупиняємося біля книгарні. Мене вабить досередини спертий дух паперу і друкарської фарби.
— Завернемо,— пропоную Павлині Йосипівні.— Куплю на дорогу книжечку.
— Та...— вона вагається.— Що я там не бачила? Молоденька дівчина за прилавком, яка, певно, знає Цвіличку
з обличчя, здивовано звела вищипані бровенята.
— Що вам запропонувати... що любите читати? — питає дівчина стареньку.
— Не звертай на мене уваги,— відмахується Павлина Йосипівна. Застигла в кутку біля прилавка, суворо стиснула губи і розглядається по книгарні. В очах майнула розгубленість.— Ти отих горобців обслужи,— каже дівчині, киваючи на табунець дітей, які цвірінькають біля барвистих книжечок.
Я гортаю якісь альбоми і водночас кидаю очима по полицях: часом у районному містечку здибаєш книжку, яку в іншому місці не купиш ні за які гроші.
— Може, й вам, Павли но Йосипівно, щось підібрати? Тут гарний вибір,— запитую Цвіличку.
— Нема чого гроші тратити,— обізвалась незадоволено.
— Гроші невеликі, а книжка...
— А книжка, легінику, замкнена для мене на сім замків,— шепоче і червоніє.— Анальфабет я... темна.— Вона оглядається на табунець дітлахів. Виджу, сороліно їй перед книжками, і переді мною, і перед молоденькою дівчиною за прилавком.
— Таке скажете,— не хочу їй вірити.
— Вір — не вір, а так воно й насправді є. Звичайно, баба Цвілич-ка не зовсім сліпа в письмі: можу й підписатися... можу й читати. Та тільки моє читання тяжке. Збираю літерку до літерки, як просо,— зітхає.
Я остовпів. Якось зразу й не йняв віри. Майже три роки знав Павлину Йосипівну, а ніколи й не закрадалася підозра, що книжки для неї — за сімома замками.