Просто нестерпно боліла душа.
— Ви піднялися вище, ніж я минулого разу?
— Авжеж.
— Помітили на мощах якісь нові деталі?
— Цього разу на них не було й сліду корозії; їх ніби дбайливо протерли клоччям, просякнутим мастилом. Більше — нічого особливого. Хоча, стривайте, одну деталь я таки помітив. Зуби, а точніше жувальний апарат фаланги, були стерті під самі ясна.
Під’їхали до гаража. Михайлюк вимкнув ключ запалення. Враз погасли фари і настала тиша. Виходити не поспішав.
— Сірошенко — це той дельтапланерист, — озвався по часі, — казав, що летів слідом за вами і навіть зробив коло на цвинтарі, але й словом не прохопився про міраж. А мусив його бачити, хоча б у вигляді іржавих останків. Зір у Сірошенка кращий, ніж у нас із вами. Працює-бо слюсарем-лекальником на заводі.
Михайлюк вийшов з машини. Відчинив гараж. Тоді з моєю допомогою розстелив на підлозі полотнище крила і став пересипати його нафталіном. Затим скрутив у тугий сувій і запхав у чохол.
— Так надійніше, — посміхнувся. Тоді запитав: — А ви б могли піднятись вище?
— Авжеж. Тільки пора вже була вечірня...
Михайлюк зголосився відвезти мене додому. Він весь час мовчав і тільки біля під’їзду озвався:
— Як же ви поясните рідним своє посивіння?
— За тиждень, поки буду у відрядженні, щось вигадаю.
На тому ми й розлучились.
А десь за дві години в моїй однокімнатній квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояв Михайлюк.
— Не очікували? — Він втупився в мою голову тепер уже при світлі стоватної лампи. — Я на хвилинку. Візьміть. Це фарбник для волосся. Дає русявий колір, як у вас був... Інструкція на пакеті. — Повагавшись, додав: — Не слід травмувати батьків.
Таким я Михайлюка ще не бачив. Він завжди був офіційним, діловим, мав гострий погляд. А тепер став якимось домашнім. Ніби забув одягнути маску, яку накидав разом із верхнім одягом, коли збирався на люди... Оглянувши моє холостяцьке житло, в якому було менше ладу, ніж у нього в гаражі, Михайлюк пішов. Тільки тепер я помітив, що на ньому були не випрасувані штани й сорочка, як завжди, а синій спортивний костюм, в якому він, напевне, ходив удома.
17
Вакуленко, з яким я часто їздив у відрядження, навчив мене ставитись до поїздки в міжміському автобусі, як до подорожі. Ми з ним, бувало, виходили на кожній зупинці, випивали в буфеті чогось прохолодного, заглядали до газетного кіоску і по часі знову всідалися в м’які крісла. В дорозі не базікали. Вакуленко любив покуняти, а я, відкинувши спинку сидіння, обмірковував сюжет чергового твору. Бувало, за шість годин їзди у мене вимальовувалася новела, яку потім залишалося тільки записати. З тим приходив добрий настрій. Я плескав колегу по плечу, називав Вакулою. Він, виспавшись, жартував у відповідь, щоправда не завжди влучно і делікатно (об’єктом його дотепів були переважно жінки). Ми йшли шукати готель, а, влаштувавшись, поспішали до кінотеатру. Таким чином, день, приречений на марноту, ставав плідним і приємним.
Цього разу я їхав один. Поїздка була жахлива. Я крадькома позирав у люстерко на свою фарбовану шевелюру; на мене то накочувалася хвиля розпачу і щось починало боляче стискати горло, то на час я забувався не то у сні, не то в маренні. Та з наближенням до кінцевої зупинки думка про мету, заради якої я їхав у відрядження, все ж витіснила неусвідомлені почуття.
...В геологічному відділі об’єднання "Донбасвугілля" було прохолодно, як у підвалі. Шипів кондиціонер і тхнуло аміаком, яким пахли свіжовиготовлені карти на синьці. З начальником відділу розмова була коротка. Він погортав програму, поставив для годиться кілька запитань, а тоді сказав:
— У який спосіб ви цю тему виконаєте, нас мало обходить. Чи самі аналізуватимете шахтні відходи, а чи віддасте на аналіз сторонній організації — ваш клопіт. Ми за свої гроші вимагаємо тільки одного — рекомендацій, як, у біса, ті кляті відходи утилізувати. Кажете, можна буде додавати їх у шихту при виготовленні цегли? Спробуйте...
По закінченні розмови я поцікавився, як проїхати до шахти, з якою межувала наша дослідна ділянка. Він схвально подивився:
— То ви хочете одразу ж і — бика за роги? Правильно. Починати слід із шахти. Геологічна ситуація там така ж, як і на розвідділянці.
Мені стало ніяково. Я цікавився шахтою не заради того, щоб узяти, як він сказав "бика за роги"... Втім, він не помітив мого замішання.
...Шахта нагадувала острів серед конопляного поля. Довкруж ніде нічого, сама тільки конопля й небо. Здавалося, острів той виріс із землі зовсім недавно, бо на вершечку ще диміло. На майдані біля шахтоуправління стояли два автобуси; з лазні поспішали до зупинки шахтарі. Все було так, як і на десятках інших шахт, де мені доводилося бувати.
Дощечка на одних із численних дверей довгого темного коридору шахтоуправління сповіщала, що там перебуває геолог Т. П. Кльований. Переступивши поріг, я несамохіть посміхнувся. За величезним столом, на якому при бажанні можна було б розгорнути й мапу десятитисячного масштабу, сидів чоловік з крупним обличчям, суціль побитим віспою. Воно ніби й справді було рясно покльоване. Господар підвів на мене голубі очі, в яких читалося німе запитання.
Я назвався, пояснив мету відвідин.
— Тарас Павлович, — відрекомендувався й він, підводячись і подаючи руку.
Він був високий, чи не на півголови вищий від мене, і на вигляд йому було років сорок п’ять.
— ...Ту вашу ділянку, — мовив Кльований, — розвідували під нову шахту. А тоді підбили "бабки" і зійшлися на тому, що вигідніше прирізати її нам... Так що, хочете чи ні, а працюєте на нас.
Він казав те з добродушною іронією, на що я зауважив:
— А відтак, хотілося б вам чи ні, а геологічні матеріали по шахті ви просто зацікавлені нам передати.
— Що правда, те не гріх, — погодився господар.
Над планами гірничих робіт ми просиділи добру годину. Геолог детально розтлумачував, де і які породи покривають вугільні пласти і скільки їх вивалюють на терикони. Це був досвідчений фахівець, який однаково тямив як у геології, так і в підземній топографії. Коли він нарешті відняв від карти свої мозолясті руки з довгими пальцями, я поцікавився:
— Ви, мабуть, працюєте на цій шахті від дня її заснування?
Йому приємно було вловити в моєму голосі поштивість. На поритому ряботинням обличчі промайнуло щось схоже на ніяковість.
— Не з дня заснування, — відказав він. — До мене працював геолог-шахтобудівельник... Помер, кажуть, від силікозу. А я тут ось уже вісімнадцять років.
У коридорі загрюкало дверима, затупало. Водночас пропищав масивний годинник на кощавій волохатій руці Кльованого. Робочий день у шахтоуправлінні закінчився.
...Ми з геологом висіли з напівпорожнього автобуса на краю селища, де стояли одноповерхові шлакоблочні будинки барачного типу.
— Колись тут були гуртожитки шахтобуду, — пояснив Кльований. — А зараз мешкають ті, хто очікує квартири.
Ми зайшли на подвір’я врослої в землю хати.
— А це ось, так би мовити, — будинок приїжджих, — скептично посміхнувся Кльований і погукав: — Іване!
На порозі з’явився літній однорукий чоловік у шахтарській спецівці.
— Іване, — геолог кивнув на мене, — це представник... Прихисти на ніч.
І, потиснувши мені руку, пішов у бік двоповерхових непривітних зовні котеджів. Він, здавалося, не йшов, а міряв землю довгими ногами.
...Іван виявився небалакучим. Кивнув на рукомийник у сінях і, прочинивши двері однієї з кімнат, показав на високе металеве ліжко, мовляв: "Ото твоє."
Забачивши на підвіконні пляшку з-під портвейну, забрав її й вийшов.
У кімнаті стояло ще одне ліжко, неприбране. Хтось немов би проcпав на роботу і, поспішаючи, не встиг заслати. Біля підвіконня поблискував лаком письмовий стіл і стояв єдиний розхитаний стілець. Моє ліжко було акуратно заправлене рожевим марселіном. Опинившись наодинці з такою розкішшю, я відчув нестримний потяг плюхнутись у постіль. Адже минулої ночі я не склепив очей. Мене стало ще на те, аби піти помитись...
...Я йшов по набережній, де височать два тридцятиповерхові будинки. Щойно їх минув, як почув над головою якесь стукотіння. Так, начебто дошкою об дошку... На високій колоні (власне, то була металева труба), на колесі від воза, немов у лелечому гнізді, сиділи голі молоді люди, звісивши долу ноги. Ті хлопці (їм десь близько тридцяти) мали чорні, перетинчасті, як у кажана, крила, якими вони й лопотіли над головами людей унизу. Я ще встиг завважити, що хлопці ті були фізично дужі, з виразом спокою й байдужості на гарних рум’яних лицях, і прокинувся...
Під стелею тьмяно світила єдина лампочка без абажура. В кімнаті пахло свіжозапареним чаєм. Я глипнув на ручного годинника — була десята.
— Чого так рано влігся? — почувся басовитий голос.
По кімнаті вештав босоніж чоловік у майці і довгих трусах в червоно-синю смугу... Ми познайомились. То був Семен Панченко — дільничний свердлярів з розвідділянки, яку я мав досліджувати. На шахту приїхав з тією ж метою, як і я. Наливши чай у склянки і витрусивши з алюмінієвого кухля вижимки у прочинене вікно, він запитав:
— Як там Блідолиций поживає?
Я посміхнувся тому Білоконевому прізвиську, відказав:
— Та нічого...
— Усе ще відділом керує?
Його запитання мене здивувало. Адже Панченко з тієї ж експедиції, з якої до нас прийшов новий завідуючий і, отже, мусив би знати, хто зараз керує нашим відділом. Я поцікавився, чи довго він працює в Добровільській експедиції:
— Та вже років з двадцять, — відказав новий знайомий.
— Нашим відділом керує ваш колишній головний геолог, — сказав я.
Чоловік відставив склянку, запитав здивовано:
— Так?! Який з них? Відколи я там, їх помінялося вже двоє чи троє.
— Посудієвський.
Панченко наморщив лоба.
— Зараз у нас — Луговий, — сказав. — Довго працює... Пам’ятаю також Закомору. З цим ми прийшли в експедицію молодими спецами. Я — після технікуму, він — після інституту. Теж довгенько був головним. А цього вашого... Не пригадую... Хоча, стривайте, між Луговим і Закоморою хтось таки був. А який він із себе?
— Десь йому під п’ятдесят. Статуру добру має, темноволосий, інтелігентний з виду.
— Справді, був хтось. Був... Але прикмети, як і прізвище, геть чисто вивітрилися з пам’яті. Хто ж то за один? — силкувався пригадати Панченко.
Мені подумалося, що люди, як і слова: одні западають у пам’ять одразу і назавжди, інші ж не запам’ятовуються, скільки б їх не зубрив.