Але ось весняні сонячні промені ринули в невеликий просвіт чистого неба й чітко проявили побілені стіни та солом'яні дахи хаток. Де-не-де особливо виділялися спрямовані майже перпендикулярно променям черепичні скати, які інтенсивно відбивали світло і були схожі, таким чином, на спрямовані догори яскраві прожектори. У міру наближення до села ще одним осередком уваги став невеликий, майже ідеально овальний ставок, що періодично виблискував на сонці залишками льоду. Він примикав до далекої околиці та був, швидше за все, утворений невеликою пересихаючою річечкою, котру перегородили дамбою.
Коли з пагорба все село відкрилося мандрівникам, Данило за бухгалтерською звичкою взявся рахувати хати: їх було тридцять сім. Розміри й зовнішній вигляд будівель свідчили, що тут живуть переважно міцні середнячки.
– Щось не видно слідів бурхливої діяльності колгоспу, – промовив Дем'ян, коли стало можливим роздивитись крайні двори.
– Так, справді, підозріло тихо, – погодився з ним і Кузьма, спрямовуючи підводу на найближчу вулицю.
– Давайте зайдемо в якийсь двір та запитаємо людей, де знаходиться контора або садиба голови колгоспу, – запропонував Данило.
– Підрулюй до цього, – скомандував Дем'ян Кузьмі, облюбувавши великий будинок під черепичним дахом.
Конюх під'їхав до високого клена, котрий ріс біля паркану, прив'язав до нього повід.
Зайшли на просторе подвір'я, проте всупереч очікуванням, не почули собачого гавкоту. Ніхто не вийшов і назустріч гостям. Підійшовши до вхідних дверей, чоловіки побачили, що вони прочинені. Постукали, однак відповіді не було.
– Може, спробуємо увійти, – із сумнівом сказав Кузьма, – мабуть, якийсь старий лежить на ліжку й не може встати.
Ще не дослухавши його, Дем'ян штовхнув двері.
Усередині нікого не було. Якби не шар пилу, який осів майже на всіх речах, та не випотрошені комора й кухонний стіл, можна було б подумати, що господарі вийшли на хвилинку до сусідів і ось-ось повернуться.
– Тут не живуть уже щонайменше кілька місяців, – констатував Данило.
Товариші мовчали. На всіх навалилося якесь щемливе відчуття порожнечі та безвиході.
– Хтось чужий тинявся по хаті – мабуть, шукав продукти, – припустив Дем'ян, показуючи на відкриту скриню для їстівних припасів, біля котрої валялися розкидані по підлозі мішки, миски, ящики і коробки.
– Але й злодії заходили до будинку не менше місяця тому, – зауважив Кузьма, проводячи пальцем по запиленому дну миски, що уткнулася мордою в підлогу.
– Не подобається мені це, – із протягом сказав Дем'ян.
Чоловіки переглянулись. Усі були розгублені.
– Ходімо на сусіднє подвір'я – може там хтось є, – намагаючись відігнати погані думки, з надією в голосі запропонував Данило.
Але і Дем'ян, і Кузьма підсвідомо відчували, що й у розміщеній поруч хаті їх чекає аж ніяк не радісна картина. Як би там не було, пропозиція Данила була раціональною, а відтак усі дружно рушили до сусіднього двору.
Реальність виявилася куди страшнішою за похмурі припущення. Щойно члени комісії відчинили незамкнені двері, в ніс садонув сморід від гниючої плоті. Перемагаючи огиду, чоловіки пройшли всередину приміщення. Там на ліжку лежав напіврозкладений труп старої жінки.
Не витримавши цього жахливого видовища, Дем'ян вибіг надвір. Кузьма став, як укопаний, не в змозі поворухнутися. Данило ж зробив кілька кроків уперед, швидко оглянув обстановку в кімнаті, а потім кинувся геть. По дорозі він спробував випхати на свіже повітря й остовпілого конюха.
– Давай, давай, іди геть звідси! Нам тут більше робити нічого, – примовляв Данило, підштовхуючи Кузьму до рятівного виходу. Той розсіяно мотав головою зі сторони в сторону; здавалося, що його свідомість перебуває десь далеко.
Вийшовши у двір, Данило побачив Дем'яна. Голова комісії, вхопившись за стовбур клена, марно намагався вгамувати блювотний рефлекс. На нього спантеличено вилупився Гнідий, котрий, мабуть, ніяк не міг усвідомити, що відбувається.
Кілька хвилин знадобилося приголомшеним людям, щоб прийти до тями. Потім, не кажучи ні слова, вони насилу залізли на підводу і потихеньку рушили далі. Заходити в наступні будинки не було ні найменшого бажання.
– Давайте просто проїдемо вулицею; напевно, ми десь побачимо людей, або помітимо ознаки їхньої життєдіяльності – дим із труби, домашніх тварин, свіжі сліди, – запропонував Данило.
– Справді, – зрадів Дем'ян цій простій думці, яка, можна сказати, лежала на поверхні, – нічого нам нишпорити по всіх дворах підряд. Зайдемо туди, де є люди.
На цьому варіанті й зупинилися.
Віз зі скрипом торохтів по безлюдній вулиці, геть-чисто позбавленій будь-яких свіжих свідчень того, що по ній хтось пересувався. Троє чоловіків інтенсивно крутили головами, намагаючись розгледіти в осиротілих житлах хоч якісь ознаки життя. Але марно.
– Стій, стій! – раптом викрикнув Дем'ян, тицяючи пальцем кудись управо. – По-моєму, он до того сараю забігла кішка! Пішли туди!
Всі дружно зіскочили з підводи та кинулися в указане подвір'я. Втім на дверях будинку висів величезний замок. Члени комісії походили по двору. Оглянули сарай. До його задньої стіни була приставлена дерев'яна драбина, а у нижньому кутку горищних дверей знаходився випиляний квадратний лаз для кішки.
– Кішка тут, може, й живе, – сумно посміхнувся Кузьма, – та вона, певне, єдиний мешканець цього житла.
– Мабуть, ти маєш рацію, – погодився Данило.
Рух підводи з членами комісії відновився за відпрацьованою процедурою. Ще кілька разів чоловікам привиділося було якесь пожвавлення у дворах, і виникала слабка надія побачити людей. Але, як виявилось, ознаки життєдіяльності виказували лише горобці та синиці. Натомість в одній із хат члени комісії виявили ще два трупи.
Далі приголомшені люди їхали вже за інерцією, без жодної надії зустріти бодай одну живу душу. Гнідий ліниво переставляв копита, а чоловіки, що сиділи на підводі, тупо дивилися кожен у свій бік, невидючим поглядом уп'явшись кудись поперед себе. Вони вже не крутили головами, не розглядали двори. Єдине, чого їм хотілося, – якнайшвидше завершити цю свою сумну місію, суто формально довівши до кінця доручену справу.
Приречений
1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Тільки пройшовши пів дороги до барака, Петро усвідомив, що просувається у виючій пурзі без верхнього одягу: в нападі люті він забув одягнути тілогрійку й шапку, залишені у передбаннику біля кабінету оперуповноваженого. Сильний мороз, вітер і сніг протверезили його: як наслідок, гнів, який виник під впливом імпульсу, поступився місцем осмисленому сум'яттю та страху.
На мить хлопець зупинився, обмірковуючи рішення. Першим поривом було плюнути на все і продовжити шлях. Утім навчений гірким досвідом поневірянь по закладах НКВС, він рішуче розвернувся й покрокував назад до адміністративної будівлі.
"Гірше не буде, – подумав ув'язнений, – а залишатися без теплого одягу взимку безглуздо".
Повторна поява Петра біля кабінету Кідмана викликала в охоронця стан ступору. На обличчі служаки протягом кількох секунд змінилися вирази здивування, захоплення й розгубленості. При цьому страж порядку не промовив жодного слова, лиш тільки провів поглядом дії ув'язненого, котрий, теж у повному мовчанні, швидко одягнувся і вийшов геть.
У бараку на гуркіт вхідних дверей та клуби морозного туману, які супроводжували входження Петі всередину приміщення, ніхто не звернув уваги; всі міцно спали після виснажливого трудового дня. Ліг на нари й Петро. Декілька хвилин тривожні думки ще тримали його в стані неспання і нервової напруги, але потім сильна фізіологічна необхідність сну разом із приємним обволікаючим теплом зробили свою справу.
"Будь що буде", – вже на межі між сном та явою підсумував свої переживання молодик і відпустив організм у такий бажаний та затишний світ забуття.
…
– Підйом! – ранкові крики охорони, як завжди, швидко перевели Петра в бадьорий стан.
Пара додаткових годин сну зробила свою справу, й організм кожною клітинкою відчував приплив освіженої енергії. З граничною ясністю працював також мозок, хоча нічого втішного він, на жаль, не обіцяв.
"Нічний зрив, безумовно, може мати для мене катастрофічні наслідки, – розмірковував Петро. – Найімовірніше, адміністрація табору вже сьогодні зробить оргвисновки, які, поза всяким сумнівом, означають посилення і без того драконівського режиму. У кращому разі це буде карцер, а в гіршому – відправка до табірного пункту "Дальній"".
Ця назва мала серед ув'язнених зловісний символічно-саркастичний відтінок: табірний пункт був настільки "дальнім", що з нього ще ніхто й ніколи не повертався.
Апатія та байдужість раптом наринули на Петра. Він розумів безвихідь ситуації, усвідомлював марність будь-яких дій.
"Не піду на роботу", – вирішив приречений і залишився ще певний час лежати на нарах.
З висоти другої полиці він спостерігав за звичною ранковою метушнею барака, в якій люди були схожі на мурах, що упорядковують свій мурашник.
– Петю, ти що, захворів? – стурбовано запитав сусід по нарах Віктор, один із тих небагатьох товаришів по нещастю, кому вдалося вижити ще з часів етапу по випаленому південноукраїнському степу.
– Гірше, – відповів Петро, – вночі на допиті я послав подалі оперуповноваженого і запустив у нього стільцем.
– Ти що, з глузду з'їхав?! Це ж вірна смерть! Тепер вони не будуть із тобою цяцькатися, а просто знайдуть швидкий спосіб відправити на той світ! – переляканий Віктор не міг повірити своїм вухам.
– Я знаю, але що поробиш?!.. – Петін згаслий погляд байдуже ковзнув на вхідні двері, які в черговий раз відчинилися, випускаючи кілька ув'язнених, що поспішали до їдальні. – Ну, не витримав я, зірвався! І якщо вже так вийшло – значить, судилося мені здохнути, як собаці, зараз, а не через місяць.
Тим часом Віктору вистачило кількох секунд, щоб оговтатися від шокуючої інформації. Він швидко оцінив становище та зрозумів, що другові нині вкрай необхідна моральна підтримка.
– Кидай себе жаліти! – з натиском сказав Віктор. – Ти завжди був для мене прикладом стійкості. Не смій розклеюватись і зараз! Зберися, підготуйся до найгіршого, але не здавайся! Згадай, через що ми пройшли за ці пів року?! Невже все для того, щоб тепер скласти лапки й чекати смерті?!
– Думаю, цього разу мені не вижити, – заперечив Петро, проте бойовий настрій друга посіяв у його душі крихку надію.